Опівнічні стежки
Шрифт:
Міллер виявив інтерес до цієї теми.
– Діло знайти йому нескладно. Я, приміром, якраз шукаю такого молодого чоловіка, можу допомогти вашому синові… – Він підвівся, взяв шапку, зробив крок до дверей. – Піду, мабуть, вже пізнувато. Мій привіт Кіндратові Степановичу.
– А від кого?
– Скажете, Кубрак заходив. Він, напевно, пам'ятає, бо я у свій час набрид йому з своїми болячками…
Він вже було попрямував до дверей, коли дружина професора, підвівшись на руках з крісла, запитала:
– А відносно сина ви серйозно? То, може, ви зараз поговорите з ним… Хлопчик просто змучився.
– Поговорити зараз? Це можна. – Міллер, не розстібаючи пальта, рушив до внутрішньої кімнати. Мати напружилась, намагаючись почути хоч слово. Минуло кілька хвилин, і звідти вийшли Міллер та Василь з перев'язаною шиєю. Міллер зупинився, ласкаво поглянув на юнака:
– Навіщо ви піднімаєтесь, молодий чоловіче? Лежіть…
Василь тихо, з натугою відповів:
– Мені вже краще…
Міллер повернувся до матері.
– Не знаю, пані Солоух, чи влаштовує вас моя пропозиція. Дещо я можу зробити… Ваш син матиме цілком пристойну, інтелігентну і, я б сказав, вигідну роботу. Сьогодні це рідкість.
Мати з гідністю вклонилась у своєму кріслі.
– Дуже вдячна вам, пане Кубрак! Це нескінченне, жахливе існування у чотирьох стінах. Хлопчик нервує. Васю, чому ти не дякуєш?
– Я, мамо, вже…
Міллер узяв ціпок, пішов до дверей. Мати посунулась ближче до нього.
– О боже… Ви не дочекалися Кіндрата Степановича, а ваш радикуліт, я бачу, дошкуляє… Може, все ж таки;…
Але Міллер вклонився:
– На жаль, не можу черкати. У мене справи. Зайду іншим разом. – Повернувся до Василя: – Отже, чекаю вас…
– Обов'язково буду, – чемно пообіцяв Василь.
Мати провела поглядом сина і гостя. Коли Василь повернувся до кімнати, сказала:
– Ох, що ж скаже нам батько… Цей же пан з німцями водиться, не інакше.
Василь намагався уникнути материнського погляду:
– Еге ж…
Коли Міллер вже спускався сходами, назустріч йому важко піднімався професор Солоух. Професор був одягнений у ватяну куртку, шапку-ушанку, через плече висіла сумка від протигаза. Солоух уже пройшов мимо, коли Міллер зупинився, потер підборіддя.
– Не впізнаєте, Кіндрате Степановичу?
Солоух зупинився.
– Здається… Кубрак, Микола Павлович?… Ходімте, подивлюся вас за старою пам'яттю.
– Дякую, але мені вже час іти. Якщо можна, я іншим разом. – По паузі додав: – Кіндрате Степановичу, я можу допомогти вам влаштуватися у клініку… чи у шпиталь…
Солоух похитав головою:
– Старий я, спасибі…
– Я запропонував вашому синові цікаву роботу. Він вам розкаже.
Солоух підвів очі на Міллера:
– За сина спасибі. І мені легше буде.
– На все добре. – Міллер підняв капелюха. – Я зайду, якщо можна, надвечір.
– Прошу.
В кімнаті дружина зустріла запитанням:
– Пана Кубрака часом не бачив? Він щойно від пас…
Професор кивнув:
– Зустрів.
Старий довго вовтузився, витягаючи з сумки мішечок.
– Я сьогодні з удачею! Ось! Дві склянки пшона виміняв!
Він обережно розв'язав мотузок, висипав трохи пшона на руку, потім ретельно підібрав крупинки зі столу. Мати жалібно глянула на сина, який втупився у стіну.
– Кіндрате! Пан Кубрак зробив нашому Васильку дуже вигідну пропозицію.
Професор хмикнув:
– Уявляю!
– Каже, що це комерція… Чиста робота і вигідна. Ти не сердься, Кіндрате, але ж із твоїм здоров'ям бути нічним сторожем… Треба, щоб і Вася…
Старий розпалився:
– Блискуча перспектива для філолога!
– Кіндрате, заради бога! А що ти зараз знайдеш краще?
– Тільки не холуйську роботу! А втім, моє діло – сторона! Дорослий син може вже й сам порадитися з власною совістю!
Василь здивовано подивився на батька. Але той гнівно схопив пшоно і вибіг з кімнати.
Коли Василь згодом увійшов на кухню, старий стояв біля столу і наливав воду в каструлю. На мить він підняв голову і підморгнув: мовляв, знай наших! Василь полегшено розсміявся:
– Ну й талант. Ти ж актор, тату!
Але батько різко відповів:
– А ти – базіка… Матір, звичайно, шкода. Але ж нічого не вдієш. Правду їй казати не можна. З її здоров'ям…
– Але ж то Кубрак…
– Досить. Яку роботу пропонував?
– Нічого певного поки що не сказав. Говорив туманно. Мовляв, маєте змогу виконати обов'язок інтелігентної людини, послужити вищим інтересам своєї нації і так далі… Конкретніше він, очевидно, скаже завтра.
– Так. Тепер слухай, сину, – стишив голос старий. – Я нічого не доповідатиму, сам розкажеш…
– Кому?
Професор Солоух озирнувся на двері, сказав тихо, але чітко, тоном наказу:
– Сьогодні о п'ятнадцятій у Ботанічному саду. До альтанки, що біля ставка, підійде чоловік. Пароль: «Як пройти на вулицю Саксаганського?» Твоя відповідь: «Тобто на Маріїнську? йдіть, тут близько…»
Вечір цікавих зустрічей
В залі ресторану, що на Хрещатику, танці були в розпалі. За столиками, крім офіцерів, сиділо кілька пар літніх чоловіків у вишиваних сорочках. Коли танець скінчився, Роман провів Марію на місце, галантно поцілував їй руку.
Біля їхнього столика хазяйнував Заремба. Він уважно обводив поглядом зал і прислухався.
З-за дверей долинув різкий звук автомобільних гальм. Заремба кинувся до входу, Роман з цікавістю подивився л йому вслід.
Увійшли до залу Пауль і Дзюба, озирнулися навкруги, пішли до вільного столика. Заремба ввічливо вклонився, провів. Оркестр заграв нову мелодію…
Коли Дзюба згодом оглянувся, то побачив, як жваво розмовляли між собою Роман і Марія. Він уловив легку усмішку на губах Романа, адресовану йому.
А Заремба тим часом чимдуж старався для Пауля й Дзюби. Він примчав до вікна видачі страв.
– Два біфштекси, тільки швидше! – закричав і раптом помітив Жоржа, який примостився за вікном. – Що тобі тут треба?