Опівнічні стежки
Шрифт:
– Дай, думаю, подивлюсь, що буде далі. Вранці він привів до мене ще одного чоловіка. І цей, Степан, значить, почав умовляти того – до партизанів, мовляв, треба йти, і так далі. Я мовчу, тільки запам'ятовую. Цей Степан, що з табору втік, такі промови, такі промови виголошував!… І все за більшовиків. Ну, про що вони там остаточно умовились, я не чув.
– Чому ж ти одразу не сказав? – запитав генерал, прожовуючи яблуко.
В дверях виструнчився ад'ютант:
– Гер генерал, біля телефону штурмбанфюрер Санднер! – і підніс на довгому шнурі апарат. Генерал витер губи, взяв трубку.
– Так-так… Ну і що? Я хотів вам дзвонити про це, Ганс. Там не тільки цей. Там й другий, як його?… Як його? – запитав Поліщук.
– Степан Коршунов! – підказав той.
– Коршунов! Так… Уже? Який Петер? Нічого не розумію… Ну, ви самі розберіться, Ганс, це по вашій лінії. Поліщук? Що? Хороший старик, сам, як бачите, мені доповів. І садівник чудесний! Ні, не дозволяю!
Ад'ютант забрав телефон, генерал погрозив Поліщукові пальцем:
– Диви, не встрявай у політику. Твоє діло – квіти! – і до ад'ютанта: – Машину! Поїдемо до опери, сьогодні «Кармен»…
… Оксана у гримі Кармен сиділа перед дзеркалом у своїй кімнаті в театрі. Перед виходом на сцену вона відпочивала.
У двері постукали. Ввійшов, опираючись на ціпок, Ернст Нагель. На грудях у нього – рицарський хрест. Він зробив крок до Оксани, простягнув букет квітів і при цьому незграбно штовхнув столик. Задзвеніло скло – щось впало на підлогу. Нагель зніяковів:
– Пробачте, Ернст Нагель. Я ще погано говорю по-вашому. Дозвольте подякувати. Моя сестра була права: ви незрівнянна Кармен…
– О, це ви, герой Варшави, брат Рити? Сідайте…
Офіцер довго вмощувався на стільці, витягнув ногу.
Оксана сказала:
– Недавно генерал Ебергард показував нам кінохроніку. Вона, здається, називалась «Ми літаємо над Варшавою», і там така пісня-марш… Польської авіації вже тоді не існувало? І зеніток – теж? Це так?
Нагель зніяковів, пересунув ногу.
– Даруйте, фрау Оксано. Все це так, але я був збитий залпом з рушниць над центром міста.
– Ви любите оперу так само, як свої польоти? Нагель трохи посмілішав:
– О, ширяти над хмарами – це те ж саме, що слухати хорошу музику…
Оксана повернулася на стільці.
– А які ж ви арії слухали над Варшавою?
– Небо Варшави пропахло димом, – сказав Нагель, опускаючи очі під допитливим поглядом Оксани. – Іноді мені здавалося, що чув плач дітей і жінок… Це правда! – додав він чомусь роздратовано.
… Знову постукали в двері. Ввійшла Нанетта – у яскравому платті, яскраво нафарбована. Кинулася до Оксани.
– Ксанко!
– О, Нато! Ти в Києві?
Вони сердечно обнялися, але тут Нанетта побачила Нагеля, відійшла убік. Оксана звернулася до нього:
– Пане Нагель, я буду рада, коли побачу вас у опері, – і по паузі додала: – І не тільки в театрі… Передайте мій привіт Риті!
Вклонившись, Нагель вийшов. Дівчата дочекалися, поки зачинились двері, потім розсміялися.
– Ти чудесна, Оксано. Я привезла тобі листа від батька.
– Спасибі! Давно вже не було листів, я турбувалася. Все розповім, усе!
– Де ти зупинилася, чи надовго?
– А ніде, – весело відповіла Нанетта. – Набридла Вінниця, хочу влаштуватися в Києві… Може, ти допоможеш?
– О, для тебе постараюсь! Де ти працювала у Вінниці?
– Так. Де доведеться… Здебільшого в магазинах. Оксана замислилась. Але тут пролунав дзвінок, і вона почала поспішати.
– У магазині? Добре, познайомлю тебе з паном Ковальчуком, він мені не відмовить…
Операція «Пауль»
На Володимирській гірці біля залізного парканчика вмостився сліпий Жорж. Він даремно старався захиститися від дощу рваним плащем. Поруч, теж біля огорожі, вдивлявся у задніпрові далі Роман. Над ним – велика чоловіча парасолька.
Чухаючи щоку, Жорж скоромовкою доповів:
– Міллер повернувся з Берліна. Вчора вночі з квартири на Кузнечній машина відвезла двох чоловік на Печерськ, звідти – на аеродром… Схоже на те, що пташки починають залишати гнізда.
Роман вийняв хусточку, покашляв:
– Так, це випуск школи. Про це ж доповідає і Василь Солоух. Головне: де зберігаються списки підготовлених агентів? І потрібно, не гаючи й дня, поспішати з операцією «Пауль»…
– До операції все готове, хоч сьогодні проводь. Пауля приведе Дзюба…
– Комісар Сенченко не тільки підганяє нас, він і допомагає! У загоні Баті з'явився Гаврилюк. Учора він був у місті.
– Трамвай – це Гаврилюк?
Роман кивнув.
– Ех, Бражника немає… Як потрібен зараз! Що там було на цвинтарі?
Жоржу наче стало холодно, він закутався у рваний плащ.
– Всього я не бачив, помітив лише, як Коршунов застрелив поліцая, а потім побіг у бік ярів… Начебто непоганий хлопець!
– Подивимося ще. Старий Поліщук про нього іншої думки.
– Щось має певне?
– Та ні, але сумнівається…
– Стареча підозрілість. Я сам бачив, як він стріляв у поліцая.
– А може, стареча мудрість? Семен Семенович на своєму віку надивився на людей більше за нас з тобою.
– Ет, психологія. Як на мене, то я вірю лише тому, що бачу, і тому, що людина робить, а не каже… Я на цвинтарі навіть хотів йому допомогти, коли він біг повз мене. Адже у нього нога хвора, я чув, як він скаржився за кілька хвилин до бою…
– Нога хвора? А як він біг?
– Стрибав, наче молоде зайченя, це правда. Але коли в тебе стріляють з трьох боків, і без ноги побіжиш…
– А хто ж тобі дозволяв навіть думати про те, щоб відкриватися? Адже тобі було ясно наказано…
– Коли товариш у біді, Романе, я вважаю…
– Так от, щоб ти надалі не вважав, оголошую тобі догану.
Жорж помовчав хвилину, потім сказав:
– Вибач, Романе. Не подумав я, та й Дуся мене умовляла.
– Умовляла?
– Так. Просила цього Коршунова переправити у загін.
– Зачекаємо. Поки що явка у неї знімається. Отже, операція «Пауль» готова? Проводимо сьогодні ввечері. Ясно?