Чтение онлайн

Дiлянка Мiсяця, де розташувалася база, була незаймана: її не утюжили бульдозери, не вдосконалювали лiсники. Весь район планувався пiд заповiдник. Я iшов, обережно минаючи споконвiчнi кратери й пiки скам'янiлої лави; тут усе було так само, як i тодi, коли на поверхню Мiсяця вперше ступила людина. В чорному небi, поцяткованому зiрками, непорушно зависав блакитний глобус Земля. Йти було незвично легко - давалося взнаки порiвняно слабке тяжiння на Мiсяцi. Та я знав, що небезпека зiрватися в яку-небудь трiщину вiд цього не стала менша, i весь час не втрачав пильностi. Бездоганно пiдiгнаний скафандр дозволяв маневрувати легко й невимушено.

Iнколи я уповiльнював крок i озирався. Довколишнiй пейзаж був схожий на намальовану тушшю картину, автор якої надмiру захопився гострими кутами. Нiяких переходiв, нiяких напiвтонiв! Перед вильотом на базу вчитель пояснив нам причину цього незвичайного явища. На землi пересiчена мiсцевiсть поступово вирiвнюється пiд дiєю вологи та вiтру. Цей процес триває вже багато мiльйонiв рокiв. Тим часом на Мiсяцi, поки до нього не дiсталась людина, не було нi води, нi атмосфери. Саме тому мiсячний ландшафт такий химерний i здається засiяним велетенськими сталагмiтами.

Вузенька, ледь помiтна стежечка - яз великими труднощами виявив її, присвiчуючи собi лiхтариком, - бiгла вгору, намотувалась на досить стрiмкий пiк, мов спiраль. Вибрiвши на вершину, я перевiв подих, позирнув униз. По одному з валунiв повзав якийсь свiтляк, описуючи правильне коло. Спостерiгаючи за ним, я збагнув раптом складнi астрономiчнi формули руху зiрок, формули, сутi котрих у класi нiяк не мiг добрати. Завчити їх я завчив, але пiзнати їхнiй смисл був незугарний. I раптом тут, на вершинi мiсячного пiка, настало прозрiння. Скажiмо, цей свiтлячок справдi описує правильне коло. Оскiльки я перебуваю майже точно над ним, то бачу коло неспотвореним. Якби ж я подивився на свiтляка збоку, то його рух видавався б менi вже зовсiм iншим. Я уздрiв би не коло, а елiпс. Ну, а зорi?
– подумав я. Власне, це тi самi свiтляки. Якщо зiрка рухається в площинi, сильно нахиленiй до прямої зору спостерiгача, ясно, що її рух видаватиметься спотвореним...

Але я захопився i тому знову вернусь до тiєї пам'ятної ночi в батьковому кабiнетi, коли вперше познайомився з дивовижною системою з шести сонць, про якi вже нiколи не мiг забути.

Згодом я дiстав i перечитав про сузiр'я Близнят усе можливе.

Я дiзнався, що пара сонць, котрi утворюють Кастор, перебуває в сiмдесят шiсть разiв далi одна вiд одної, нiж наша Земля вiд свого Сонця. Це приблизно така вiдстань, як од Плутона до Сонця. Менi стало вiдомо також, що загадкова зiрка Кастор недовго перебувала в "роздвоєному станi". Ще в шiстнадцятому столiттi завзятi астрономи виявили поблизу Кастора маленьку, ледве помiтну зiрочку дев'ятої величини. Зiрочка ця нiчим особливим не вiдзначалася. Та з часом було встановлено, що в своєму русi вона супроводжувала обох близнят (їх назвали Кастор А i Кастор В) у їхньому спiльному польотi.

Знову зчинився шарварок. Посипалися рiзнi припущення, гiпотези. Згодом математикам поталанило переконливо довести, що нова зiрочка має всi пiдстави претендувати на роль третього близнюка. За аналогiєю її назвали Кастор С.

Що можна сказати про третього брата? Хоч як це дивно, вiн виявився повною протилежнiстю в порiвняннi з першими двома - великими i гарячими сонцями. В давнiй народнiй казцi оповiдається: жило собi три брати, два розумнi, а третiй дурень. На противагу двом рослим близнятам Кастор С виявився карликом. Вiн був неабияк вiддалений од старших братiв, i до того ж дуже тьмяно свiтився.

Що таке рiк? Це час викiнченого циклу, повного оберту Землi довкола Сонця, якщо казати про нашу планету. Саме тут, на нашiй рiднiй Землi, виникли в людини першi астрономiчнi поняття, якi вона перенесла згодом на iншi свiти.

То що ж можна сказати про третього брата - примхливого карлика Кастора С, який обертається довкола головних зiрок з перiодом... кiлька десяткiв тисяч земних лiт! Нiчогенький собi рiк, чи не так?

Менi не раз спадала думка про живих iстот, котрi, можливо, мешкали в районi далекого сузiр'я Близнят. Як довго вони мають жити, за нашим, ясна рiч, земним уявленням! З погляду людини, думав я, вони практично безсмертнi. Якi вони з виду? Чи мають iнтелект? I якщо так, то якого рiвня досягли, рухаючись по безмежнiй спiралi еволюцiї? Заплющивши очi, я мрiяв про зустрiч iз ними, про контакт двох цивiлiзацiй, що забезпечить людству, так само як i його новим друзям, небачений прогрес...

Менi тодi навiть не снилося, що не в мареннях своїх, а насправдi я полечу сюди, до таємничого сузiр'я Близнят, про яке протягом столiть сперечалися земляни.

Сторiнки давньої книжки, здавалось, ожили. Забувши про завтрашнiй екзамен, я читав, читав, i сон тiєї ночi був од мене далеко.

Автор яскраво змальовував життя на передбачуванiй планетi, в небi якої гуляє не одне, а кiлька сонць. Вiн розповiдав про людину, котра чудом попала на цю планету.

...Погас вогонь, що виривався з ракетних дюз, i корабель м'яко опустився на загадкову твердь. Годi тут було шукати якiсь особливi урвища i скелi. Все було начебто на Землi. Людина нагнулася й помацала грунт пухкий. I рослиннiсть є. Правда, не дуже щедра. Та й з кольору якась дивовижна. Точнiше кажучи, колiр не один, а кiлька. Ну, нiчого, екiпаж матиме час докладно вивчити це явище.

А загалом - нiчого особливого. Якщо вiдверто, пiлот навiть розчарований трохи. Чи варто було летiти стiльки? Такi самi мiзернi кущики вiн бачив i на Марсi, й на Венерi.

Космiчний мандрiвець ступає кiлька крокiв, задирає голову. По небi неквапом повзуть пухкi хмари.

Котра, власне, година, як на мiсцевий час? Мабуть, полудень. Голубе сонце стоїть у зенiтi, цiдить гаряче промiння. Та що це? Катастрофа? Виверження вулкана? Пожежа? На обрiї повiльно i нiмо розповзається багряна пляма.

В навушниках пiлота звучать тривожнi сигнали. Товаришi непокояться, кличуть його назад, у ракету. Та якась сила змушує пiлота завмерти на мiсцi.

Червоне полум'я розхлюпується далi. На блiдому небi, над самiсiньким видноколом, вимальовується вогненний окраєць. Вiн дедалi збiльшується. Що воно за диво? Пiлот ледве тамує крик. Нове сонце?

Так, нове сонце! Велетенський червоний диск пливе до свого блакитного побратима.

Все довкола змiнюється. Рослиннiсть, що кiлька хвилин тому здавалась голубувато-блiдою, повниться пурпуром. Гостре на кiнцях стебло тягнеться до свiтила, немовби вiтаючи його.

Планета двох сонць! Як химерно переливаються барви!

Пiлот подає сигнал, i з корабля висипають усi члени екiпажу. Вони не можуть намилуватися казковим видовищем.

– Зараз саме полудень, - зауважує штурман, поглянувши на свiй хронометр.

– Дивлячись на яке сонце зважати, - стає до розмови капiтан.

Червоне сонце має, очевидно, досить малий перiод обертання. Воно непомiтно хилиться до обрiю, в той час як його блакитний побратим тiльки-тiльки поминув зенiт.

Хмари, обляпанi кiновар'ю, простують своєю дорогою. Жалюгiдна рослиннiсть видається тепер бурою. Ледь темнiє.

– Погляньте!
– заволав молодий планетолог.

Всi озираються в його бiк. Вiн тицяє рукою у вiддалену сопку. Таке враження, наче на її вершинi спалахнув раптом величезний смарагд. Зеленi променi линуть у простiр, пронизуючи двобарвне небо.

– Котяче око!
– шепоче хтось.

Воiстину котяче око. Довколишнiй простiр повiльно повниться кришталево-чистим зеленим свiтлом. Воно лине вiд сопки догори, до двох свiтил-побратимiв.

Вiд трьох сонць планету оповив феєричний серпанок. Тепер пiлот уже не думав, що прилетiв сюди надаремне. Корабель, до якого вони так звикли за довгi роки польоту, раптом здався їм чужим. Його нiс пломенiє пурпуровим полум'ям, кулястий вiдсiк штурмана - темно-вишневий, магнiтнi вловлювачi здаються крильми казкової жар-птицi, такi вони яскравi й барвистi. Блакитнi смуги перетинають корпус, що з дня його виготовлення був тьмяно-срiблястий. Зеленi плями на дюзах наче намальованi.