Чтение онлайн

Всi днi, поки "Грегор" гальмував, минули в напруженiй пiдготовцi до висадки на нову планету.

– Ти знаєш, Стафо, - сказав якось Паччардi, - я остаточно поклав собi на думцi прохати капiтана, щоб дозволив менi взяти участь у висадцi.

– Але ж бо штурмановi не...

– Знаю, знаю, - перебив Паччардi.
– I все одно я домагатимусь...

На вiсiмнадцятий день гальмування "Грегора" капiтан скликав нараду екiпажу. Планета вже досить чiтко проступала на головному екранi. Темно-жовта, мов помаранча, вона тихо пливла в чорному космосi.

– Ви, Стафо, поведете "Метелика" на посадку, - звернувся до мене капiтан.
– Тут нас багато що цiкавитиме.
– Петро Брагiн кивнув у бiк екрана, i всi погляди зупинилися на тьмянiй i загадковiй помаранчi.

– Дослiдження планети здiйснюватимемо в два етапи, - вiв далi капiтан.
– Перша десантна група складатиметься з трьох чоловiк. До неї ввiйдуть Лайош Сегедi, Марiя Куличенко i...
– якусь мить капiтан помовчав, i штурман нестацiонарних трас Уго Паччардi. Потiм ми, щоб завершити дослiдження, пiдмiнимо цю групу iншою...

Минали останнi днi гальмування "Грегора". Помаранча на головному екранi виросла вже завбiльшки з гарбуз, що вiдсвiчував оранжевим свiтлом. Ми з Уго пiдрахували перiод обертання планети довкола власної осi. Вiн складав близько двадцяти годин.

– Майже як Земля, - вiдзначив Паччардi.

На екранi ясно було видно, що поверхня планети неоднорiдна. Спочатку нам здавалося, нiби обшир Оранжевої - так ми називали планету - всiяно пагорбами й видолинками. Але потiм Лайош виявив мiж безкраїх оранжевих пустель невеличкий темний острiвець. Забiгаючи наперед, можу сказати: цьому вiдкриттю спостережливого Сегедi ми зобов'язанi життям.

Вже коли "Грегор", припинивши гальмування, перетворився на штучного супутника Оранжевої i на кораблi запанувала повна невагомiсть, було виявлено, що пагорби й видолинки на поверхнi планети мандрують з мiсця на мiсце. Цього ми не могли бачити ранiше, хоч i мали потужнi телескопи, бо Оранжеву огортали досить щiльнi шари атмосфери. Вони поглинали i спотворювали всi нашi радiосигнали.

– Висiдайте на темну пляму, - вiддав розпорядження капiтан.

"Плато Лайоша" - так ми назвали острiвець, вiдкритий Сегедi, - являло собою майже правильний круг дiаметром кiлометрiв двадцять п'ять. То тут, то там на ньому стримiли високi скелi, одначе плато мало одну важливу перевагу порiвняно iз сусiднiми з ним районами Оранжевої - скелi принаймнi були нерухомi.

Попрощавшись iз друзями, ми сiли в "Метелика" й одiрвались вiд "Грегора". Перш нiж сiдати, я вирiшив зробити кiлька обертiв довкола планети, аби краще ознайомитися з нею. Ми пливли на висотi близько двох тисяч кiлометрiв, поступово знижуючись. Не довiряючи автопiлотовi, я сам керував приземленням. Уго i Лайош припали до екранiв та iнформаторiв. Марiйка морочилась зi своїм вередливим бiофiксатором.

– Можу вас порадувати, - сказала вона, вiдiрвавшись вiд численних шкал i циферблатiв.
– В атмосферi Оранжевої є вуглекислота, проте наявний i кисень.

– Ура!
– гукнули всi ми. Адже наявнiсть в атмосферi Оранжевої вiльного кисню означала, що неабияк зростає можливiсть виявити на планетi органiчне життя. Ще раз забiгаючи наперед, скажу: цi сподiвання пiдтвердились...

Що думали вони, мої друзi, коли я вiв "Метелика" на посадку? Уго, старий космiчний вовк, мабуть, менше хвилювався проти всiх iнших. Для Лайоша це був узагалi перший космiчний полiт. А ми з Марiйкою... Хоч i брали участь в одному польотi - на борту зорельота "Рената", - проте висiдати на нову планету нам жодного разу не випадало.

Несподiвано чорна габа хмар розповзлась. Через екран побiгла одноманiтна оранжева поверхня. Безмежнi горби й западини... Що це, хвилi? Чи тверда поверхня? Термофiкс на пультi свiдчив: температура оранжевих хвиль рiвно сорок градусiв. Швидкiсть "Метелика" помiтно зменшилась. Я вивiльнив крила i став планерувати.

– Не можу позбутися враження, що на мене хтось дивиться, - пошепки сказала Марiйка, не вiдриваючись од екрана, по якому котили оранжевi хвилi.

– Нерви, - кинув я, хоч, коли казати вiдверто, i сам загубив спокiй. Проклята темна пляма не з'являлася, хоч координати її я визначив точно. Плато Лайоша зникло. Що робити? Сiдати просто на оранжеву поверхню? Нi, вона пiдступно рухлива. Це поза сумнiвами. I раптом Уго спала щаслива думка.

– Увiмкни шукач, - порадив вiн.

Я повернув ручку радарного шукача. Минуло кiлька втомливих хвилин, поки система обстеження вказала, де мiститься зникле плато.

– Та воно дрейфує!
– вирвалося в Паччардi.

Я змiнив курс i пiшов на посадку.

Останнi квапливi приготування... Герметизацiя космоскафандра... Перевiрка магнiтного . захисту... Радiопередавачiв... Антен на шоломi... Здається, все...

Ось мiж двох скель з гострими пiками рiвне мiсце. Iдеальний космодром. Повертаю кермо висоти. Пiкiруєм. Довкола нашої ракети вирують вогненнi смерчi, породженi тертям "Метелика" об атмосферу. Та "шлюпка" надiйна.

Аж ось м'який поштовх, i зразу залягає тиша, незвичайна, гнiтюча...

Iнформацiя капiтана

"Грегор" лiг у дрейф, i "Метелик" пiшов на посадку. Регулярно, кожнi десять хвилин обмiнювались радiограмами. Спочатку зниження вiдбувалося нормально, без будь-яких несподiванок. Керiвником десантної групи я призначив Уго Паччардi, смiливого й бувалого мандрiвника космосу. Щоправда, о першiй порi я не мав намiру посилати його - досвiдчений штурман потрiбен i на "Грегорi". Та Паччардi дуже хотiлося взяти участь в експедицiї. I я зважив на його прохання.

– Капiтане!
– сказав вiн перед вiдльотом.
– Ви знаєте, я не з боягузiв. Та гадаю, Оранжева - незвичайна планета, i тому прошу дозволу взяти iз собою променевий пiстолет. На нас можуть чатувати хтозна-якi несподiванки.

– Вiзьмiть, - погодився я.
– Ви чудово знаєте, що Статут космонавта дозволяє користуватися променевим пiстолетом у виняткових ситуацiях, власне, тiльки тодi, коли загрожує смертельна небезпека її немає iншого виходу...

– Безперечно, я керуватимусь цим положенням, - сказав штурман.

Першою несподiванкою було те, що посадочне плато виявилось дрейфуючим. Далi надiйшла радiограма вiд Паччардi, що пляму знайдено й посадку здiйснено успiшно. Загiн вийшов на поверхню планети i розпочав дослiдження. За чотири години радiозв'язок припинивсь, i поновити його не вдалося...

Розповiдає автор

Маленький загiн вийшов iз "шлюпки" i ступив - уперше за три роки - на твердий грунт. Твердим, до речi, назвати його можна було умовно. Густо-брунатний, пругкий, вiн угинався пiд ногами, як гума. Мандрiвники напочатку ступали обережно, однак iз часом посмiливiшали.