Чтение онлайн

На радянській території. Почав працювати у видавництві «Книгоспілка», як редактор мови. Це було в середині квітня, а на початку травня Київ захапили поляки. В перші дні свого перебування в Києві, поляки мене заарештували. Чим був викликаний арешт, я не знаю. Коли вели мене заарештованого, побачила це українська письменниця Галина Журба, сама полька. Вона пішла за мною в польську комендатуру і визволила мене з-під арешту. Потім я переховувався од поляків.

Після того, як Червона Армія поляків і петлюрівців вигнала з території України, я знову працював за редактора в «Книгоспілці».

Арешт. 14 жовтня 1920 року мене заарештувала ЧК за належність до есерів, як співробітника есерівських газет і засудила на три роки концлагеря. Але на прохання Блакитного, до концлагеря мене не було вислано, а залишено для праці в редакції газ. «Вісті ВУЦВК», як перекладача.

Праця у «Вістях ВУЦВКа». Звільнено мене з-під арешту в квітні м-ці 1921 року, і я прийшов працювати у «Вісті» Тов. Блакитного до того часу я не знав. Звідки він дізнався про мене, точно не скажу, але, імовірно, справа була так. Тоді в редакції газ. «Вісті» чимало було перекладачів, що знали укр. мову, які (перекладачі) звільнялись із в’язниці і тимчасово працювали у «Вістях», бо робітників, що знали укр. мову, в Харкові тоді було обмаль. Очевидно, вони й сказали Блакитному про мене.

До Блакитного я ввесь час ставився з глибокою повагою, як до редактора, до поета і з безмінною подякою за те, що він дав змогу мені працювати в газеті, визволивши з концтабора. Працював я багато, і вдень, і ввечері. Роботи було сила, робітників обмаль. Дізнавшись, що я писав фейлетони, Блакитний запропонував мені писати фейлетони у «Вісті». Я написав перший фейлетон на міжнародню тему за підписом «Оксана». Відтоді я почав працювати у «Вістях» уже, як і фейлетоніст, а в «Селянській Правді», що її редакція була в одному приміщенні з «Вістями» я працював за секретаря редакції. В «Селянській Правді» з’явився перший мій фейлетон на антирелігійну тему, за підписом «Остапа Вишні».

Після звільнення мойого з в’язниці, відбувся в Києві суд над українськими есерами і всіх їх було засуджено до концентрац. табору. Але вони щось недовго сиділи в концтаборі – їх було звільнено і вони почали працювати в радянських установах. Визнання своєї провини на суді, визнання себе, як зрадників інтересів робітників і селян і каяття – от що дав процес над есерами. Я особисто перші роки підтримував з ними знайомство, як з старими знайомими, зустрічався з ними. Тяглося це аж до 1924 року, дедалі нівелюясь, тобто дедалі я більше й більше від них одходив. Я вважав, що в цім моїм знайомстві нема нічого злочинного, бо всі ж вони були «радянські громадяни», всі вони працювали в радянських установах і користалися з усіх прав рад. громадянства. Дехто з них працював (співробітничав) у «Вістях» (Шраг і, здається, Чечель).

З 1924 року і далі в мене з’явилися нові люди, цікавіші для мене, нові інтереси, я з головою пірнув у журналістську й літературну роботу і вже особисте знайомство з бувшими (як я їх уважав) есерами мене не цікавило. Я з ними порвав, як з чужими.

Літературна робота. 3’явилися мої перші книжки. Мали успіх. Я багато працював, дуже багато писав, і по газетах, і по журналах. Робота мене захоплювала. Я «писав» навіть на вулиці, йдучи в редакцію, чи з редакції. Тобто я дорогою «в умі» писав річ, а вдома чи в редакції тільки записував. З’явилися літературні організації «Плуг», «Гарт». Я не ввійшов в жодну з них, бо вважав себе більше за журналіста, за газетяря, ніж за справжнього письменника-художника. Але симпатії мої були на боці «Плуга» більше, бо я ж із села, село знаю більше, а це письменники селянські. Забуяло радянське літературно-політичне життя. Познайомився я з письменниками, що тоді поволі почали збиратися в Харкові й купчитися біля редакцій «Вісті» й «Селянська Правда». 3’явилися Хвильовий, Тичина, Панч, Дніпровський, Копиленко, Сенченко, Йогансен. Трохи пізніше – Кириленко і т. д. Ще пізніше приїхав Досвітній, Куліш і т. д. і т. п.

Я завалений по вуха редакційною роботою й писанням фейлетонів, не встрявав в організаційні справи літературних груп. Я ходив на літературні вечори, слухав виступи, читав декларації, але безпосередньої участі в усьому цьому не брав. Я – не письменник, а журналіст – так думав я. І ця думка не кидала мене довгий час, аж доки, під впливом Хвильового, я не став ближче до групи «Літературного ярмарку», а потім не вступив до літорганізації «Пролітфронт». Але це вже були роки 1928—30.

З Хвильовим я познайомився в ред. газети «Вісті», мабуть, 1922 р. Попервах я з ним не зустрічався, не бачився, крім коротеньких зустрічів у редакції, але, здається, того ж, 22 року, Хвильовий зайшов у редакцію до мене й прохав зайти до нього на кватирю у справах. Я зайшов. Він мав тоді видати окремою книжкою «Сині етюди» і прохав мене передивитися їх, щоб не було там ляпсусів що до чистоти української мови. 3 того часу ми познайомились ближче, але ні він мене, ні я його за близьких друзів не вважав.

Памфлети Хвильового. Виступи Шумського. Памфлети Хвильового я читав і вони мене захоплювали майстерством своєї форми, свого стилю, сміливістю й різкістю постановою питання зачепленого. Я з ним погоджувався, читаючи, але критичних висновків з того не зробив. Виступ Шумського пройшов для мене не так помітно. Я більше жив життям суто літературним, ніж загально-політичним. І шумськізм мене не зачепив. Я гадав, що то справа середпартійна і мене, як людину позапартійну, не торкається. Розгром шумськізму партією і хвильовізму разом із ним, особисте «обояние» Л. М. Кагановича при зустрічах з ним, а потім визнання Хвильовим своїх помилок (в лист Хвильового я вірив безперечно) переконали мене, що справу зліквідовано. Все це, зрештою, глибоких ран і рубців у мене не залишило. До літгрупи «Вапліте» ставився з повагою, – бо ж там зібралися самі майстри! – але вступати туди не хотів, бо, зрештою, нічого практичного для письменника оці групи не давали, а часу для «балаканини» й політики одбірали багато. Та до того ще й я не «майстер», а журналіст. В полеміку ні на письмі, ні в усних виступах я не втручався. Але симпатії мої були на стороні «Вапліте», я їй отдавав перевагу перед іншими літорганізаціями, бачучи там, на мій погляд, найталановитіших літературних майстрів.

Робота. Зайнятий я роботою був дуже, крім газети «Вісті», я працював ще й як фактичний редактор «Червоного Перцю». Крім того, за цей час сила було літературних вечірок, виступів, виїздів з групами письменників по Україні. Я багато разів брав участь і у виступах в Харкові, і в поїздках. В цей період я зробив і свого «Вія», що пройшов з великим успіхом по багатьох театрах і на Україні і поза Україною. Фейлетони й гуморески мої торкалися найрізноманітніших боків і культурного, і громадського, політичного життя – треба було стежити за цим життям, читати газети і центральні, і переферійні, треба було читати силу кореспонденцій і листів, адресованих нечисленними кореспондентами і мені особисто, і редакціям. Все це я робив сам, – ні помічника, ні якогось секретаря в мене не було. Я не в силах був за день, було, перечитати тих листів, що надходили на мою адресу.

В такій роботі промайнули роки 23, 24, 25, 26, 27. Із розваг для мене в цей час були – полювання, кінські перегони (біга). Полювання я дуже люблю. Власне, не сам «акт убійства», а люблю я природу дуже. На полюванні я кріпко відпочиваю. Коней я люблю без краю. Я в тоталізатор не грав ніколи, а міг просижувати на бігах цілі дні, дивлячись на коней. Взагалі я ні в які азартні гри не грав і не люблю їх. Чи пив я в цей час? Пив. Я п’ю давно, і в цей час пив, але це не заважало мені дуже багато і продуктивно працювати. Між іншим, алкоголь ніколи не був помічником у моїй роботі. Одна чарка горілки, або шклянка пива, – і я вже писати не можу. Писав я завжди тверезим. Писав я, як бачите, дуже часто і дуже багато. Одже, виходить, що і тверезим я був дуже часто і «дуже багато». Ніяких наркотиків я не вживав ніколи.

1928 рік. Я захворів на язву дванадцятипалої кишки. Правда, з шлунком у мене було неблагополучно давно – «повишенная кислотность», але турбувала вона мене не дуже. В 1928 році – припекло і поклало в ліжко. В березні місяці, здається, було кепсько. І лікарі і рентген опреділили язву. Порадили виїхати лікуватись закордон. Компартія і Радянська Влада дали мені змогу поїхати в Берлін лікуватися. В травні я туди виїхав. Їхав разом з актором «Березоля» Гірняком, який теж їхав туди лікуватися. В Берліні я спочатку жив в отелі «Одеса» на Limedstrasse, а потім виїхав в санаторій Bad-Saarow, д-ра Grablej'я, в 70 кілом. од Берліна. Там я прожив 1 1/2 місяці, пройшовши повний курс лікування (Ulcus cur). Повернувшись з санаторія в Берлін, я там прожив щось із два тижні. В Берліні, крім Гірняка, із Радянської України бачився з березільцями: Сердюком, Крушельницьким, Чистяковою, що приїхали туди пізніше. Один раз бачився з Веронікою Черняхівською, що жила тоді в Берліні. Зустрічався також з т. т. Фурером, Постоловським – вони до мене приїздили в санаторій з товаришом, членом ЦК Польської Компартії, прізвище якого я забув уже. Зустрівся я також там з артистами Харківської опери Сокіл (співачка) і Паторжинським та Середою. Вони їхали до Італії та застряли в Берліні. Жили ми з ними в гуртожитку Торгпредства СРСР і проводили час здебільша з робітниками Торгпредства, найчастіше з т. Грузинським та його дружиною. Часто зустрічались з т. Я. А. Ліфшицом. Двічі, здається, виступали в клубі робітників торгпредства і повпредства «Червона Зоря» – артисти з співами, а я з читанням своїх творів. На прохання зав. пашпортовим відділом повпредства (прізвища не пам’ятаю) я виступав на зборах укр. емігрантського т-ва «Воля» (здебільша галичани), з доповіддю-інформацією про культурне життя на Україні і з читанням своїх творів. Берлін мене не захопив, хоч організованість німецького життя мені подобалась. Повертався я з Берліна з дружиною Фурера тов. З. Щербиною. По дорозі, од поїзда до поїзда, заїхали до Варшави і були цілий день у тодішнього радника Варшавського повпредства тов. Ю. М. Коцюбинського. Тов. Коцюбинський показав нам Варшаву. Загалом враження од подорожі закордон залишилось таке: «Дома краще!»

1929 рік. Повернувся з закордону. Утворюється група «Літературний Ярмарок». Я приєднуюсь до цієї групи й близько схожусь з Хвильовим. Його вплив спричинився до того, що я і організаційно, коли можна так висловитись, увійшов у групу «Літ. Ярмарку». В цей час я вже почав відчувати на собі ознаки творчої моєї кризи. Уже мене не цікавила минула робота моя, її жанр і т. д., а нового нічого я не міг знайти. Партія розпочала наступ на капіталістичні елементи в країні. Забуяло нове життя, а цього життя я не можу зрозуміти, і не так зрозуміти, як відчути. Почуваю, що я десь збоку від життя. Починається п’янство моє й Хвильового. Починається найганебніший період мого життя, що тягся мало не чотири роки. За цей час я спромігся написати тільки три п’єси: «Запорожець за Дунаєм», «Вячеслав», «Мікадо». «Мікадо» я написав два варіанти: один для «Березоля», а другий для Московського Мюзік-Хола. Хоч кількісно ніби продукція в мене й була, але я одійшов од активної участі в громадському житті країни в такий відповідальний час. Мого голоса не було чути. Я сидів за чаркою. Я п’янствував. В чім річ? Чим це я собі поясняю? Виступаючи на відкритих зборах письменницького партосередку 17/ХІІ. 33 р. я сказав, що «мене сплутав неп», що «непа, – я думав, – хворість на мій час». Я хвилювався тоді і не договорив, що хотів був сказати. Я хотів сказати, що моя творча криза припала якраз на цей період, що перебудова життя застукала мене зненацька, що я зразу не зумів, не зміг перебудувати свою творчість, багацько дечого не розуміючи і не відчуваючи. Я борсався, кидався з боку в бік, брався за перо, але нічого з того не виходило, і я… знову до чарки. Я в радгосп, у колгосп, я в Донбас – починаю писати – не виходить. Я пить. В цей час починається в «Новій Генерації» голобельна критика всього мого літературного доробку. Починаються щось для мене буквально незрозуміле. В Харкові мого «Запорожця за Дунаєм» розцінюють, як найгострішу сатиру, що була коли, на емігрантщину, а в Тирасполі її знімають з репертуара, як річ петлюрівську і контрреволюційну. Свою п’єсу «Вячеслав» я читаю в Харкові серед кваліфікованих педагогів, з представниками РДР ЦК ЛКСМУ – її визнають, як річ корисну, а в Полтаві її знімають з репертуару, як контрреволюційну, наклепницьку і т. д. Починаються вигуки: «Вишня спився», «Вишня спився». І в той же час: «Дайте комедію!», «Чого мовчите?», «Браво, Вишня!», «Пишіть, Вишня!», «Сволоч, Вишня!» «Пишіть, Вишня» – а Вишня дивиться круг себе мутно-п’яними очима і тремтячою рукою не може написати двох слів: «Остап Вишня». «Куди підеш, кому скажеш?» Я ж за ввесь час своєї літературної роботи не мав жодного серйозного критичного розбору своїх творів і взагалі своєї роботи. Мене хвалили, мене лаяли, мені плескали, мене видавали, мої книжки розхватувались, а от щоб серйозно, по діловому хто розказав, що таке, чи хто такий Вишня – ніхто. Позитивне чи негативне це явище в літературі, куди воно йде, куди веде – ніхто не говорить. Тут сам захитався, підтримки треба, а тут голоблею по голові: раз, раз, раз! Я до Хвильового. Я до свого найкращого друга, якого я вважаю за безкорисну, чесну людину, талановитого письменника, я до Хвильового, як до члена Комуністичної партії.