Чтение онлайн

– Миколо, що робить? Що твориться?

А Микола:

– Давай вип’ємо!

П’ємо.

А виходу нема.

Я до авторитетного товариша т. Хвилі із авторитетнішої установи. Щиро, одверто:

– Почуваю, що не можу нічого путнього написати. Боюсь, щоб не розцінили мою мовчанку, ніби я причаївся в цей час, не хочу допомагати ні партії, ні владі. Дайте зрозуміти, дайте відчути, що твориться. Я хочу, але не можу, не виходить.

Мені одповідають.

– Творчі кризи періодично бувають. Це зрозуміло. Ми вас вважаємо по цей бік барикад, з нами!

«По цей бік барикад», але ж не на барикадах, не на барикадах з партією, з Радянською Владою, що переможно нищить капіталістичні елементи в країні, що завершує в чотири роки п’ятирічний план великих робіт. Адже ж «по цей бік барикад» можна й спати.

А я п’ю!

Я знову до Хвильового, якого я безмірно люблю, якому я вірю більш, ніж собі:

– Миколо, рятуй! Навчи, як вийти з такого стану!

А Микола:

– Давай вип’ємо!

І так мало не чотири роки п’янства.

Правда, постанова ЦКВКП(б) від 29/ІV.32 р. повернула мене до активної громадської роботи в президії оргкомітету Спілки Рад. письменників України. Я почав активно працювати, як Голова мат. – побутової Комісії Оргкомітету. Але, літературної продукції в мене не було. Влітку 1933 року виїхав у село Луку, на Лохвиччині, щоб, організовуючи «Будинок Творчості» для письменників, разом з тим вивчаючи життя нового села, написати книжку.

Але… Постріл Хвильового, дні і тижні мало не божевілля і все пішло шкереберть. Нічого я літом для літератури не дав.

Восени цього 1933 року, приїхавши з села, я взяв себе в руки, кинув пить і почав лікуватися. З вересня місяця я ні чарки, ні шклянки нічого не випив. Фізично і морально почав швидко одужувати. 3’явилися енергія і бажання працювати. Почав писати в «Комсомольці України», у «Вістях», в «Літ. газеті». Виїхав на Куп’янщину для вивчення роботи політвідділу Куп’янської МТС, щоб написати про його роботу для альманаху, що його видає Політсектор ОБЛЗУ до з’їзду партії й до роковин роботи політвідділів МТС. Я написав чотири речі. До з’їзду письменників мав видати книгу про роботу політвідділів МТС.

Я перекладав п’єсу Шкваркіна «Чужой ребенок» для укр. театра. Взагалі за останні два місяці мого творчого й здорового життя я зробив більше, ніж за два роки. В плані роботи – великий художній нарис про новий Харків для журнала «Черв. Шлях». Крім того ввесь час ношусь з п’єсою для колгоспного театра. Умовився з Укрфільмом (т. Косилом) – почати розробляти кінокомедію.

Арешт…

Я взяв найголовніші, етапні, сказать би, моменти свого життя й своєї роботи. З великою охотою, – що тут є неясного, непевного, – я додам, доповню, поясню. Тяжко мені в такому стані – охопити все, чогось не випустити.

Оглядаючись на пройдене, – бачиш і хиби, і помилки, – все бачиш, а багато чого ще й не бачиш… Почати жити спочатку, на жаль, не можна…

Додам іще про своє ставлення до, так би мовити, узлових питань моєї роботи.

Національне питання. Ви бачите з біографії, що змалку в мене його не кохано й не виховувано. Під час уже революції я захопився так званим «національним відродженням». Єсть такий вірш в поета Олеся: «Яка краса відродження країни» (національне відродження, звичайно). Я бачив на власні очі цю «красу», подорожуючи з директорією, і як же зло я висміяв її в одному з своїх кам’янецьких фейлетонів. До чого довело мене захоплення «національним відродженням» ви бачите: до зради інтересів робітників і селян України. Я був би щасливий, щоб моя праця останніх років (з Рад. Владою), яку я (працю) вважаю, що вона була все ж таки корисна хоч до деякої міри для укр. робітництва і трудящого селянства, хоч трохи зменшила мою провину перших часів революції. Що для мене національне питання в данний момент? Візьмімо головне знаряддя моєї роботи – слово, мову. Яка моя мова літературна, чи служить вона роз’єднанню споріднених культурами трудящих? Я гордий з того, що не один раз чув, як трудящі іншої національності (руські, євреї, білоруси, поляки, навіть грузини) говорили мені, що читаючи мої твори, писані мовою українською, вони розуміли мене. Не раз я чув, що мої твори багатьом прислужилися для зрозуміння, для вивчення укр. мови.

Далі. Як я ставлюсь до «особливостей укр. нації»? Я висміюю українських шовіністів, разом з великодержавними російськими шовіністами – мій фейлетон «Дещо з українознавства», писаний ще 1924 року, коли це питання (великодержавного й місцевого націоналізму) не стояло так гостро й актуально.

В 1932 році, бувши в Красному Лучі, й оформляючи гаслами новий парк культури й відпочинку, я писав гасла мовами і російською, і українською. Хоч, правду казавши, літер. російською мовою я володію гірше.

Як я розумію Радянську Україну? Я розумію її, як невід’ємну частину СРСР. Я переконався в цьому, сидячи отут, в камері «одиночного заключения»? Ні, це я заявив у своїй промові 1929 року, на банкеті, в українському постпредстві в Москві, куди я їздив на тиждень укр. культури. Заявив я це прилюдно, в присутності членів Уряду, і Всесоюзного, і українського, в присутності укр. і російських письменників, в присутності широкої радянської громадськості. Я сказав: «Без Радянської Росії не було б ніякої України».

З того часу ніяких змін у моїх поглядах не було і не буде.

Питання про народ, про селянство. Ну, ясно, що понятія народу, нації, як чогось цілого, давно вже розвіялось, як дим. Смішно було б, працюючи 13 літ з Радянською владою, за керівництвом Комуністичної партії, десь «поза халявами» плекати «народ єсть трудящі» і єсть експлоататори, а не народ, не нація.

З’окрема про селянство. Я вихованець села, я працював в есерівських газетах, я був під впливом Модеста Левицького… Селянство для мене, одже, «ідол», «кумір»… Я колись ідеалізував, справді, селянство, але давно те було і давно загуло. Я знаю «селян», що експлоатували селян, і я знаю селян, що були в ярмі селян, я знаю селян, що пухли з голоду, маючи закопаними десятки пудів хліба. Я знаю селян, що гноїли сотні пудів зерна, тоді, коли навколо їх селяни гинули з голоду. Я знаю селян, що їли своїх дітей, й в них під полом було закопано зерно. Я знаю селян що, маючи в себе корову, свиню й хліб, вони лазили до селян і забирали в них останню макуху. Я знаю селян, що труїли коней у селян, нищили реманент у селян, худобу, палили оселі в селян, вбивали комуністів-селян і сільських активістів селян.

І я знаю селян, що будують нове життя, що прагнуть культури, нищать забобони, темні інстинкти, будують нову соціялістичну батьківщину. Я знаю «політвіддільських» селян, бачив їхню роботу, бачив їхні, жадібні до нового веселі очі, чув їхні пісні і бачив їхні танки. Так після цього я ідеалізуватиму селянство в цілому?

Я ж іще поки що не божевільний!

Ні в якому разі, я, звичайно, не буду твердити, що в цих питаннях я чистий уже «как поцєлуй ребенка». Звичайно, ще єсть залишки лепу, луски від них (цих питань) і т. д. Але я і не в «процесі становления» нового, з цього боку, в мене світогляду «процес становления» закінчився вже. Рештки лепу я віддираю, вимиваю і скидаю з себе. І досить успішно – я це сам і почуваю, і відчуваю.

Я бачу, як за останній час Рад. Україна, переборовши труднощі, пішла вперед по шляху розвитку усіх своїх боків: і господарського, і культурного, як вона перетворюється на культурну, заможню, цвітущу країну.

Хотілося б і мені брати участь і далі в соціялістичному будівництві, не хотілося б гнити десь осторонь од життя, од роботи.

Для цього я маю силу, енергію, хист і бажання.

Остап Вишня

31. XII.33

Камера № 15.