Чтение онлайн

— Ой, ви ще не зачинили вікна?

— Милуюся снігом.

— І вам не холодно? Але ж уже темно.

— Ні, не холодно.

— Ну й сніг! Сядьте біля котацу. Скоро будемо вечеряти.

— Поспішай.

Біля котацу таки тепло, видно, я довгенько споглядав засніжений садок, якщо руки й ноги так заклякли, та навіть і тут, коли заплющу очі, немов наяву бачу снігову завісу; в тому селі снігу випадало набагато більше — здавалось, сніжинки обступали нас з усіх боків і проникали в наші тіла. „Тобто у вас з матір'ю” — питала в о н а. „Так, нас було двоє”.— „А батька не було?” — „Я його не пам'ятаю”,— відповідав я. „Хоч вас відгороджували від світу снігові кучугури, ви, мабуть, не почувалися самотніми з матір'ю”,— проказала в о н а. Чому я розповів їй правду? Адже моїм ремеслом було годувати жінок вигадками, я жодного разу не відкрив нікому свого серця, не розповів про своє дитинство, а от для неї зробив виняток — може, тому, що вона всміхнулася до мене такою сумною усмішкою. „Вам пощастило, у вас була мати”,— сказала вона. „А хіба в тебе не було?” — спитав я. „Рідної матері не пригадую. Відколи себе пам'ятаю, в домі жила мачуха. Я відразу зрозуміла — ніхто мені цього не підказував,— що вона мені чужа. А тому я не могла звикнути до неї. Певно, і вона мене не злюбила».— „Значить, і ти настраждалася?” — сказав я. „Щоб дуже, то ні. Я не можу сказати, що мачуха знущалася з мене, ні, такого не було, ми жили, як усі люди, задля прожитку не доводилось надриватися, та мені не вистачало материнської любові, навіть батько мене сторонився і в усьому здавався на мачуху, а тому я почувалася самотньою”,— розповідала вона. „Моя мати теж була нещасна. Коли я бачив, як у зимовий день вона схилялась над шитвом, то хотів швидше вирости і зробити щось таке, щоб на її вустах з'явилася світла, радісна усмішка”,— згадував я. „А я пам'ятаю, як мене несли на спині, та не можу сказати, хто — рідна мати чи мачуха. Лише в одному я певна: хтось із них. Я так раділа, так вовтузилась, а запам'ятався мені той день незвичайним снігопадом”,— розповідала в о н а про той день, як про щось дороге, примруживши очі. „Правда, сніг викликає якесь особливе почуття?” — допитувався я. „Правда. Мені навіть здається, що я воліла б померти тоді, коли з неба сіятиметься снігова пороша”,— відповіла в о н а. „Бачу, ти романтична особа”,— сказав я. В о н а всміхнулася. „То, може, як буде погода, підемо милуватися сніговим краєвидом?” — запропонував я. В о н а розгубилася, в її усміху наче застиг смуток. Узагалі всі жінки схильні до туги. Серед моїх знайомих наймужніше й найстриманіше поводилася сварлива Савако, але вона на перегляді одного кінофільму несподівано розплакалася: у перерву я оглянувся й побачив жалюгідне видовище — у залі сиділи самі жінки й утирали сльози, а з ними й Савако. Мабуть, розчулилася. „Ну чого ти сюди прийшла фільм дивитися чи хлипати?” — поглузував я. Вона мені цього не забула і вже надворі як накинеться на мене: „З такого, як ви, ледацюги й сльози не виб'єш! Ну хіба це не природно, якщо людина сплакне, коли на душі їй стане тяжко?” — „Не бачу, чим цей фільм гарний? Сюжет наскрізь фальшивий, героїня плаксива, я не розумію, навіщо його дивитися, та ще й за гроші, хіба щоб поплакати”» — „Хм. Не заговорюйтесь,— зневажливо хихикнула Савако.— Хто ж квитки купував, як не я? Вам, твердошкірому, не збагнути душі отих жінок, що сиділи в кінозалі”. Мене втішило, що Савако так думає, бо якщо її до сліз зворушує перебування в такому задрипаному кінотеатрі, то обманути її — як раз плюнути. Я — твердошкірий? Мабуть, так воно й є, бо я ніколи жінкам не довірявся, для годиться казав, що вони мені подобаються, що я ними зачарований, а насправді я любив — так, саме любив — тільки ї ї, якщо це, звісно, можна назвати любов'ю, бо таке благородне почуття чуже мені, я все роблю з розрахунку, тож і вона, мабуть, не була винятком, любив я тільки матір, але це було дуже давно, любив також Аа-тян, щоправда по-дитячому. але того дитинства вже не повернути, тепер нам сліплять очі наші помилки й страждання і ми блукаємо в повній темряві.

— Вибачте, що змусила вас так довго чекати. Ви задрімали?

— Ні, не задрімав.

— Так можна застудитися. Вибачте, що я загаялася. У таку заметіль і до рибної крамнички не швидко доберешся. Може, чарочку вип'єте?

— Дякую. А я й не знав, що ти вийшла. Невже так сильно замело?

— Страшний сніг. За останні роки такого світ не бачив. Машини тільки зрідка проїжджають, без ланцюгів їм тепер важко.

— Цікаво, що там з моїм таксистом? Він ручався, що

буде великий сніг, а ланцюгів, мабуть, не приготував. Значить, мене переконував, а своїм словам не вірив. Може, десь загруз, бідолаха.

— Який ви жалісливий! Турбуєтеся про зовсім незнайомого чоловіка.

— Таки жалісливий. Ти хіба тільки зараз помітила?

— Якщо ви такі жалісливі, то могли б трохи раніше прийти.

Юкіе найнялась на посаду розпорядниці невеличкого ресторану й добре навчилася прислуговувати гостям — це було видно по її рухах. Вона обкручувала чоловіків круг пальця, бо понад усе мріяла відкрити власну справу. А коли так, то не гріх ошукати й її.

— Який у тебе багатий стіл!

— По-правді, я збиралася підсмажити морського чорта, та не знайшла його в рибній крамничці. То вже даруйте. Я не розумію, як це так у крамниці не стало риби.

— А це нічого, що через мене ти не пішла на роботу?

— Нічого. В таку заметіль… Я переказала по телефону, щоб сьогодні раніше закрили. Якби не ви, я б дарма била ноги. Однаково в такий вечір клієнтів було б негусто.

— Можливо. Але ж прогуляти день… Хіба твій патрон не сердитиметься?

— Байдуже. А крім того, я ж вам пояснювала, що мій патрон — жінка. Ви ще сумніваєтесь?

— І не думаю. Якби я знав, що ти маєш покровителя, то сюди б не забрів. Ну то випий і ти.

— 3 радістю. Мені так приємно вас пригощати. Здається, ніби я бачу сон: мм сидимо з вами віч-на-віч і п'ємо за наше здоров'я, як молодята.

— Як Наодзіро з Мітітосе.

— Хазяйка ресторану, де я працюю, дуже добра жінка. Недарма я порвала з чоловіками і взялася за розум. Ресторан процвітає, і хазяйка мною задоволена.

— Мабуть, вона заповзятлива жінка, коли тримає ресторан. Це ж зовсім не жіноче діло.

— Можливо. Вона прискіплива, але добра. Що не кажіть, а я користуюся повним її довір'ям, тому мені легко порядкувати.

— Певно, й грошенят збила?

— Не дуже, але вистачить на ваше утримання. Таки дещо припасла. А вас звільнили з роботи?

— Хіба по мені видно?

— Авжеж. Бо хіба ви заглянули б сюди, якби не сіли на мілину?

— Ти про мене погано думаєш. Як же це ти порвала з чоловіками?

— Тепер уже все гаразд. Я довго працювала в поті чола, і Будда зглянувся на мої благання. Ви справді чуйна людина, якщо завітали такого сніжного дня. Я така рада.

От свята простота! Не знаю, що й подумати. Я так старанно готувався до розмови з Юкіе, навіть припас у портфелі три листи з кресленням — от, мовляв, тимчасово працюю у фірмі по купівлі та продажу нерухомого майна, але як тільки вона висловила припущення, що мене звільнено з роботи, я зрадів, бо ж краще видавати себе за простого безробітного, ніж хизуватися своїми вбогими знаннями торгового агента; я щоразу прибирав іншого вигляду, вживався в певний рід діяльності — до цього мене змушувало чисто професійне самолюбство,— а звичайним безробітним жив тільки в Токіко, жив просто, але й нецікаво; взагалі я люблю нап'ясти на себе чужу личину, в цьому я відчуваю, так би мовити, творче задоволення; та найуспішнішою була історія з Місао: я дав їй зрозуміти, що належу до складу невеликої театральної трупи сучасної драми — пишу для неї п'єси й сам їх ставлю на сцені — і вона, звісно, повірила; до речі, якби сьогодні я проговорився перед офіціанткою в ресторані, що я драматург, вона б теж, напевно, попалася на гачок; професія, як маска, накладає на людину свою печать, а тому, як тільки я уявляю себе службовцем фірми, університетським викладачем чи воєнним злочинцем, на моєму обличчі з'являється відповідний вираз, але справжнє моє лице — це лице слинька й нероби, чого від Савако я не приховував, і завдяки чому вона лаяла мене на всі заставки:”«Ви — покидьок, а не чоловік, ніщо ваших рук не тримається”,— а я тільки незворушно посміхався. Напевно, Савако відчувала самовдоволення від того, що утримувала такого нікчему, як я, а коли так, то, може, і Юкіе однакової з нею породи, адже недарма вона згадала про моє безробіття, в усякому разі, нема чого спішити з вирішенням цього питання, бо попереду в мене ще багато, дуже багато вільного часу.

— Як вам ця тріска? Смачна?

— Пальчики оближеш! Нема більшого щастя, як у такий зимовий вечір сидіти в теплі й попивати чарочку. Ти і в ресторані так гарно обслуговуєш?

— Та хіба це ресторан, коли в ньому лише один кухар? Часто самій доводиться допомагати. А сьогодні я таки постаралася вам догодити.

— Дякую. Я цього не забуду. Такий малий ресторан, мабуть, відвідують постійні гості? Я міг би переживати з цього приводу…

— І дарма. Бо це загалом порядні літні чоловіки. Ніхто з них до мене не в'язне.

Момоко теж служить у маленькому барі, вузенькому, як нора у вугра, крім неї й хазяйки, там є ще одна офіціантка,— здається, Сакура. Забагато обслуги як для такого закладу. Я забрів туди випадково, аби скоротати час, і коли сів коло стійки, та жінка (то була Момоко) глянула на мене так, ніби дивилася кудись далеко; у тому барі лише вона користується популярністю, та я не бачив, щоб вона комусь приязно всміхнулась або сказала тепле слово, видно, в її серці крижаною скалкою засіла печаль, а тому я тоді подумав, що при нагоді зможу душевною розмовою привернути її до себе. Звичайно в мої руки потрапляли пригнічені самотністю жінки, що, сподіваючись зустріти чоловіка, який би розтопив той їхній лід, вдавали, як Савако, байдужих до протилежної статі, або, як Місао, ситих нею по горло, або, як Токіко, охочих до неї за першим покликом. І лише в о н а одна з усіх моїх знайомих не ховалася зі своїм смутком, бо справді була самотньою, ще від народження, і така печаль ї ї обіймала, що ніякий чоловік не міг би її розвіяти, а тому, обманута мною, в о н а залишила мене й потяглася до іншої людини, з іншим тягарем на душі. Я дізнався про це понад тиждень тому, одного холодного похмурого вечора, коли, здавалось, от-от мав випасти сніг, але не випав. В о н а вибрала собі Момоко, щоб розділити з нею свою журбу. Я був приголомшений, коли, провівши Момоко додому, випадково наткнувся на н є ї, щоправда, в темряві вона, мабуть, не впізнала мене, хоча дивилася в мій бік своїми сліпучо-прекрасними очима. Цікаво, що звело докупи цих двох нещасних жінок — ї ї й Момоко? Невже вони гадають, що розженуть сум одна одній і будуть щасливі? Ні, це неможливо. Якщо жінкам удається зазнати щастя хоч на короткий час, то лише завдяки спільному життю з такими, як я. Тільки така людина, як я, що, блукаючи в темряві, насолоджується своєю самотністю і прикидається безтурботною, могла ощасливити Кадзуко, Місао, Акімі, Ясуко, Савако. А от в о н а думала по-іншому чи, може, я прорахувався і тому не зумів розтопити своїм коханням ї ї вродженої печалі. Коханням?.. Цього разу сталося щось незрозуміле: в о н а покинула мене. Доля розвела нас з Аа-тян ще в дитинстві, я навіть не пригадую, хто в цьому винен — чи мати разом зі мною залишила оселю священика при храмі, чи сім'я Аа-тян раніше кудись перебралася, проте не можу забути її зажурених очей, якими вона дивилась на мене, коли надвечір серед гри її кликали додому.

— Ви так підозріло замовкли. Невже каєтеся, що приїхали до мене?

— Пробач. їдою захопився. Та й чого б це я мав каятися? Я саме думав, що нема на світі більшого щастя для чоловіка й жінки, як жити разом під одним дахом.

— Можливо. Та от мені бракує впевненості.

Невже я сказав їй щось прикре? А може, образив мовчанням?

— Чого ти так вважаєш? Але ж щойно твоє лице світилося радістю.

— Я й зараз радію з вашого приїзду. Тільки от про спільне життя ще рано говорити, хто зна, як воно складеться. Крім того, згадалося минуле.

— Маєш на увазі чоловіка, з яким раніше жила? Розкажи про нього, я не ревную.

— Було б до кого! Такий грубіян. З вигляду добродушний, та як нап'ється, то такий бешкетник, скнара, хвалько і брехун, що страх! А який лицемірний! Був кухарем, але нікудишнім. Якби ви знали, скільки я наплакалася через його азартні ігри.

— Старомодна історія. Як у п'єсах Сіна Хасегави [39] .

— Та як вам сказати?.. Я служила тоді офіціанткою у великому ресторані в Тіба. Хазяїн був добрий і допоміг мені розлучитися з моїм чоловіком. А то я мало не вилетіла з роботи.

— Тобі справді не пощастило. Ти після того зареклася мати справу з чоловіками?

— Ага. Я працювала, як віл, що було сили, аби тільки зникли з мого обличчя найменші сліди невпевненості.

В о н а теж походить з порядної сім'ї, тож неясно, чому їй заманулося жити з таким чоловіком, як я, щоправда, я не грубіянив, не бешкетував, не вихвалявся, в азартні ігри не грав, до плачу ї ї не доводив, був до н є ї завжди ласкавий. Та чи можу я поручитися, що в о н а не ридала, коли мене не було вдома? Здається, я так і не збагнув, чого вона хотіла від мене. Я вважав себе знавцем жінок, та виходить, що десь глибоко в їхніх серцях таїться щось таке, про що чоловіки не мають і уявлення.