Чтение онлайн

— Можна поглянути, що там таке?

— Звичайно, можна.

— А Мотоко-сан не сердитиметься?

— Не повинна,— усміхаючись, відповів Канае.— Своїм подарунком можете розпоряджатися, як вам заманеться. Та на щось особливе не сподівайтесь. Бо я в таких справах не силач.

— Не силач?..

Показуючи виразом обличчя, що вона розуміє його становище, Аяко старанно розв'язала стрічку, відгорнула папір і, відкривши коробку, мало не ахнула. Перед нею був яскраво-червоний плетений жакет, куплений після довгих вагань у жіночому відділенні універмагу. Чарівного забарвлення, він наче вбирав у себе електричне світло й наповнював тісну кімнатку теплом.

— Чудовий! Та чи не занадто яскравий для мене?

— Ви спершу приміряйте, тоді й побачимо. А взагалі вам пасували б різкуваті кольори. Ви ж молода.

Аяко накинула жакет на плечі і сказала:

— Без білої блузки поганий вигляд.

На ній був синій светр про будень.

— То одягніть її,— запропонував Канае.

— Зараз? — Аяко зиркнула на нього.

— А що?

— Якось незручно. От приходьте наступної неділі, тоді я й одягну.

— Отже, приймаєте дарунок? — наче знесилено проказав Канае і, ледь-ледь усміхнувшись, перепитав: — Сподобався?

— Звісно. Але я його не заслужила.

— Та що ви! Просто шукати було важко. Я так переживав: ану ж вас розсердить мій поганий смак? До того ж, я не знав, що вам найбільше личить. Тепер бачу, що вам догодив, а от Мотоко-сан висварить мене.

— Чого це?

— А того, що вибрав для неї надто скромну річ.

— То, може, поміняєте з моїм подарунком?

Аяко склала жакет у коробку, загорнула її в папір і перев'язала стрічкою. Рухи її були млявими, як у завороженої.

— В універмазі людей сила-силенна. Найпопулярніші тепер моделі фірми „Діор”, та хіба при такій дорожнечі й економічному застої японець може їх придбати? Тож бродить він по магазину й роздивляється. І хоч виставлено якісь підробки, а не справжні речі, то все одно, походиш — тільки нерви собі зіпсуєш.

— Коли так, то й ці подарунки, мабуть, дорого вам обійшлися?

— Хай це вас не турбує. Все це на якісь там преміальні. Та було б краще, якби я міг купити вам костюм.

Навіть тоді, коли Канае насилу вирвався з-під чарів Аяко на темну вулицю, перед його очима все ще стояло її засмучене обличчя. „Може, вона прийняла дарунок на знак того, що пам'ятає про наші колишні, дружніші стосунки? А може, ця річ наводить її на думку, що я напрошуюсь до неї в женихи, або нагадує про того коханця, з яким у неї не вийшло сімейне життя?” — міркував Канае, пробираючись до автобуса тихим провулком, у якому було чути лише собачий гавкіт. Певно, смуток на її обличчі якось пов'язаний з його поїздкою до батьків на Хоккайдо. А може, Аяко згадала про своїх рідних, яких давно не бачила і не зможе побачити, або про те, як їй було незручно, коли він запропонував минулого літа зробити подорож на його батьківщину? Канае не сумнівався в тому, що Аяко прийняла б її з радістю, а тому на душі в нього лишився гіркий осад.

Затиснувши під пахвою портфель із другим подарунком для Мотоко, він почував щось схоже на докори сумління.

Дощова пора затяглася аж до кінця липня, поки, як звичайно, не змінилася сліпучим сонцем і спекою. Ближче до полудня на більшості столів починали мляво обертатися вентилятори, а рідкі подуви вітру з вікна тільки наганяли дрімоту. Дехто, ховаючись за купу довідників, куняв. Навіть обличчя головного редактора не показувало, що він заглибився у щось важливе, хоч і підпирав рукою підборіддя і втуплювався у стелю напівзаплющеними очима, як личить мислителю.

Розморило й Канае. Він уже шукав приводу для того, щоб вийти й попити чаю, як раптом лунко задеренчав телефон. Редактор за сусіднім столом стрепенувся від сну, Канае теж мало не підскочив з місця, а Коїма, приязно всміхаючись, простягла руку до слухавки.

— Так, є. Одну хвилинку…— сказала вона і, передаючи слухавку Канае, додала: — Сома-сан, вас просять… Якась жінка.

Поки він говорив по телефону, з обличчя Коїми не сходила багатозначна, ба навіть глузлива посмішка — от, мовляв, обдурила!

— Я вас слухаю,— голос Канае гучнішав, а міжбрів'я насупилося.— Хто?.. Нісімото-сан? Щось сталося?.. Сонячний удар?.. У кого?.. Який жах!.. Негайно їду. Почекайте!

Він клацнув слухавкою і гукнув сусідці: „Серйозне діло!”

— А що таке? Сказали, сонячний удар? — видаючи свою цікавість, запитав Куїма, але Канае тільки щось пробурчав і, вхопивши зі стільця піджак, а зі столу портфель, поспішив до головного.

— Вибачте, але мені подзвонили, що з другом трапився сонячний удар, і я хотів би його відвідати.

— Сонячний удар? У таку спеку його можна схопити і в кімнаті.

Дивно, але цього разу на обличчі головного можна було прочитати, що він у доброму настрої. Коли отак щастя всміхається, треба швидше тікати.

— То можна йти?

— А термінової роботи нема?

— Та начебто ні.

Канае скоренько відкланявся і, крутнувшись на місці, поспішив до виходу.

— Сома-сан, пробачте. Хтось захворів? — Коїма непомітно опинилася біля нього.

Ні, Канае нітрохи не сердився на неї, він просто рад з того, що вирвався з душного приміщення надвір. Мабуть, йому передався добродушний настрій головного редактора.

— Та нічого. Нема чого переживати, але йти треба.

— А хто цей хворий?

Однак Канае не вважав за потрібне відповідати, а байдуже махнув головою й відчинив двері. Поспішаючи вниз рипучими сходами, він уявляв собі розгублений вигляд Коїми.

Коли він дібрався до будинку Нісімото, сонце вже хилилося на захід, але до години пік було ще далеко, і вагони електрички та автобуси були порожні. По телефону господиня сказала: „Хвилюватися нема чого, але буде краще, спокійніше для мене, якщо ви прийдете”,— а тому Канае в душі радів, що несподівано випала нагода вирватися раніше з роботи, та чим ближче було до зустрічі з нею, тим неспокійніше ставало в нього на душі.

Перед ворітьми галасували діти.

— Ген-тян, що ви там робите?

— А-а, це ви, дядьку?

З гурту дітей вибіг малюк у мокрій від поту сорочці, з блискучою потилицею.

— Ми радимось, як будемо гратися. Дядьку, візьміть мене коли-небудь купатися на море.

— Скоро візьму. А тьоті вдома?

— Художниці нема, а тонкосльоза лежить хвора. Через це бабуся вигнала мене з хати — йди, каже, пограйся.

— Он що! Ну тоді бався.

Хлопець вернувся до дітвори, а Канае штовхнув рукою хвіртку й попростував до ґанку. Цікаво, чого Мотоко немає вдома? Мабуть, тому Нісімото-сан покликала його. Неспокій у душі зростав.

Стара зустріла гостя з винуватим виразом обличчя:

— Не знаю, як і вибачатись перед вами за те, що відірвала вас від роботи. Та, прошу, заходьте.

— Власне, що трапилося? Ген-тян оце сказав мені, начебто Мотоко-сан нема вдома. Це правда?

— Поїхала до Хіросіми. Я злякалась і для заспокоєння нервів попросила вас зайти.

Господиня провела Канае в їдальню на першому поверсі. Він давно тут не був, бо відтоді, як навесні вперше з'явився в цьому домі, завжди піднімався відразу нагору. Як і колись, у кімнаті валялося кравецьке причандалля, на підлозі перед комодом лежало літнє жіноче кімоно — юката.