Чтение онлайн

Наступного дня хмари на півдні почали рідшати, бо іноді, коли корабель опинявся на гребені хвилі, подекуди виднілися латочки неба, справжнього неба! Барометр знову почав підніматися, цього разу вже не вагаючись. Але ураган зненацька знову посилився. Тепер і океан почав показувати силу, яку він потай приготував для цієї атаки. Ванти так натяглися, що вже й не дзвеніли.

Екіпаж, бачачи, що ураган не вщухає, почав і надію втрачати, що він коли-небудь вщухне. Усі були похмурі, бліді, зарослі, з запалими очима, виснажені й розгублені. Не чулося ні жартів, ні розмов, тільки час від часу лунав чийсь крик.

Але їхні біди на цьому не закінчились: вони мали заплатити важку данину океанові за майбутні спокійні дні, якщо ті коли-небудь настануть.

О дванадцятій годині, скептично глянувши на барометр, стрілка якого повільно піднімалася вгору, капітан вийшов на палубу.

— Ураган не довго вже триватиме, Герасіме!

— Дав би то бог!

Герасім хотів перехреститися, але рука так і завмерла біля лоба.

— Дивіться, пане! — закричав він злякано.

Далеко з правого боку, понад хвилями, які шалено перемішувалися, лінькувато котилася, повільно наближаючись, чорна гора води, закриваючи півнеба. Вона наближалась неквапливо, поглинаючи інші хвилі, і здавалась на цьому хаотичному океанові ласковою й рівною, мов степ.

— Усім у каюту й задраїти люк! Швидко! — крикнув капітан.

Люди побачили гору води й заціпеніло дивились на неї, вчепившись руками в парапет, неспроможні поворухнутися.

— Герасіме, іди! Вона змете все на палубі! Стерновий похитав головою:

— Не думаю, пане! Цей корабель жодного разу не приймав хвилю!

— Але ж це не хвиля, це гора! Зрозумій же і йди звідси!

Нема морехода, який, переборовши ураган в Атлантиці, не зустрів би під кінець цей страхітливий вал, цей грізний кінцевий вибух океану. Морякові, щоб урятуватися, не залишається нічого іншого, як заховатись під палубу, задраївши все за собою, або видертись на вершину щогли, сподіваючись, що вал не дістане туди й не змиє його.

Коли ця велетенська маса води звалюється на палубу, хоч вона настільки потужна, що може рознести корабля на друзки, судно занурюється в неї, а потім вода котиться далі, й воно повільно випливає вгору у вихорах піни. Так розповідають мореходи. Але чи багато їх, тих, що можуть розповісти, порівняно з тими, які вже не скажуть ніколи нічого?

Антон Лупан озирнувся.

Герасім непорушно застиг біля стерна. Мігу інстинктивно, бо ж його ніхто цьому не вчив, стрибнув на парапет, вчепившись обома руками за ванти, і вже хотів був дертися по щоглі вгору, коли побачив унизу Негріле, який докірливо й розгублено дивився йому вслід. Юнга стрибнув униз, схопив собаку за загривок однією рукою, другою обхопив щоглу та так і завмер.

Вал досяг корми «Сперанци» і ніби зупинився, вдвічі вищий за щогли, презирливо дивлячись на горіхову шкаралупу, що невідь-як опинилась на його шляху.

— Тримайся, Герасіме! — ще встиг крикнути Антон.

Далі відчув, як його кинуло на компас і він завис на канатах. Люди, ковзаючись, полетіли через палубу до носа, бо не мали змоги за що зачепитись, а вже там схопилися — хто за парапет, хто за якір, хто за люк. Мігу не втримав Негріле в руках, випустив його і побачив, що сидить верхи на щоглі, дивлячись униз, на ніс корабля, мов на дно прірви. Собака, пролетівши в повітрі, впав комусь на спину.

Усе це відбулося за якусь частку секунди. Але тривало воно для всіх довго, дуже довго, і кожен відчув, що вони летять — кормою вгору, з вертикальною палубою. Антон чітко побачив, що Герасім стоїть, стоїть ніби на підлозі, на відчиненому люкові, за два кроки нижче стерна. Потім побачив, як щогли блискавично майнули по сонцю, і зрозумів, що, опинившись на гребені цієї водяної гори, корабель знову вирівнявся, ставши горизонтально. По палубі ударив порив вітру, а потім все потонуло в піні: гора покотилася далі, а «Сперанца» провалилася в прірву, що розверзлася під кілем.

Отямившись, люди відчули палубу під ногами, на її звичному місці. Згори падала піна, мов лапатий сніг із сніжинками завбільшки з кулак.

Цей вал провіщав закінчення урагану. Після нього всі хвилі здавались лагідними, вони ніби пестили обшивку шхуни, дивуючись, що вона ще може йти своєю дорогою.

Але вітер усе ще свистів по палубі, а хвилі розхитували корабель, вимушуючи його стогнати й тріщати.

— Поламаний ватер штаг! — сказав, підбігши, Мігу.

Дивно, що поламався тільки він. Швидко опустили фок і змінили курс на зюйд-вест. Але якщо не вивільнити щоглу, то ураган таки потрощить її, коли дихне на повну силу.

Хараламб обв'язався канатами, спустився вниз, знайшов кінець ланцюга і так, повиснувши над водою, з бугшпритом над головою, промучився дві години.

Уже вечоріло, коли все було скінчено і вони знову могли поставити фок. Побачивши, що люди втомлені, мокрі, голодні, а вітер і досі сильний, капітан вирішив, що вночі вони йтимуть тільки під фоком, а решту вітрил поставлять уже завтра.

— Ну, а тепер ти можеш приготувати мені чай, Ісмаїле, — гарячий, міцний і в найбільшій чашці! — сказав Хараламб, стріпуючи з себе воду, мов собака, викупаний у річці.

Кок захоплено поплескав його по плечу:

— Дати, дати тобі найкращий чай. Ти гарний хлопець, Хараламб!

Небо на заході посвітліло, крізь хмари пробилося сонце. Антон вирішив визначити точку перебування корабля. Юнга спустився в каюту, взяв секстант і став на люкові, намагаючись утриматися при хитавиці.

— Ієремія, принеси води бігом! — гукнув Ісмаїл з камбуза.

Ієремія взяв відро й пішов до бочки біля камбуза.

— Ну й турок, — пробурмотів він згодом. — Вибив чоп і випустив усю воду. Тільки й думає про своїх дружин! — Але ось знову почувся його голос, цього разу вже не такий байдужий, як перше: — Та він що, осліп? Чи захотів, щоб ми мучились від спраги посеред океану? — А наступної миті він вигукнув уже з жахом, скликаючи людей: — Братове, нещастя! У нас нема води! Бочки порожні, геть усі!

Розпач майнув крилами у вітрилах, затьмарюючи сонце, яке поважно провістило закінчення бурі.

Весь екіпаж заціпенів на палубі, дивлячись помертвілими очима на порожні бочки. Ніхто не міг збагнути, як це сталося, і тільки уявляли собі, що в божевільному танці урагану, коли хитавиця кидала їх від одного борту до другого і вони бились об щогли, об парапет, об бочки, прикріплені до палуби, хтось із них зачепився ногою чи плечем об чоп, вирвав його, навіть не помітивши й не відчувши, як питна вода перемішується з дощовою.

:— Подивіться, скільки води залишилось нижче чопів і зберіть її всю! — розпорядився капітан, силкуючись приховати тривогу.

Нижче чопів могло залишитись ще багато води, та, на нещастя, під час хитавиці вона майже вся вихлюпалась. Люди відв'язали бочки і, пильнуючи не пролити жодної краплі, вилили все у відра. Вдалося зібрати майже сорок літрів.

А капітан тим часом зробив підрахунки й занепокоєно побачив, що під час урагану, незважаючи на всі зусилля триматися курсу зюйд-вест, «Сперанца» відхилилась на п'ятдесят миль від морського шляху. Увечері 20 вересня корабель був у точці з координатами 4° північної широти і майже 23° західної довготи, тобто практично вони не мали шансів зустріти кого-небудь. Навігаційні інструкції передбачали для цих місць тривалі штилі. На щастя, тут передбачалися часті затяжні зливи; отже, можна було б поповнити запаси води. Але передбачення навігаційних інструкцій не завжди сповнюються, особливо тоді, коли вони потрібні!