Чтение онлайн

Бриз перших днів перейшов тепер у північно-східний пасат — вітер, такий улюблений мореходами. Наш корабель, тримаючи курс на Канарські острови, приймав його прямо в корму, що вимагало від стернового виняткової уваги, зате цілими днями не завдавало ніяких труднощів людям з екіпажу.

В останній день серпня «Сперанца» йшла протокою між африканським берегом і Ланзаротами, найпівнічнішим островом із групи Канарських островів. Небо вгорі було чисте, зате горизонт довкола затягнули свинцеві хмари, непорушні й сухі, які не віщували ні шторму, ні погожої години, а тільки виповнювали душу сумом.

У такі хвилини найзатятіший моряк думає про свою домівку, якщо вона в нього десь є, про садочок із квітами, про вікно, повне сонця, про чотири білі стіни й про долівку, яка не хитається під ногами!

Океан був лагідний, але в його обширі вгадувався великий неспокій, що зачаївся під завісою хмар.

«Сперанца» цілий день пливла в цьому вузькому казані; ввечері небо світліло на дві долоні над горизонтом; гнітюча стіна, здавалося, ось-ось обвалиться… Полярна зірка щодня опускалась дедалі нижче, готуючись зовсім зникнути і поступитися місцем зорям з другої половини неба й чарівності Південного Хреста, про який з ностальгією мріють мореплавці.

Другого дня під обід за кілька миль по правому борту з'явився високий пік. Глянувши на карту, капітан пересвідчився, що це вершина гори Муда на острові Фуентевентура.

Біля підніжжя гори розкинувся маленький порт. Антонові кортіло звернути з дороги й причалити тут хоч би на півдня, бо люди заслуговували невеличкого перепочинку, але дорога попереду ще довга, і треба було поспішати, щоб наздогнати П'єра.

Острів Фуентевентура цілий день був по правому борту. Коли ввечері вони вийшли за його південно-західний берег, знову почули могутній подих океану. А тільки-но зійшло сонце, північно-східний вітер, який невтомно віяв десять днів, раптом завовтузився поміж вітрилами, потім ковзнув через парапет і влігся спати на океанському плато, мов лінивий звір.

Моряки називають такий стан океану «тепла рівнина». Це щось більше, ніж непритомність, і менше, ніж смерть. Вітрила безсило звисають на фалах, обвисають і прапори, все на борту видається незначним, непотрібним. І поки все довкола спить, душа моряка, розлючена власним безсиллям, бунтує бурхливіше, ніж будь-коли. Бунти на борту виникають частіше в години такого штилю, аніж під час найшаленішого урагану.

Ісмаїл, покрутившись по палубі, спустився в кормову каюту й підійшов до капітана, аж нетямлячись од люті:

— Пане, цей мерзотник Стрікленд чому лежати, нічого не робити? Я мусити носити нічний горщик кожен день?

У Марселі Мартін Стрікленд мав намір узяти з собою прислужника. Остерігаючись присутності ще однієї зайвої людини, про яку ніхто з них не знав нічогісінько, Антон порадив йому відмовитись, бо ж навіть він, капітан корабля, не відчуває потреби в прислужникові. Однак на наполягання пасажира він погодився, щоб один член екіпажу займався його особистими справами за окрему плату в десять фунтів стерлінгів за весь час подорожі. Сума справді чималенька, і оскільки з-поміж усіх Ісмаїл з його чотирма дружинами мав найбільшу потребу в грошах, він і порадив його Мартіну Стрікленду. Обидві сторони швидко домовились, і, може, про цю домову ніхто й не згадав би, якби не невдоволення Ісмаїла.

Антон розумів протест кока, все ж відверто мусив був визнати, що хоч Мартін Стрікленд — пасажир лінивий, але без претензій. Крім того, Ісмаїл ще кожен день приносив у кормову каюту певну кількість пляшок віскі.

Отож Антон Лупан тільки спантеличено знизав плечима:

— Ну що ж, Ісмаїле, повертай десять фунтів та й по всьому!..

— Звідки взяти? Десять фунтів мандрувати у Стамбул…

Якби міг, капітан відшкодував би власними грішми, але на той час у нього не було й мідяка, бо і свої особисті кошти, і кошти всього екіпажу він поклав у банк у Марселі.

— Тоді носити весь час?

— Так, Ісмаїле, носити!

І цього дня Ісмаїл зробив необдуманий вчинок.

Не стільки прагнучи випити, а радше помститися Мартіну Стрікленду, кок спустився в трюм, узяв пляшку віскі, сховав її в шаровари, подався на камбуз, відкоркував і почав потроху пити. Океан дрімав, а Ісмаїл, замість сп'яніти, відчував, що голова в нього світліша, ніж будь-коли, і збагнув, що його вчинок може мати дуже погані наслідки, бо ж усі знали і придуркуватість пасажира, і ту ревність, з якою він оберігав своє питво.

Отямившись, кок схопив металеву накривку, яка, на щастя, виявилась непошкоджена і її можна було припасувати на місце. Отже, якщо замість віскі Мартін Стрікленд знайде в пляшці воду, то Ісмаїл ні при чому.

Але тієї миті, коли кок відчув, що совість у нього мов кришталь і він приготувався підставити пляшку під кран з водою, якась нечиста сила почала щось нашіптувати йому на вухо.

Кок спершу витріщив очі, рука його завмерла біля крана. Наступної миті він захихотів, весело й жорстоко водночас.

І решту дня, займаючись своїми справами, він весь час хихотів, не думаючи ні про штиль, ні про арматан — гарячий вітер з піском з континенту, який мав налетіти невдовзі після обіду.

Другого дня вранці Ісмаїл, заховавши пляшку в шаровари й завбачливо прихопивши лійку, спустився в каюту Мартіна Стрікленда і, скориставшись тим, що той був п'яний, вилив у пляшку рідину з-під ліжка, хихочучи ще веселіше, бо зробив це під самісіньким носом у нещасного.

Після цього Ісмаїл повернувся до камбуза, закоркував пляшку як слід; тепер залишалося тільки віднести її й перемішати з іншими, щоб загубився найменший слід.

Треба сказати, все було зроблено так майстерно, що потім навіть кок не міг упізнати пляшки, а згодом, коли вона стоятиме в узголів'ї Мартіна Стрікленда, то вже й сам забуде про свою витівку.

Антон Лупан стурбовано дивився на похмурих людей. Він не боявся бунту на борту, але в нього краялось серце, коли бачив, якими землисто-сірими стали люди. Найгірше те, що й сам він почував себе пригніченим і не міг змусити до якогось діла. А це ж тільки початок! На екваторі такі дні мали тягнутися низкою!

На обрії виднілися дими багатьох пароплавів, але вигляд пароплава не заспокоює душу моряка, який стоїть стійма в заснулому океані, а ще дужче розлючує її.

Годині о другій по обіді на південному заході загриміло, та це нікого не схвилювало. Трохи згодом у тому ж таки напрямку нечітко завиднілися хмари. За годину вони почали проступати чіткіше, поволі здіймаючись, і тоді ніхто вже не сумнівався, що треба готуватися до бурі. Океан ожив, обличчя людей проясніли. Кілька блискавок шмагонули на горизонті. Капітан полегшено зітхнув: краще вже ураган, аніж штиль!