Чтение онлайн

Раптом, уже метрів за п'ятдесят від корабля, Негріле різко повернув і метнувся назад зі швидкістю касатки.

Видно було тільки його голову й чорний хвіст, що розпластався на хвилях, мов спина якоїсь океанської тварини.

Позад Негріле з'явилась якась сіра тінь, а за нею метнулися з десяток інших.

— Дядечку Ієреміє, врятуйте його!

Перша акула була вже за кілька метрів від Негріле, коли Ієремія спокійно, як це вмів тільки він, вистрілив. Сіра спина зметнулась, бризнувши краплями води й крові. Кілька акул, що мчали ззаду, зникли в глибині, майнувши хвостами над хвилями.

— Стріляйте, дядечку Ієреміє, дивіться, вони ж схоплять його!

Ієремія вистрілив ще раз, перелякавши акул, які почали метушитися довкруг плями крові. Негріле швидко плив, прищуливши вуха, ніби його гнав не страх, а радість.

— Ви тільки гляньте на нього, чортяку, він, здається, сміється! — сказав Ієремія, прицілюючись у третю акулу.

— Викинути трап! — наказав капітан. — Хай хтось спуститься й схопить його.

Герасім і плотогон кинулись до борту, але їх випередив Мігу:

— Дозвольте мені, дядьку Герасіме!

— Не можна, хлопче, це небезпечно!

— Але ж це мій собака!

Собака був уже метрів за двадцять, Мігу завис над водою, тримаючись однією рукою за трап, а другою готовий схопити пса за загривок, коли раптом з'явилися ще дві зграї акул — одна праворуч, друга ліворуч.

— Пане, беріться за тих, що зліва, а решту залиште мені! — крикнув Ієремія, піднімаючи мушкет.

Два постріли гримнули одночасно, по воді розпливлися криваві плями. Живі акули вдарили хвостами, шукаючи своїх убитих родичів. Негріле підстрибнув у воді, тої ж миті тремтячі пальці хлопця схопили його за шкіру. І тут почувся голос Антона:

— Стережись, Мігу!

У воді метрів за п'ять від трапа блиснула спина однієї акули. Їй треба було зробити тільки стрибок, щоб потягнути в глибини і Мігу, і Негріле.

Хлопець повернув голову, побачив небезпеку за крок від себе, напружив усі сили й кинув собаку, мов мокрий мішок, через парапет, а сам лише встиг підтягнутися на руках — і залишив у пащі океанського розбійника чоботи, які сковзнули з ніг.

Коли люди, ще не отямившись від жаху, нахилились через парапет, чоботи й акула зникли в глибині океану.

Мігу витирав піт з чола, аж тепер розуміючи, з якої небезпеки він виплутався. Потім, оговтавшись, нахилився до Негріле й почав гладити мокру шерсть, зайшовшись болісним плачем.

— Ну годі, хлопче, досить плакати, адже ніхто не помер! — спробував заспокоїти його стерновий.

Від камбуза підійшов Ісмаїл, несучи миску і склянку води.

— Ну добре, Негріле, якщо спрага, то чому не прийти не взяти вода? А якби тебе з'їсти акули?..

Негріле заскавчав, ніби йому стало соромно і він повністю визнає свою провину…

Через тиждень на палубі вже не чулося розмов, жартів, сміху. В обід люди важко приходили до їдальні, де виснажений Ісмаїл тремтячими руками наповнював склянку смердючою водою з бака, яку вони випивали одним духом.

— А в нас, брате, — сказав якось Ієремія, — зараз починаються осінні дощі!

Його двоюрідний брат здавлено застогнав, потім у побляклих очах з'явилась іскорка життя і він спитав упалим голосом:

— А хіба хліб уже зібрали?

— Ого! Люди вже орють на зяб…

Хараламб звівся на лікоть і подивився кудись далеко, ніби в інший світ:

— Кажеш, починаються осінні дощі? І вони промочують так, що аж дригониш від холоду? Не може бути, Ієреміє! Нема дощів на землі!

Молочно-біле небо стікало в океан і аж шипіло при цьому. Довжина й висота зникли, обшир не мав виміру, і навіть нерухомий корабель ніби втрачав знайомі обриси, розтоплюючись у довколишній голубуватій лаві. Щогли диміли, чорніли, розповсюджуючи запах смоли, і ось-ось мали перетворитися в попіл. Цілі години підряд на палубі не було анінайменшого руху, зате в океані, не потривоженому найменшим брижем, схожому на розплавлений степ, так спокійно і так терпляче ходором ходили акули, що можна було зсунутися з глузду. Вони, мабуть, не могли знайти іншої здобичі, тому чекали тільки цієї, впевнені в недалекому бенкеті.

Крістя Бусуйок похитав головою, подивився на океан, на акул, потім закинув голову й пробіг поглядом по щоглах, вершечки яких диміли в розплавленому небі, підійшов до великої щогли, обхопив її руками, припав обличчям до гарячого дерева, погладжуючи його, цілуючи обпаленими губами, і почав молитися, ніби читав літанію:

— Ой смереки мої, мої гордовиті горянські сестри!.. Ох лісе мій, лісе мій любий!..

І, примовляючи отак, голосом, що аж краявся від суму, плотогон гладив і цілував дерево, з яким разом він пройшов довгу дорогу, опускаючись дедалі нижче біля нього, аж поки став на коліна та так і завмер, обхопивши щоглу руками…

На тринадцятий день цієї муки, коли вже майже ніхто не міг триматися на ногах, капітан визначив, що «Сперанца» знаходиться майже на 26° на захід від Грінвіча, а це означало, що тут є постійна східна течія, бо інакше вони не пройшли б без вітру майже 180 миль.

Дрейф виніс їх майже на морський шлях, і хоч на горизонті поки що не було ні вітрила, ні диму, тепер уже не могла не трапитись допомога. Антон Лупан пожвавішав і вирішив підбадьорити й людей.

— Хлопці, нам треба протриматися ще день-два, і я клянусь вам, ми будемо врятовані!

— Пане! — сказав Герасім другого дня під обід. — Ідіть подивіться, що це таке! Коли були хмари, ми казали, що то кораблі. Цього разу я бачу хмари, бачу їх чітко, але, може, це корабель!

Закінчились міражі! Це були хмари, справжні хмари, вони пливли з півдня, затягуючи небо, готові вилитись на океан.

І коли через півгодини почався дощ, люди задерли голови, сміючись, плачучи, і, спраглі та щасливі, ковтали краплі води впереміш із сльозами.

— Тільки б він не перестав! — сказав Мігу, закинувши голову і заплющивши очі. Сорочка в нього була розстебнута на грудях, щоб дощ падав на виснажене тіло.

— Не турбуйся: коли він уже почав іти, то йтиме цілі дні! — заспокоював його Антон, сп'янілий від дощу, як і всі.

Негріле теж ловив дощові краплі, висолопивши язик.

— От бісів собака! — позаздрив Ієремія. — Він спритніший, ніж ми всі! Він своїм язиком за годину збере ціле відро води!

Дощ справді тривав багато днів. Вітер, який приніс його, повернувся на три градуси на південь, і капітан не мав анінайменшого сумніву, що це південний пасат, який часто переходить екватор, залітаючи в чужу зону. «Сперанца» пішла своїм курсом, на зюйд-вест, і знову долала понад сто миль на добу.