Чтение онлайн

— Прицілься у фал!

Якусь мить Ієремія ошелешено дивився на нього, потім, збагнувши думку, задоволено усміхнувся.

— Якщо не влучу, значить, я не Ієремія! — вигукнув він, прикладаючи до плеча старовинний мушкет.

Маври, що досі стояли на носі фелуки, мов кам'яні ідоли, відкрили вогонь, але звуки пострілів губилися в гулі моря, ніби то були несправжні постріли. Зате над палубою свистіли справжні кулі. Ісмаїлова феска кумедно підскочила вгору, вітер підхопив її й кинув у відчинений носовий люк, на каструлі, які з грюкотом розкотилися по підлозі.

Кок остовпів, потім люто лайнувся й нахилився через парапет, витягнувши рушницю, поряд з Негріле, який розлючено гавкав.

А Ієремія, присівши на коліно перед парапетом, ретельно цілився, ловлячи шалені рухи щогли і чекаючи слушної миті.

— Ну, давай, Ієреміє, бо буде нам непереливки! — крикнув Хараламб.

Ієремія натиснув на спуск. Ніхто не почув пострілу, але наступної миті велетенське вітрило з перебитим фалом упало, метляючись, на воду, і човен, крутнувшись на місці, мов дзига, перекинувся раніше, ніж екіпаж «Сперанци» встиг збагнути, що сталося.

Довкола перекинутого човна розпачливо зводились руки, телесувалися лискучі голови з мокрими пучками волосся, а ватаг піратів, тримаючись за стерно, і далі подавав знаки фелукам.

Люди на шхуні радісно закричали.

— Стривайте, це не все, — вгамував їх капітан. — Давай ще, Ієреміє!

— І дивись добре, брате! — додав Хараламб. — Якщо не влучиш, то вони нас не пощадять!

— Було б непогано, аби й ти випустив з одну кулю по них. Бо й забудеш, як стріляти! Цілься в ту, що ліворуч, а я в другу.

Дві фелуки ішли одна за одною — тепер ще швидше, ніби їхні вітрила гнав не тільки вітер, а й лють піратів. Ті, що опинилися в воді, вчепилися в перекинуту фелуку й затято намагалися перевернути її. Коли одна з двох фелук проходила мимо, ватаг одним стрибком метнувся на неї, відштовхнув стернового, сам ухопив стерно і, нахилившись уперед, почав розлючено кричати.

— Брате, з ними не до жартів! — сказав Хараламб.

— Заціп писок і цілься, якщо вже так страшно!

Антон побачив, що кок спрямував рушницю на ватага маврів.

— Що ти робиш, Ісмаїле? Я ж казав, це не дасть нічого!

Ледве він встиг вимовити, як якась куля вибила в нього з руки підзорну трубу і зі свистом ввігналася в велику щоглу.

— Бачити? — обурено вигукнув кок. — Вони вигравати, ми стояти! Ох, аллах-аллах!.. — І розлючено кинув рушницю до плеча.

Ієремія й Хараламб вистрілили майже одночасно. Одна фелука перекинулась, друга пішла впоперек, а третя, що стрімко йшла ззаду, налетіла на неї з такою силою, що звук удару почули на палубі шхуни. Корма злетіла в повітря і впала на хвилі, водночас розсипалась на друзки обшивка другого човна.

Усі чотири невшкоджені фелуки закрутилися навколо них, потім знову кинулись у погоню. Але «Сперанца» тим часом відійшла вже далеко, маври ще трохи переслідували її, потім повернули до мису Спартель.

Антон Лупан нахилився й підняв уламки підзорної труби.

— Жаль! — сказав він. — Я дуже звик до неї!

— Труба є ще один, а де феска взяти? — поскаржився Ісмаїл.

Його розкішна червона феска не годилася вже ні на що, бо окрім дірки від кулі, на ній залишились сліди від страв, які вилились із каструль.

І саме тоді, коли Антон підшуковував слова, щоб розрадити кока, з ілюмінатора кормової каюти долинув глухий, наче з бочки, голос:

— Капітане, мені здалося, чи й справді стріляли?

— Так, пане, стріляли, — капітан здивувався, почувши голос Мартіна Стрікленда.

— Полювали на альбатросів?

— Ні. Билися з піратами-маврами.

— Ага! Поранені є?

— На щастя, ні. Але якби не влучність моїх стрільців, то нами вже ласували б акули…

Минуть ще дні й тижні, поки Мартін Стрікленд знову подасть голос, але тоді він поставить у скруту весь екіпаж.

Люди, отямившись після сутички, побачили, що вже сутеніє. Західний пруг затягли почервонілі хмари, кинувши на океан дивний сплав, якого ніколи не створить жоден ливарник. Берег на сході зник давно, не видно було навіть фелук, але в повітрі плавав погрозливий і сумний дух.

Вільні від вахти люди впали знеможено на койки, навіть не поївши. При першій же зустрічі з океаном він виявився негостинним.

Сильний північний вітер зненацька поступився вночі східному бризові, звістуючи наближення пасатів, але «Сперанцу» всю ніч мучила зла хитавиця, яка припинилась лиш на світанку. Зате після сходу сонця океан став такий голубий, як Середземне море, і спокійно дихав, ніби лагідна тварина, якої не слід боятися. Угорі ширяли альбатроси, виписуючи широкі кола над кораблем. Внизу вода кипіла від танцю тисяч найрізніших риб. Два ряди касаток супроводжували шхуну, плинучи обіч кожного борту, вони могли пливти так багато днів підряд, не лякаючись людей, котрі зацікавлено роздивлялися їх.

— Це дельфіни, пане? — спитав Мігу.

— Ні, але вони родичі і відрізняються тільки тим, що в них гостріші роти. Це касатки, морські тварини з роду китових. Вони виростають не більше метра, ну, може, півтора. А в холодніших водах, на півночі, досягають восьми метрів і навіть нападають на китів.

— На китів? — здивувався юнга. — А я думав, що на китів не зважиться напасти ніхто.

— То справді так, на них нападають тільки великі касатки, вбагатьох на одного.

Юнга здригнувся:

— І в воді гірке життя, а не тільки на землі!

Згодом Мігу, ставши на вахту в дозор, побачив перед бугшпритом дивну істоту — це була риба завбільшки з скумбрію. Вона сріблисто поблискувала у хвилях і перелітала, спалахуючи, мов бенгальський вогонь. Хлопець тільки рота роззявив, а коли дивне створіння занурилось у хвилі за кілька десятків метрів, він обернувся до капітана й спитав здивовано:

— Пане, що то таке? Риба, що літає, чи пташка, що пірнає?

— Це, мабуть, була літаюча риба.

— Літаюча риба? А хіба така є?

— Є. Тільки ти не думай, що вона літає, мов пташка. У неї є щось на зразок крил замість плавців, але вона не може далеко летіти — найбільше сотню метрів.

— Їх, мабуть, дуже мало, бо я бачив тільки одну.

— На південь їх буде багато. А тобі просто пощастило: ця, очевидно, заблукала.

І справді, в наступні дні ні Мігу, ні хтось інший з екіпажу не бачили дивовижної риби, хоча й пильнували за океаном.

І лише четвертого дня з'явились літаючі риби. Вони зграями вискакували з хвиль, одні маленькі, з долоню завбільшки, інші майже півметра завдовжки, усі сріблясті, з білою спиною, а хвіст і груди — глибокої, мов темна ніч, синяви. При світлі сонця ці кольори запаморочливо мінилися, а феєричні польоти тривали дуже коротко. Часто вранці екіпаж знаходив на палубі по вісім — десять риб одразу, які заблукали в нічному польоті.