Чтение онлайн

— Зовсім мене за ніщо тримаєш? — обурилася Даруся. — Він мені не кусень хліба, щоб я його з іншою ділила. Буде насідати, то скажу, що Стасі поскаржуся. Це має спрацювати.

— Аби лиш у тебе мужності не забракло так вчинити.

— Не забракне, — Дарина відвернулася до вікна. — Хоча й легко мені не буде. Я тепер… я заплуталась. Я нічого не певна. Хіба можна любити такого, як він?

— Різних люблять, — мудро промовила Надійка. — Сама знаєш, справжня пристрасть робить з людей сліпців, а правдиве кохання — зрячих мучеників.

Подруги ще трохи поговорили і розпрощалися.

Увечері Дарина роздивлялася листівку із ведмедиком і намагалася вгадати, що ж на ній написано. Може, взяти її на роботу, Ігоря запитати? Ні, краще не треба. Якомога менше слід до нього звертатися, лише у крайніх випадках і суто по справі. Даруся поставила свою листівку за скло серванту і вирішила морально підготуватися до завтрашнього дня. Навряд чи їй пощастить так, щоб зовсім не побачити Ігоря. Він ніби завтра чергує. Але спробувати уникнути тісної зустрічі можна. Попросити когось із дівчат, щоби прибрали у його кабінеті. Менше з тим, якось воно буде.

З цими заспокійливими думками Дарина і заснула.

Ранок, як це часто буває, вніс до її планів та моральних засад свої, малоприємні корективи. Бо перший, кого побачила дівчина, ледь встигнувши зачинити за собою двері роботи і взяти до рук відро зі шваброю, був, звичайно, Ігор Люсик. Як завжди, із прямою спиною, і ходою ожилого циркуля, він рухався назустріч Дарці. Він зупинився біля неї, якраз у той момент, коли вона, притулившись до стіни, подумки мовила, усього з двох слів, молитву: «Господи, пронеси!». Не пощастило!

— Ну, з поверненням, жабка-мандрівниця. І, до слова, про жабок, як тобі Париж? Ти, як я зрозумів, таки злітала туди?

— Пане Ігорю, я не вважаю, що це вас обходить. І, до слова про жабок, чому б вам не подивитися на себе у дзеркало? Ви побачите прекрасний екземпляр земноводного. Гидкий, слизький і вкрай холоднокровний.

— Ну-ну, — анітрохи не знітившись, Ігор простягнув руку і потріпав Дарину по щоці, — ти на мене сердишся, це природно, та відколи я став для тебе паном? Сама знаєш, маленька, як я цього не люблю!

— Звідки мені знати? — пробурмотіла Даруся, вислизаючи з-під його долоні. Вода у її відрі сильно гойдалася, загрожуючи вихлюпнутися прямо на його дорогі штани. — Вибачте, у мене багато роботи!

— Авжеж, ми без тебе тут просто брудом заростаємо! — саркастично гукнув Ігор їй услід. — По вуха в багні сидимо. Тільки ти здатна нас врятувати! Твоє друге ім’я, часом, не Гігієна?

Дарина не відповіла, та Ігорів крик луною відбився від лікарняних стін і його почули кілька медсестер з першого посту. Найжвавіша з них, чорнява Зоряна Бриль, перехопила Дарусю навпроти свого віконця і поцікавилася:

— Що це з Люсиком стало, аж він на тебе так кричить? Який ґедзь його вкусив?

— А ти і не тямиш? — зі смішком відказала її напарниця, Людмила Вус, позбавивши Дарину потреби казати неправду. — Заручився наш Ігор Павович, — так дівчата жартома називали Люсика, натякаючи, що він бундючний і пустоголовий, як павич, — і вже злобним став. А як жениться, то взагалі на стіну полізе.

Медсестри розсміялися. Аби не викликати підозр, Дарина також вимучила усмішку.

— Він заручений? А я й не знала!

— О, так, тебе ж тут три дні не було чи чотири? — Зоряна, велика шанувальниця пліток, аж засяяла. — Ну то ходи сюди, я тобі все повім. Кави вип’ємо. Та залиш ти то відро. Встигнеш ще все своє віддраїти!

Даруся послухала, поставила свої знаряддя праці на підлогу і зайшла до дівчат за скло. Їй негайно вручили філіжанку з розчинною кавою, посадили на ту саму кушетку, де вона частенько спала після виснажливого чергування, і Зоряна почала:

— Це ще, власне, неофіційно, але Люсик сам сказав про це Люді, вона — мені…

— А далі — справа техніки, — докинула третя сестричка, загалом дуже мовчазна і вкрай розважлива Ядвіга Любомирська. — Найліпша рекламна агенція, то це наша Зірка.

— Але то ще не все! — на Ядзині шпички Зоряна звертала не більше уваги, аніж на шум кавоварки. — Ти ще не знаєш, на кому він жениться!

«А ось і знаю!» — ледь не проговорилася Дарина, але вчасно прикусила язичка і знизала плечима — що ж, мовляв, повідай, що далі.

Зірка тріумфувала.

— На Стасі Палій! Як тобі, га? Шлюб з розрахунку!

— Та чого відразу з розрахунку? — вступилася Люда, яка була дуже доброю дівчиною. — Може, він кохає панну Станіславу.

— Ха! — обурилась Зоряна з такого припущення. — І то просто так співпало, що вона одиначка у своїх батьків, а татусьо її власник «Авіцени», а матінка тут хірурга з себе корчить! А ти ту панну Станіславу бачила? Вона ж страшніша від чуми! Худа, як мотузка, очі лупуваті, дупця з кулачок, замість рота риска.

— І таких теж люблять, — раптом почула Дарина власний голос.

Зірка кивнула.

— Усяких люблять, твоя правда. Але тих, кого люблять, «жердиною» поза очі не називають. І будущого тестя «товстою калиткою» не кличуть. І не… ет, та що там говорити! Свинтус він, та й усе — я про Люсика мову веду. І то не йому треба на стіну лізти, а тамтій панні його п’ятий кут шукати, або й п’ятами накивати, світ за очі, поки вона «пані» не стала. Бо як у церкві піп «амінь» скаже, то вже пізно буде.

— А ти на це поглянь з боку Стасі Палій, — порадила Люда. — Я її, власне, не виділа жодного разу, але якщо вона така, як ти повідаєш, то при своїй тямі від Павовича не відмовиться. Нащо? Він молодий, гарний, перспективний, пилу в очі вміє сипонути. Певно, наплів тій Стасі сім мішків гречаної вовни, і що любить казав, і батька її «калиткою» не звав. А як ще вона вибору не має, то на Люсику їй світ клином і зійдеться. А крім того, кожна мусить твердо собі затямити, що гарний чоловік, то чужий чоловік. І немає на то ради. Хочеш краси, то купи собі плаката з Кіану Рівзом, учепи його на стіну, та й милуйся скільки влізе. А як ждеш кохання, то дивись на душу.