Чтение онлайн

Дарина і не думала вітати молодят. Та щось ніби штовхнуло її у спину. Вона підійшла до завідувачки-Фельдфебеля, щоби попросити слова для привітання молодят.

Пані Валентина глянула на неї привітно і щось прошепотіла на вухо панові Степанові Палію, чолов’язі років п’ятдесяти, такому ж худому і невиразному, як і його донька. Той оглянув дівчину і з ввічливою байдужістю кивнув. Пані Маріана, що стояла поряд, мати нареченої, пила червоне вино і не відволікалася на зовнішні подразники. А Стася перебувала десь у горішніх сферах свого жіночого щастя:

— Щастя та любові у вашому шлюбі, — побажала якось аж надто солодко та ввічливо Дарина.

Наречена вельми неуважно пробурмотіла:

— Дякую.

Зате Ігор виразно перелякався.

Який же він боягуз, — подумала прикро вражена Дарка. А вона й не зауважила того раніше.

— Пане Ігорю, вітаю! Щастя, любові та законних дітей, — продовжувала своє вітання молодятам Дарка. Вона зробила наголос на слові «законних».

Люсик здригнувся і квапливо озирнувся на Стасю. Чи бува та не почула цього?

Але його пара чи то справді не почула, чи просто не звернула уваги на таке, досить дивне, побажання. Вона просто сяяла, і Дарині стало трохи прикро через те, що скоро це сяйво погасне. Утім, може, й ні. Може, Ігор зуміє так збудувати своє сімейне життя, що Станіслава ні про що й не дізнається. Буде певна, що Ігорцьо — Дарусі подумалось, що Люсика наречена називає якось так смішно — кохає тільки її одну. Що ж, це, мабуть, не найгірша ілюзія з тих, які існують у житті. Та й кому про це судити? Їй, санітарці, самотній у тридцять років, яка не може жити без кохання, і не здатна те кохання знайти?! Смішно!

Дарина повернулася до столу, вхопила перший-ліпший келих шампанського, спорожнила його залпом і доволі голосно промовила:

— Фе! Газований компот! Справжнє шампанське буває тільки у Франції!

Пані Маріанна вражено видивилася на нахабу. Що може знати ця «примітивна санітарочка» про справжнє шампанське, прочитувалося у її погляді. А, вже виходячи, почула, як чимось стурбована Стася звертається до Люсика, питаючи:

— Ігорцю, хто ця руда?

І його солідну, заспокійливу відповідь також почула:

— Так, ніхто. Санітарка.

«Ніхто» брела порожніми вулицями старого міста, які навіть на Різдво не думали вкриватися снігом.

Ідучи невідомо куди, бо додому не хотілося, Дарка подумала, що вже сьогодні вона нарешті спробує написати листа до Штатів. І почне його словами Любий Марк!А закінчить підписом Завжди твоя, Дорі. Ні, вона так не напише. Може у нього вже хтось з’явився. Такий добрий чоловік довго сам не буде. Не варто ставити його у незручне становище. Підпишеться просто: Вітання з України, Дорі.

Дарина замріялася, але це не завадило ще здалека побачити Надійку, яка чекала її біля брами. Подруга тримала якийсь конверт у руці.

Надійка, що сьогодні була вихідна, дуже зраділа, що Дарка нарешті прийшла. Чекала її весь вечір. Хотіла попліткувати про заручини.

— Ну нарешті! Маєш для мене хвилинку?

— Маю для тебе цілу купу часу! — щиро відказала Даруся. Вона й сама не очікувала, що так втішиться. — Чай, каву, вино… Що ти будеш пити?

— Як вино домашнє, то його. А як ні, то чай.

Вино було домашнім, вишневим — Дарина робила його власноруч. Не «Вдова Кліко», звичайно, але й не той кисляк, що подавали на сьогоднішній вечірці, усміхнулася дівчина сама до себе, розливаючи по келихах густий, рубіновий напій.

Подруги випили «за все хороше», а потім Надя зажадала оповідки про заручини Люсика.

— Я так і знала, що ти туди попрешся, не втримаєшся. Тому давай, викладай усе, що було.

— Та нічого не було, — Даруся пригубила ще вина. — І йти я туди зовсім не хотіла. Навіть сказала про це Фельдфебелю. Та вона і слухати мене не забажала. Мовляв, мусиш бути й там, якщо вже прийшла на роботу, ми всі одна велика родина, ну й усе таке у цьому дусі. Але пішла я туди не тому. Тобто не через пані Горбань. Мені просто закортіло подивитися на Стасю.

— Подивилася?

— Так. Вона… гарненька. Дуже мила.

— Дарусю, — процідила Надя крізь зуби — так вона робила завжди, коли гнівалася, щоби не розкричатися, — ну ти даєш! Твоя доброта межує з дурістю. Ти говориш про жінку, яка вкрала твого мужчину!

— Ну, по-перше, ніхто не може вкрасти у тебе те, що тобі не належить. По-друге, Стася і справді гарненька. А по-третє, вона ще й багата. А я ні. Один-нуль на її користь.

— Їй та користь ще боком вилізе, — мстиво пообіцяла Надійка і погрозила кулаком невідомо кому. — Кажу тобі, їй або тікати треба з-під вінця, або зразу шори на очі купувати, аби тільки на Ігорчика свого дивилася, а ніде не вбік…

— На Ігорця, — мимоволі поправила Дарка.

— Що?

— Так Стася Люсика називає. Ніжно. Ігорцьо.

— Ой, тримайте мене! — Надя смикнулася, як від електричного розряду.

Дарка втомлено потерла скроні. У неї нестерпно розболілась голова. Може, спитати Надійку про Ілону Кац. Вона має пам’ятати. Хоча ні, не варто. Яке це вже має значення? Жодного. Спав він з Ілоною, чи ще з кимсь. Усе це вже у минулому. На жаль, не надто давньому для того, аби воно не боліло.

— Надю, а ти Ілону Кац пам’ятаєш?

Ну ось. Не стрималась таки. Вічно з нею одна й та сама історія. Збирається зробити щось одне, а виходить інше.

— Так, пригадую таку. Теж до Люсика твого бігала, еге ж?

— Ти це знала?!

— Ні. Здогадалася з того, як ти її ім’я вимовила. Ох, подружко люба, віриш ти чи ні, а таких дуреп у нього було вже, напевно, не одна Ілона. Так що плюнь і розітри. Я розумію, легко це сказати, а зробити тяжко, але ти мусиш. Слухай, а що то в тебе за поштівка? — Надійка різко змінила тему розмови, підійшла до серванту і ледь не носом ткнулася у ведмедика з ромашками. — Це ти з Парижа привезла, так?

— Так. Бачиш написано французькою?

— Бачу. І написано тут… — Надя короткозоро примружилась, а потім випросталась, повернулася до Дарки і аж скрикнула:

— Тобі її Марк подарував!

Це було не питання, а твердження, та Дарина все ще опиралася:

— Звідки ти це взяла?

Єлисей стрибнув на Надійчин стілець. Подружка погладила кота і весело відповіла:

— Нє, ну я, можливо, помиляюся. Може, ти сама собі так вдало купила листівку, де написано «Найчарівнішій дівчині у світі».