Чтение онлайн

Дарина відчула, що червоніє. Вона геть забула, що Надійка зовсім трішки, але все-таки знає французьку. Дарці стало жарко, до щік прилила кров. І водночас було приємно, дуже приємно думати про те, що Марк вибирав цю поштівку спеціально для неї. Для годиться дівчина все ж не відступалася:

— Це лише так співпало!

— Ну, якщо ти так кажеш, — Надя припинила чухати Єлисея за вухом і розвела руками. — Тобі, звісно, видніше. До речі, ким там працює твій Марк?

— Він такий самий мій, як і твій, Надійко. Продавцем машин, я вже тобі, здається, говорила. А чому ти питаєшся?

— Ось чому, — Надя вказала на листа, котрого принесла із собою і поклала на стіл. — Це мені сьогодні до скриньки кинули. Переплутали, як завжди. Проте адреса на конверті твоя. А логотип, що цікаво — концерну «Даймлер-Крайслер». Чула про такий? Випускає автівки для дуже багатеньких буратінів. А тепер відкривай хутчіш листа. Може, ти виграла яку машину?

— Де я її могла виграти? — Дарина скрушно похитала головою, обриваючи краєчок листа. — Я зроду-віку нічого, крім… ой! Це запрошення, Надійко. Тут є текст англійською та українською. Ось, — і вона подала подружці гарненьку листівку із зображенням яскраво-блакитного авто, на розвороті якої було написано:

— Хто такий цей Яковенко? — розгубилася Даруся. — Уперше чую. І що мені робити на тій презентації? Торгуватися за ґвинтик від колеса ціною в мою річну зарплату?! Годі вже, я і так у боргах, мов у шовках. Не піду!

— Ще й як підеш! — Надя насварила на Дарку. — Аж бігом! Якщо ти вже на заручини до Люсика поперлася, то й на презентацію цього… як його… — подружка ще раз зазирнула у запрошення, — «Бризу» підеш, як на свято! А як ні, то я з тобою навіть говорити тоді не хочу! Навіть знатися з тобою не буду!

— Ти здуріла, Надю?! Як так сильно хочеш, то і йди сама!

— Ні, — з невимовною тугою оголосила Надійка, звівши руки до стелі, немов закликаючи її у свідки, — ти таки не тямиш. Нащо мені там бути? Я вже заміжня. А ось ти, зауваж, завтра Різдво, а ті американці, а вони там конче будуть, у чужій країні, та ще й на роботі. Звідси висновок: там, напевно, знайдеться кілька нежонатих хлопців. І пристойних, не те що Люсик намаханий! А як і ні, то, може, хтось з наших порядний трапиться. Що ти правильно підмітила, так це те, що бомжі туди не прийдуть. Навіть середнячки навряд чи. Не той калібр. Там буде еліта. І там будеш ти.

— Елітна санітарка, — саркастично підхопила Дарина.

Надя скривилася, мов оцту сьорбнула.

— Люба Дарусю, якщо я ще раз почую твій плач із приводу своєї професії і моєї, власне, теж, то ти точно нікуди не підеш, бо я дам тобі у писок, і назавтра матимеш розкішного «ліхтаря» під оком, гарантую. І ще одне, аби ти затямила нарешті, що зверхність та снобізм існують скрізь, однак у нашій країні більше залежить на тому, яку роботу ти виконуєш, а на Заході, як ти виконуєш свою роботу. Відчуй різницю і не мели дурниць. Ліпше подумай, що ти завтра одягнеш.

— Я не маю нічого, що підійшло би під «дрес-код — блек тай».

— Так-таки й не маєш? А та твоя сукня… ну, червона? От її і вбереш. Будь певна, завтра тобі від кавалерів доведеться відстрілюватися. У тебе є зброя?

— Ні. Якби була, я б від тебе відбивалася. І знаєш що, Надю? На такі заходи люди ходять парами. Так що навряд чи я…

— Коли ходять парами, то на запрошенні пишеться «Дійсне для двох осіб». Чи щось таке. Голову мені не мороч, Дарино, — повним іменем Надійка називала подругу лише тоді, коли починала серйозно сердитись на неї. — Ти підеш туди. Ти там будеш. Крапка. Уважай, що це наказ.

Наступного дня, лаючи саму себе, Дарина попленталася до салону пані Квітки.

Господиня була на місці і спочатку дуже зраділа, побачивши Дарусю, але потім, придивившись до її бліденького личка, стурбувалася:

— Чи ти часом не заслабла, дорогенька? Чи в тяж увійшла? Так скоро змарніла…

— Ні, я не хвора і не вагітна. Просто я… у мене проблеми. А я знову маю бути гарною. Допоможете?

— Могла б і не питати. Сідай у крісло, — пані Квітка діловито обгорнула Дарчину шию перукарським простирадлом. — Щось скромне робимо? До батьків його на знайомство йдеш?

— Ні, — Дарина дуже старалася втриматися, та не змогла — з очей повільно потекли сльози. — Він учора заручився. З іншою.

— Отакої! — здивувалася пані Квітослава. — І чого ти плачеш?! Ти пляшку вина мусиш розпити, що він сам пішов, що ти спізнала його нутро, доки пізно не стало!

— Чому всі говорять мені одне й те саме? — схлипнула Даруся.

— Бо то є правда. Дитино моя, я розумію, як тобі важко, як боляче, та одне ти мусиш кріпко затямити: якщо він таке вчинив, то не любив! Люди кажуть: тяжко з нелюбом жити. А я скажу: з тим нелюбом, котрий тебе любить, жити тяжко, але можна. Та не приведи Біг жити з тим, хто тебе не любить, і ніколи не любив. Ото справжнє пекло! То куди ти нині зібралася?

— На презентацію «Крайслера». У новий автосалон.

— А, це той, що на вулиці Антоновича? — про Львів пані Квітка знала все і трохи більше. — Добре. Там гарне товариство буде. Не ті, знаєш, вершки суспільства, що поспливали, бо не тонуть, а справді виховані люди. Музика гратиме, не така, що за нею і себе не чути… Розважишся трохи. Вина вип’єш. На людей подивишся…

— Та де там розвага? Буду стовбичити у тій залі, наче чапля посеред болота, і не знатиму, куди руки подіти.

— Ну то я тебе навчу, — пані Квітослава вже набрала повний рот шпильок, і тому голос її звучав трохи глухувато, але чітко. — Шубку маєш?

— Яку?

— Та будь-яку, аби не драну.

— Так, маю. Штучне хутро, сріблясте.

— Прекрасно, — пані Квітка заходилася начісувати Дарчине волосся. — Одягаєш шубку прямо на сукню, на ноги човники, а ніякі не чоботи, до салону і назад їдеш на таксівці. І не кажи, що в тебе грошей немає. На таке мають бути. Приходиш, роздягаєшся, береш до рук келих і йдеш.