Чтение онлайн

– Випийте цей напiй, - звелiв їй пiлот.

Бiля губiв Ейнора вiдчула дотик соломинки i почала через неї боязко смоктати коктейль. "Може, вiн хоче мене отруїти, може, вiн уже все знає?" спала їй така похмура думка, але коктейль пахнув ожиною та ананасом i був такий смачний, що вона й не стямилась, як випила цiлу склянку, й одразу вiдчула, як до неї повертаються бадьорiсть i енергiя.

– Дякую, - щиро сказала Ейнора, встаючи на ноги.

А голос, той голос, якого вона надалi боятиметься найбiльше за все, спокiйно запитав:

– На що ви скаржитесь?

– Нi на що... не скаржусь, - ледве чутно вiдповiла Ейнора.

– Чим ви вдарились?

– Потилицею.

Ейнорi довелося щосили зацiпити зуби, щоб не закричати, коли пiлот своєю долонею провiв їй по макiвцi.

– Нiякої гулi немає, - суворо сказав вiн.

– Але, - промимрила Ейнора, - але я так забилася, що навiть в очах потемнiло.

– Потемнiло?
– здивувався пiлот Менес.
– Яким чином могло вам потемнiти в очах, коли їм без того темно?

Ейнора збагнула, що непростимо обмовилась i попала в западню.

– Яким чином?
– повторив запитання пiлот.
– Пояснiть, будь ласка.

– Я...
– залепетала лялька.
– Менi... здалося...

В цю скрутну хвилину на допомогу Ейнорi прийшов Твiнас.

– Але ж...
– прогув пiнгвiн, - але ж спробуйте, пiлоте, заплющити очi й уявити собi бiлий айсберг або снiгове поле. I тут же стукнутись потилицею об стiну. Отодi й дiзнаєтесь, як потемнiє в очах.

– I не тiльки потемнiє, а ще й зеленi блискавки в очах спалахнуть, кинувся Твiнасовi на допомогу Кадриль, здогадуючись, що ця дивна розмова пов'язана з рукавичкою i тим завданням йому.
– Iще я не встиг вам розказати про новини, про такi новини, що вам самим потемнiє в очах, коли дiзнаєтесь...

Його перервав пронизливий голос Легарiї, що доносився знадвору:

– Чи всi у кораблi?

Начальниця бiгла ще далеченько i не знала, що дiється в кораблi. Легарiя була злякана й важко дихала вiд того, що дуже поспiшала.

– Я була заблукала, тобто була побiгла не в той бiк, - зiзналася вона.
– А... Кадриль повернувся?

– Повернувся, повернувся, - вiдповiв Китичка, сидячи ще внизу. Друже, - гукнув угору, - тебе шукає начальниця.

ЩЕ ОДИН ПОЄДИНОК

У дверi корабля просунувся кiнець вуса Кадриля.

– То ти... повернувся?
– страх здивувалася Легарiя.

– Повернувся!
– виставив уперед груди Кадриль.
– Цього ще бракувало, щоб не повернувся. Бачила, як воно було? А я вирвався i повернувся, от!

Вiн анiтрохи не сумнiвався, що начальниця похвалить його, що нарештi всi почують про його героїчний подвиг!

– А де моя сумка?
– запитала Легарiя.

– Сумка...
– обвис у Кадриля вус.
– Сумка...

– Адже я тобi ясно сказала, щоб ти вiднiс мою сумку на корабель. Де ти її дiв?
– пiдвищила голос начальниця.

Тут обвисло у Кадриля й вухо.

– Сумку... проковтнув, - промимрив зайчик.

– Хто проковтнув? Що це ти видумуєш?

– Проковтнув робот, технiчний iнспектор, адже ви самi бачили.

Всi здивовано слухали, а Твiнас дорiкнув:

– Чому ж ти до цього часу мовчав?

– А вiн i не мовчав, - утрутився в розмову Китичка.
– Мiй друг весь час поривався щось розповiсти, але щоразу що-небудь ставало на перешкодi. Хай хоч. зараз нiхто йому не заважає все як слiд розказати.

– Половину всього з сумки викинув ще тодi, як пiд ялинкою в неї влiз. А тепер зовсiм загубив, усю-усю мою сумку... десь запропастив навiки... Легарiя почала ревти, i всi скупчилися бiля вiдчинених дверцят "Срiбної шишки", бо ще нiхто до цього часу не бачив, як плаче начальниця. Вона витирала сльози кiнчиком накидки, i Китичка спiднизу побачив, що у неї пiд накидку засунута якась дивна рiч.

– Сумку проковтнув робот, - повторив Кадриль.

– Про якого робота ти мелеш?
– чмихаючи носом, запитала Легарiя. Може, ти говориш про гнома iз хатини сторожа? Але який з нього робот!

У Кадриля аж дух перехопило вiд обурення: яка ж начальниця пiдступна!

– Оце так так!
– вигукнув.
– Ви ж самi того робота бачили, це ж вашi очi вiд жаху стали такi великi, як покришки для горшкiв!

– Кадрилю, - сумним, плаксивим голосом сказала начальниця.
– Ми всi знаємо, який ти гарячка i яка хаотична твоя уява. Бачиш сам, що нiхто в твої байки про якогось робота не вiрить. Треба не лише тверезого розуму не мати, а й нiякого, щоб повiрити у твоє базiкання. Кажи прямо, де ти подiв мою сумку?

– Засунув у вухо, - похмуро вiдрубав Кадриль i обернувся до неї спиною. Вiн чудово розумiв, чому начальниця вдається до брехнi: боялася, щоб не дiзналися про повну сумку ручок, яких вона накрала i тим ледве не занапастила Кадриля.

– А все-таки, що ж було насправдi?
– витяг з рота люльку сищик, вiдчувши у поведiнцi Легарiї щось пiдозрiле.

– Що таке?
– зцiпив лапи Кадриль.
– Ну, ця планета - неначе телевiзор... але такий телевiзор, що коли вiн показує лiс, то ти можеш по тому лiсi ходити, нiби по справжньому, навiть... навiть на тебе може напасти вовк.

– Планета - телевiзор?
– повторив Китичка i новими очима подивився навкруги.
– То ось чому скрiзь так сiрувато й плоско.

– Хай йому сто лих! Тьху!
– досадливо сплюнув сищик, i нiхто не зрозумiв чому.

– Понад цiєю лiнiєю, - показав лапою Кадриль, - натикано маленьких ручок, а начальниця безсовiсно повидирала їх i напхала в свою сумку...

– Заткнися, наклепнику!
– гримнула Легарiя i пiдскочила, наче вжалена: - Не лiзь!

Та було вже пiзно: пришкутильгавши, Китичка витяг у неї з-пiд накидки ручку.

– Оце тобi, знову!
– схвильовано сплеснув лапами Кадриль.
– Ми можемо дочекатись ще одного iнспектора!..

– Так, - пiдтвердив пiлот, - виколупана ручка може притягти його, як магнiт.

– Пробачте, - сказав Китичка, - але попрошу всiх помовчати.

Всi замовкли, а Китичка притулив вухо до землi й став прислухатися.

– Чую дуже сильний гул, - сказав вiн.
– Немов щось наближається.

– Негайно всi в корабель!
– пролунав наказ пiлота.
– Тривога!