Чтение онлайн

ЖАНРЫ

Шрифт:

«Бий птахів з арбалета».

За першим разом я промазав, звичайно. Друга стріла також правіше пройшла. Третя – лівіше, перебрав я з поправкою. Лише четверта стріла досягла мети. Коли я влучав, один із собак без команди кидався в воду й приносив тіло.

Пані. Та ні, команди були.

Коли я витратив десять стріл, Пані зітхнула:

– Для першого разу непогано.

Мені стало соромно так, що далі аж нікуди – я тільки зараз згадав, що стріли ж грошей коштують. Далі ми рушили степом, я до слідів придивлявся – ось, наприклад, схожі на лосеві, тільки більші.

«Рано тобі».

Я аж обурився: як це – рано? Лось – не птах, влучу!

– Якби я бажала здобути м'яса, я б узяла… дещо потужніше за самостріл. Дай його, до речі, сюди. А діяти будеш мечем.

Я вже втомився дивуватися: мечем то мечем. Так, сліди маленьких оленів. Якщо вони схожі на наших, то залягли он у тому гайку.

«Правда твоя, саме там».

Поки ми з Нею напіврозмовляли (напіврозмова – це коли Хазяйка мої думки читає, а сама говорить, або мені в голову думки кидає, а я відповідаю вголос), собаки мовчки оточили гайок і раптом, одночасно, зі скаженим гавкотом погнали оленів.

«Убий вожака!»

Вожака-то я вбив, хоча він в останню мить змінив напрям і мало не обійшов мене, а от далі довелося самому покрутитися, аби не розтоптали! З того дня й пішло отаке полювання. Спочатку різні невеликі звірі, хіба що спритні, потім – і лосів на мене виганяли собаки, і турів, і кабанів… Я тільки тоді зрозумів, наскільки лось чи буйвол схожі на вершника в атаці.

Друга половина дня була присвячена завжди одному – я забув сказати, що Палац стоїть на березі озера, – відійдемо ми берегом подалі, я стаю в човен, саме стаю, і то в такий, що лише особливою милістю богів тримається на воді, та відпливаю від берега. А Пані сідає на колоду, обхопивши коліна руками, вся така маленька…

Пані. Між іншим, дехто довший за мене аж на цілих три чверті дюйма.

…І Вона спускає на мене привидів. Тільки це не душі померлих. Це просто повітря світиться. Але, світячись, воно утворювало фігури озброєних чоловіків, то піших, то вершників, і мені з ними битися. Перші рази вразливі місця на обладунках ставали червоними, але то тільки перші рази. Якщо я влучав у вразливе місце, то привид щезав. Якщо ж він діставав мене своєю зброєю… Ставало дуже боляче. Спочатку я думав, що їх, привидів, тьма-тьмуща. Але потім, за манерою бою, зрозумів – оцей, що з трикутним щитом та списом, учора був без щита, тримав меч обіруч, а позавчора – з круглим щитом та сокирою. Вісім їх було зі зброєю, а дев'ятий – голіруч. Усе намагався рукою чи ногою дістати з надлюдською швидкістю, часто в стрибку. Я його подумки так і називав – Стрибунець.

Я так і не спитав Пані, чому треба стояти у човні, якщо привиди все одно йдуть або скачуть, а не пливуть зовсім, та спочатку засоромився, а потім здогадався: саме тому, що човен під ногами аж танцює (якщо вітрець хоч помалу дме) – вчить мене Пані твердо стояти, де б я не був. Тут ще й таке треба сказати: відкрито Хазяйка жодного прийому мені не показала – я відчував себе так, начебто всі ці прийоми багато разів бачив. Тепер залишилося лише руки того навчити, що голова давно знає. Хоча бачити я їх і не міг, немає в нас прийомів. Якщо в атаці ще щось буває, то в обороні тільки одне – щит підставити. А я все знаю, і, крім того, став я моторнішим, причому не тільки рухаюсь швидше – здається, все швидше стало.

Перекладач. Хайнлорі хоче сказати, що в нього покращилася реакція.

Той день, коли Хазяйка вперше нацькувала на мене зразу багато привидів, не забуду ніколи. Раптом, без попередження, не один – зразу троє з різних боків! За ними – четверо! І такі всі моторні… Були б це живі вороги, мене би п'ятдесят п'ять разів убили!

Пані. Тридцять сім. Я порахувала. Теж пам'ятаю той день. Сердита була…

До Палацу прибула велика компанія нашої молоді, почалися звичайні клопоти – кого де влаштувати: «Не хочу в західному крилі», «А нас обов'язково разом». Так, Палац чималенький – і розмістилися ж кінець кінцем. Але поки розбиралися, то дочка моя, сонечко ненаглядне, світ зіниць і т. п., заявляє – з якого це, мовляв, дива мама з її якірцем займають різні кімнати, коли б і однієї вистачило? Він що, уві сні сильно крутиться? Мені, ясна річ, переказали – й озлилася я на весь білий світ. Згодна, що зриватися на хлопчику – це було, щонайменше, нечесно. Але все змішалося – і моя злість на саму себе (з багатьох причин – не остання й та, що проживання якірця в окремих апартаментах справді не у звичаях), і хвороба, що вже на тому етапі починає впливати на психіку, і безнадійність ситуації (розумом я ще на щось сподівалася, але серце підказувало: все, дівчино, все…), і те, що дочка жодної з сестер не посміла б такого сказати навіть позаочі. Чи тим більше позаочі.

…Раптом човен піді мною став дибки – і я полетів у воду. Поки плив (а в обладунку плисти важко), думав: зараз скажу. Я слуга, не раб! Не міг човен сам перекинутися, не рухався я взагалі. Та коли доплив, подивився на Неї – і мовчки почав збирати плавник. Щось із Нею не так, та й стомилася явно…

Пані. Ага, човни перевертати…

Коли я склав вогнище, Хазяйка просто на нього позирнула, усе дерев'я спалахнуло. Поки ми так поралися, з Палацу прибув слуга з глечиком вина, і ми вперше пили, як дружина має пити з вождем.

Після так і повелося – як звеліла подати вина, то визнає, що в чомусь була неправа.

– Панцир зніми, відстебни підкладку. Це літня – помітив, що в ній не жарко? Є й зимова, на зміну.

Дивлюся – Пані в руках келих крутить, в очах смішинки – мабуть, згадує, як я у воду летів. А як їй смішно, то й мені смішно. Задивився я на Неї, на Хазяйку мою. І – р-раз! Її стилет розрізав мою сорочку – саме навпроти серця.

– Ніколи не відкладай меча далеко!

А в нас навпаки – зброю ховають перед тим, як відкупорити бочки.

– Ма-а-аті-інко, так ти б міг мене з п'яних очей зарубати? Ні. Тебе – ні. Ніколи настільки я не сп'янію.

– Приємно чути. Але раз так, то запам'ятай: зброю не кидають. Навіть коли будеш роздягатися разом з жінкою – зброя не далі, як на відстані руки. А як про це…

Вона всміхнулася так, що я… Ну не зможу я слів найти!

– …думати важко,…то вибери собі ще один кинджал і завжди тримай його під подушкою.

А я тоді вперше подумав… Уперше уявив нас разом. Це я вже пізніше здогадався, наскільки це дивно – що я досі ні про що таке навіть не думав. Хоча до вигнання я вже мав одну вдову.

Пані. Ну, це ще треба розібратися, хто кого мав. А грішні думки з голови доводилося витирати. Я для чого й перевела розмови на ризиковані теми, бо треба було перевірити – чи не перехватила я з гіпнозом.

…З того дня почалося ще й нове навчання – йдемо кудись, їмо, про щось розмовляємо – раптом стилет вихоплює й атакує.

Пані. Був ще п'ятий вид навчання – гарних манер. Виделку він засвоїв швидко, руки мити – теж без проблем, а от щодо ванни – не визнавав, бігав на озеро. В Палаці, щоправда, є лазні на всі смаки, в тому числі – схожа на ті, що в його народу, але я йому не сказала. Бо народ і так шепотів… про те, що донечка вголос сказала, про дві кімнати… так що якби він ще й до лазні сам…

…Скільки я пробув у Палаці – не знаю досі. Начебто й більше року, але ні осені, ні зими не бачив.

Пані. Тому що проспав їх незгірш, ніж ведмідь. Були в мене деякі справи. Він, до речі, й після зцілення хропів два роки за місцевим часом.

…Тільки це я зрозумів потім, а тоді й не завважив, не помітив.

* * *

Одного разу вранці, прокинувшись, я все знав, що мені потрібно робити. Гірко було до сліз, що Хазяйка не попрощалася, але коли вийшов на берег, мені трохи полегшало: човен, великий, надійний, був завантажений усім, що може згодитися – від казанків, стріл для самостріла й снастей рибальських до одягу та взуття на всі пори року – і для погоди усякої. Чомусь я певно знав: укладала сама, своїми руками. Мабуть, усю ніч не спала. Пані. Аякже! Слуги в Палаці добрі та віддані нам, як і годиться, але досвіду мандрів більшість не має. Могли щось і забути. Я сама забула таке, що… Але все по порядку. Не попрощалася, так. Але я цієї процедури взагалі не люблю, і то таке на мене навалилося, що я збирала його речі, а саму просто корчило. Не могла я залишатися в Палаці, не могла! Так більше ніколи туди й не повернулася. У жодне з тих місць, куди я могла потрапити без підготовки, взяти його з собою було неможливо. Вкладаючи інструкції в голову хлопчика вві сні, я сама не знала, чи побачимо колись одне одного…

Поделиться с друзьями: