Покохати відьму
Шрифт:
А він на дощечці рибу малює – останнє, отже, бажання. Пішов я до порогів однієї річечки. На порогах-то вода ніколи не мерзне. Ящери, як сніг випав, поховалися: я саме нещодавно йому ящера намалював – куди, мовляв, поділися? – так він у відповідь два барлоги зобразив, в одному ведмідь, в іншому ящір – сплять, мовляв, і ті, і другі. Ну чому Пані мене чаклунства не вчила? Найпростішого, щоб я міг їй сигнал подати.
Тут мені про інше довелося думати. Який би я не був схвильований, одну дурість двічі не повторюю: перш ніж вийти на голий берег, роззирнувся з-за ялинок. Тільки цього не вистачало: кіт чималенький теж рибалить. Якби мені самому риби кортіло, я би пішов собі та вдруге повернувся, – але не протягне довго Приятель. Біда в тому, що ялинки мене вкривають, але й стріляти не дають. Хоч як намагаюся, а видно то голову, то задні лапи. З цього черепа, бувало, сокири зісковзували – може й стріла не пробити. Спробувати стати на краще місце – сніг може впасти з гілок. Добре, якщо звір в атаку кинеться: теж, звичайно, небезпечно, але якщо він зараз до лісу втече, а потім повернеться мій слід шукати (й таке бувало) – ось це страшно, гірше й у казках не кажуть…
Придивившись і пообіцявши жертву богові полювання, я послав стрілу в колінний суглоб. Ось тепер сніг посипався – звір заревів так, що я мало не оглух. Я відкинув самостріл і рвонув списа зі снігу, куди встромив перед тим, як цілитися. Рухом, звичайно, видав себе, але не можна інакше. Кіт продирається через ялинник, я намагаюся знайти таке місце, де краще метати, птахи крик підняли – поки йшов, тихо було, – не знають вони людини.
Ось він, людожер. Спасибі Пані – без її науки я б легкий дротик не зумів би метнути так сильно і точно, а спис важкий – і поготів. У шию влучив, як і цілив. Повалився хижак на бік, б'ється в снігу, тільки я потішитись не встиг, бо в голові пролунав голос: «Шкуру подаруєш мені, а намисто заслужив».
Я за Нею так нудьгував, що навіть забув про все – без слів дивлюся, як вона вздовж берега з каменя на камінь стрибає. І тільки як залишився за декілька кроків, спитав:
– Пані, ти плямисту лихоманку лікувати вмієш?
– Що таке?!
– Приятель мій хворий.
Не стала питати, що за Приятель, звідки взявся, відразу головне:
– Де він?
– У моїй печері.
Примружилася, зміряла очима мене з голови до ніг і назад:
– А ти хоч знаєш, що вона заразна?
Боги та демони, зовсім не подумав!
– Якщо для тебе теж – не підходь!
Хмикнула:
– Та ні, мене не візьме.
Дивиться якось, ніби вперше бачить. І не тільки очима – розумом, бо в саму голову дивиться. Думки читає… А чого їх читати? Запитай – я все сам скажу!
Пані. Єге-ге… багато разів бачила, як хоробрі люди ставали боягузливими на сам тільки натяк на пошесть. Чорт, сама подорожувала з одним, клявся, що любить. Почула – стогне хтось, підійшла – виявився чумний. Так коханець мій розпріг з карети нашої коня і з криком утік – тільки що пил стовпом. Я Хайні, правда, зробила щеплення від усіх мислимих і немислимих хвороб, але він же про це й знати не знав!
Як не знав і самого слова «щеплення».
– …Побігли, чоловічку. Теплим застану – витягну твого дружка.
«Теплим» сказала, а не «живим». Тільки тоді мені не довелося дізнатися, що це значить. Тому що…
Тому що біля входу в печеру нас чекав здоровий Приятель зі своєю хазяйкою. Вона, щоправда, втомлена – зразу видно. Зупинилися ми, і чаклунки почали бесіду без голосу, прямо з голови в голову думки переказували, а я їх чув. Хіба що не завжди чітко: деякі слова начебто розмиті. Ну, знаю я, що розмитих слів не буває, але враження саме таке.
Пані. Вже тоді?! Гаразд, стявши голову, за волоссям не плачуть. Що ж до слів «розмитих» – то це відбувалося в тих випадках, коли в його словнику просто не виявлялося відповідного терміна.
– …Ой, сестричко, збіг неймовірний, – це та каже, Приятелева. – Отримав мій (ясно, що це вона про Приятеля мого) замовлення прикрасити храм статуями потвор, відпросився подивитись на живих і, звичайно, потрапив у халепу.
Але ж вона бреше. Відчуваю неправду.
Пані. Зрозуміло: бреше, не змигнувши. Я, коли збирала Хайні в дорогу, бачила цю парочку: поверталися вони з прогулянки. У своєму тодішньому стані (Другий Знак – це вам не жарти!) я ледве їх помітила, але Мелла, мабуть, щось зрозуміла.
Чесно кажучи, вона мене вразила: вважається, що простежити людину в інших світах можна, тільки попередньо забезпечивши її маячком. Але Мелла знайшла якийсь інший спосіб.
Ситуація була вкрай пікантна: обидві ми припустились непрощенних помилок. Сестричка недарма згадала монстрів у першій же фразі: вона перехоплювала ініціативу, тонкий натяк на товсту обставину. Те, що я перебувала на межі божевілля, було б виправданням, якби я забула забезпечити хлопчика зимовою шапкою чи запасним казанком. На цьому тлі її власна промашка – не врахувала, що щеплення від віспи, зроблене людьми одного світу, в іншому стовідсоткової гарантії не дає, – видається дрібницею. Але не для неї самої! Гризти себе буде – це точно. Крім того, втручатися у відносини між якірцем і його хазяйкою суворо заборонено. Взагалі, у нас усе, як у людей: буває, що дружимо парами, буває, що ревнуємо одне до одного, але це – поки справа стосується звичайних чоловіків, а з якірцем навіть просто познайомитися можна тільки з дозволу його, за висловом Хайні, пані (другий термін – хазяйка – він угадав правильно). Однак Меллі добре відомо, що я не побіжу скаржитися, і навіть якщо раптом усе стане відомо, – сестричка зробить круглі очі й присягатиметься: випадковий, мовляв, збіг.
…А слово «сестричка» не в прямому смислі сказано – просто одного вони клану.
– Твій новий якірець?
Сказано про мене, і начебто засуджує вона мою Хазяйку. І до чого тут якір?
– Боюся, що останній. Знаки мені були.
– Скільки? – А вона злякалася. Злякалася за мою Пані.
– Другий уже.
– Це ще не напевно! Перші три часто брешуть! Небезпечно – починаючи з четвертого.
– Сподіваюся.
А тепер моя Пані неправду каже. Не розумію, що сталося, але Вона НЕ сподівається. Вона у біді!
– Якірець надійний, тільки що кішку вклав у поєдинку. Тому коли що…
– Кішку? А про – тут я жодного слова не зрозумів але, мабуть, ішлося про ящера – він тобі не розповідав? Он скелет під снігом.
Повернулись обидві до мене, і я знову пережив – не згадав, а пережив з початку і до кінця сутичку з ящером. Потім – як Приятеля «виручав», а йому нічого й не загрожувало, сором-то який! (Я ніби вві сні був, розумів це, але прокинутися не міг.) Потім – як за ним, хворим, доглядаю, як за рибою пішов. Людожера добив і прокинувся.
Друга чаклунка якось на мене дивиться так, ніби я дивовижа яка.
– Ти знаєш мою думку…
Про що думка, яка? Ясно – про мене щось, і знову не зрозуміло.
– …Але якщо Знаки справжні – ой, сестричко, тримайся зубками. Все можна купити, крім трьох людських чеснот.
Перекладач. «Усе можна купити, крім кохання, шляхетності, розуму» – отерське прислів'я.
– Ну, щодо розуму…
– Не дурніший він за нас із тобою!
Приятелева пані скосила очі на замет, під яким лежав ящір.
– Я б, наприклад, не здогадалася незнайомому звіру розтин улаштувати! А трюк з чоботом! Нерозвинений розум – та хто винен? Могла б чогось і крім меча навчити. Ти хоч помітила, що він письменний?
А ти коли встигла помітити?
– Якби, – обняла за плечі Приятеля. – Була б я вільною – відібрала б!
Я не річ – не візьмеш.
– Ну, хлопці. – Це моя Пані каже, і зрозуміло мені, що її слова обидва ми в головах чуємо, кожен своєю мовою. – Попрощайтеся.
А як? Він швидше зметикував: вийняв один зі своїх кинджалів і мені простягає. Ох, боги та демони, в мене ж немає нічого свого, а подарунки передаровувати… «Можна», – це мені Господиня прямо в голову. Зняв я з пояса свій кинджал, обмінялися зброєю, за звичаями нашими – перший крок до побратимства. «Кров змішаєте іншим разом, зараз часу немає. Мені дуже шкода, Meллo». Здається, останніх слів я не повинен був чути.