Покохати відьму
Шрифт:
…Так що поки розберуся, що тут, як і хто їстівний – на кроликах проживу. Треба тільки не забути її розпитати, що тут за хижаки.
…«Це я і без тебе знаю, що найнебезпечніші – люди». Що? Знову Вона за своє! Обіцяла ж. «Даруй, чоловічку, але мені дуже потрібно з тобою поговорити без шуму». Це інша річ – якщо треба, то можна. Так і домовлялися. «Мені завтра знадобиться твій меч». По цих словах я просто злетів до небес: вирішив, що спину їй прикриватиму. Тому що лицем до лиця – плювала Вона на всіх демонів пекла! Уже наприкінці мого мешкання в Палаці випадок був. Завалив я на полюванні бика – величезного, самі роги мені до пояса – і подумав
(і правильно подумав!), що жоден з вільних мисливців самотужки мечем не взяв би такого звіра. Що колись я їм заздрив, а тепер… І взагалі їм на мене вп'ятьох ходити треба, як на кота.
– А який це хвалько вчора пропустив шість ударів?
Ну, то в двобої з Тобою, а Ти в голову дивишся!
– А-ахта-а-а-ак?
Відразу думки читати перестала, кинджал свій у землю метнула, він по самий ефес увійшов.
– Нападай не на жарт.
Образила Вона мене тим, як сказала. І тим, як кинджал кинула. Тільки жартувати мені чи ні – це вже однаково. Вона сама пожартувала. Навіть не «раз-два», а просто «раз!» – я в одному кутку, меч у другому, кинджал десь у кущах. І всі троє без свідомості. «Не фантазуй, свідомості ти не втрачав. Але я втішена, що в тебе почуття гумору прорізалося». Думки мої тим часом пішли далі. Те, що Вона вчила мене, а та, інша, – Приятеля, – це по-різному розуміти можна. Але ось те, що самі навчені… Отже, захищатися заклинаннями вони не можуть – якщо меч потрібен?
«Якби я могла перетворювати людей заклинаннями, я б давно перетворила тебе на слухняного!»
Пані. Закляття, між іншим, взагалі дурниця. Все, що ми можемо зробити, – робиться напругою волі. Інше питання, що дехто з нас під час чарування бурмоче собі під ніс, що саме збирається робити. Звідси й пішов серед людей міф про закляття.
«Розумієш, чоловічку, тут безглуздий звичай: жінки не мають зброї». Не такий уже й безглуздий – хто ж з простих людей може знати, що Ти така? «За іншим тутешнім правилом звинувачення… образи… вважають істинними, поки їх кров'ю не змито».
По правді, і в нас теж. Що? Це значить… її ображено?!
«Дуже важко, хлопчику». Де, коли, якою зброєю?
– Завтра вранці. На спеціальній арені. Зброю вибирає захисник дами. Останнім часом входять у моду меч і кинджал.
Кинджал, звичайно, приятелів. Якщо тут на такі знаряддя заборони немає.
– На щастя, немає. І твоя правда – це сильний козир.
Звідки я знаю, що таке козир? звідки я знаю про карти?
– Ти що, не зрозумів, що я розмовляю отерською мовою?
Точно, я – по-нашому, а Вона… І я не помітив навіть! (Ну, тут ще й хвилювання врахувати треба.) Але, демони пекла, за одну мить – цілу мову!
– Якби ж то за мить! Ти чотири доби спав, а я тебе вчила.
Пані. Ясно, не весь час, – мені ж теж спати треба. Так що ми вже розділили ложе. Жорсткувате.
Чотири дні й чотири ночі? Чому ж я зранку нічого не помітив? Провів рукою по щоці – гладка. Ніяково стало, це я і сам міг.
– Та мені не складно.
Хм, а де ж це місто? Сонце вже сідає.
– Якби менше в землю дивився, побачив би дорогу.
А куди ж іще, як не в землю? Ти вперед дивись, я під ноги повинен. Змія нам зараз ні до чого зовсім. Мої, щоправда, чоботи не прокусить, ну то ти в сандалях. Чи на тебе отрута не діє?
– Діє, хоча від зміїної не помру. Спасибі, чоловічку. Про змій я забула. До речі, тобі школа: сам себе бережи, на попутників не сподівайся.
Тільки кому з нас про це треба нагадувати?
Давно я не чув пирхання:
– Мені, кому ж іще! Я саме це й хотіла сказати: ото б картина була, якби мисливець понадіявся на чаклунку! А чаклунка такі помилки допускати стала… Старію…
Ага, як же. І обличчям, і ходою молодша, ніж раніше була. Демони пекла, що з Нею таке?! Повернулась до мене, в лиці ні кровинки…
Пані. Тому що це – Третій Знак. Починаємо молодіти…
«Стій! Не підходь!.. Даруй, чоловічку. Пусте…» Сіпнула плічками – й опанувала себе.
Дорога, на яку ми тим часом вийшли, зробила поворот. Нас чекали – я якось одразу зрозумів, що саме нас, – десятеро слуг: двоє – верхи, і всі при зброї, вони згуртувалися… У голові спливло отерське слово «ноші», а як нашими словами перекласти, і не знаю. «Спис і самостріл віддай вершнику, меч відчепи від пояса і візьми в ліву руку. Тепер підсади мене – ти знаєш, як це робиться».
Коли ми опинилися всередині, Пані вийняла мій меч з піхов і приклала його до невеликої залізної підківки на стелі. Клинок тихо дзенькнув і прилип. Скільки разів я вирішував не дивуватися чудесам більше, але коли меч на стелю ліг, як на підлогу, – мені аж дихати важко стало. Але зрозумів усе ж навіщо: вони маленькі, ноші, тісні. Якщо меч тримати на поясі, то спробуй його вихопити. А так – руку підніми тільки.
– Правила поєдинків тут прості. Головне: без крові він закінчитися не може.
Пані витягла з кишеньки на стіні паланкіна коробочку, з коробочки дві штучки, схожі на намистинки, одну сунула собі в рот, другу подала мені.
«Тільки не ковтай відразу, потримай у роті, поки не розтане». Дуже солодке кружальце. «Так що вираз "кров'ю змити" тут розуміють буквально, в той же час судді повинні Перекопатися, що твій супротивник не може продовжувати бій. Так що посічи або руки, або руку та ногу». Про що Ти кажеш? Як він Тебе образив… «Цього я не хочу. Зрозумій, чоловічку, мені ж тут жити. Але якщо побачиш, що він небезпечний, – вбивай одразу, твоє життя для мене дорожче».
Цікаво, які на ньому будуть обладунки?
– Ніяких, це герць. Те, в чому ти одягнений, – спеціальний одяг для полювання та поєдинків. Китиці навколо ліктя вказують на четвертий ранг. Тут ще одне правило, не дуже розумне: перед поєдинком треба поклястися, що ти – аристократ. Зумієш? Заради мене?
– Пані, мій рід – від Першого короля.
– Вибач. Зовсім забула.
Пані. А забула тому, що цей Перший король – суцільний міф.
– Ім'я я тобі залишила справжнє, аби не плутався. Мене, запам'ятай, звуть Моріел, у тутешній вимові – Морі-Ел. Ми з тобою чужинці, з ду-у-же далекої держави, яка Рид називається. Мову знаємо, бо мати була з Отеру Ти приїхав до мене, а про двобій дізнався вже по приїзді. Тепер дивись уважно.
У моїй голові виник образ одного з привидів. Того, що найчастіше бував з сокирою.
– У них з твоїм противником схожа манера бою. Одна школа.
Пані. Якщо бути точним, Тоссі-Ві був учителем Падні-Ка.
На останніх заняттях у Палаці «привид» Тоссі бився проти хлопчика ще з двома – і вся група бувала бита, тож я була спокійна за Хайні. Як виявилося, даремно.
Ноші внесли нас на подвір'я високого будинку. У нас навіть сторожові вежі нижчі. Будинок кам'яною стіною оточений… А в стіні прорізи, вузькі такі щілини. І по даху будинку теж стінка з зубчиками. Смутно, однак, вони живуть. Адже місто само собою в кільці стін, – я це знав, хоч і не роздивлявся. Виходить – так, сусідні будинки такі ж – вони не ворогів, а один одного бояться.