Покохати відьму
Шрифт:
…Береги бачив чітко. Тільки от з кожним поворотом вони мінялися.
Тепер лівий берег високий, повернув – правий вище. То по вузькій протоці йду, борти об береги вдаряються, то іншого берега майже не видно, я навіть воду куштував – чи не до морської протоки мене занесло… З озера в річку й униз, за течією… Я знав, що човен сам винесе мене в наш світ, на наш острів. Що світів багато, мене й не здивувало навіть, ніби й завжди те знав…
Пані. Існує тільки два способи відправити простого смертного в інші світи: взяти його з собою або пустити по воді. Як у нас кажуть, «ріки течуть наскрізь»…
Ще один поворот – завширшки в три сотні ліктів, спека нечувана, прямо як у грубці, й по берегах дерева, яких раніше не бачив – та й пізніше. Так от, повторюю, береги добре бачу, дерева, птахів, звірів. І вони мене теж: чайки над головою кружляють, одна шматок хліба вкрала, інша сіла на ніс човна й два повороти проїхала, – цікаво, чи знайшла дорогу додому?
Пані. Ні.
…А от люди… Я й не думав, що то за клапті туману миготять по берегах, – ну, туман і туман, просто туман – поки не наїхав на тих, що купаються. Наїхав – це прямо розуміти треба, – я проїхав по тих, що купались, і лише за мить до того, як ніс човна торкнувся однієї з туманних плям, зрозумів, що це людські голови.
Але нічого, ніякої шкоди, мені тільки жарко стало, і… їм, через яких проїхав, – теж. Я це відчув, що їм гаряче.
Ну, а мені сюдою, в затоку. Наш це світ і наш це острів. Я ЦЕ ЗНАЮ. І знаю, що перебуваю за Котячим хребтом. На захід від нього. За хребтом цим ніхто з наших не був. Тобто, може, й був коли, та не повернувся.
«Зараз початок осені, – шепоче голос у голові, – чекай мене до весняного рівнодення. Якщо не прийду, греби вгору по цій річці (магія скінчилася, нормальна буде поїздка), поки не знайдеш вхід в ущелині».
А я бачу, в голові бачу, який з вигляду цей вхід. Очі відкриті, ними бачу одне, а в голові інше. «Він виведе тебе до перевалу, з перевалу видно подвійний пік, – знову зображення в голові, – праворуч від нього річка, що тече до володінь вільних мисливців».
Все зрозуміло, тільки ти приходь, Пані.
Найперше, треба було печеру під житло відшукати.
Тобто я й хатину зміг би збудувати, але занадто примітно: поки працюєш сокирою, тебе чути на півострова, ну, а сам за стукотом цим і війська цілого не почуєш.
Ну, гори є – печера знайдеться.
Тільки, перш ніж на берег зійти, прикинув я: що, коли звір який (скажімо, кіт) від однієї стріли не впаде відразу? Кривий мій – страшна штука, але залегка. Вибрав я з тих сокир, що Пані поклала (розумниця Вона неабияка, розуміє, що в тайзі без чого-небудь іншого обійтися можна, але не без сокири), – вибрав найважчу і сунув у петлю на поясі.
У тому, що далі трапилося, моєї провини немає… два дні пролежав на гребені скелі, перед входом до печери: все дивився – чи не живе тут хто? По слідах не видно – всюди камінь суцільний. Ну, знав, звичайно, що всякі гади можуть довго без їжі – раз наївся і перетравлює, – але що бувають гади-велетні – і гадки не мав. Так що коли з печери мені назустріч… Боги й демони, рогатий ящір! Прямо з балади «Бетелайн і його брати». Тільки ж Бетелайн сам лише й вижив з усієї п'ятірки – чомусь я це згадав. Щоправда, в баладі ящір – «зростом у двадцять ліктів», а в цього вполовину менше.
Ходить на двох ногах, руки маленькі, як порівняти з усім іншим у цього велета, а так не менші за мої… На руках усього по одному кігтю завбільшки з кинджал. Зуби описати – у мене й слів не вистачає. Та ще й на носі ріг і хвіст із шипами – ніби без них мало зброї.
Ну, ходиш, як людина, то й бити тебе треба, як людину! Вистрілив я в ліву частину грудей, а віддихався вже на вершині кряжа. Міг би й сам збагнути, що за його-то розмірів стріла не дістане до серця. Отож віддихався, перезарядив самостріл, навів на голову, трохи понад очима… А ящір у відповідь заревів тільки! Ось коли я справді злякався! Навіть коли виганяли – і то не так було страшно. Демони пекла, але бути ж не може! Ось вона, стріла – просто в лобі! Найслабше місце, а йому нічого… І годі сподіватися, що ящір кудись піде – я б теж не пішов на його місці.
Взагалі, я ще до того, як спуститися, нагледів валун. Вагою трошки більше, аніж я сам. Думав: буде погоня, до нього бігти й скинути на тих переслідувачів, та коли ящір від першої стріли не впав, забув я про всі свої плани. Отже, треба гадину якось підманути. Зняв я мішечок заплічний, вийняв останній шматок шинки, подумав – чого менше шкода? Сорочок у човні залишилося чимало. Зняв ту, що на собі, змастив з усіх сторін окостом – для запаху, загорнув у неї камінь – для ваги – та й кинув. Якраз під валун. Коли ж ящір підійшов подивитися, що там таке, звалив брилу…
Років так через п'ять, зовсім в іншій землі, почув я прислів'я: «хитрун сам себе перехитрив» – саме так і вийшло. Валун ящера тільки по боку зачепив! Але зате шлях йому показав – гадина наверх полізла, до мене. Де дереться, як людина, де повзе, як змія… Я потім і згадати не міг, як саме я додумався, але – уперся носком лівої ноги в каблук правої і стягнув чобіт, та не до кінця, нога у халяві залишилася (на мені були звичайні чоботи, м'які – бойові, броньовані в човні залишилися). Тепер кому з нас жити – залежало від того, чи зумію я вгадати напрям…
Все-таки визначив правильно і, коли голова показалася над краєм скелі, – я стояв збоку, – махнув ногою, так що чобіт пройшов майже над землею… Голова кинулася вперед – точно, як змія нападає, і схопила чобіт. Я вдарив обіруч сокирою по шиї зміїній. І відразу стрибнув назад, але це вже було зайве: ящір униз покотився. Я сів на камінь, подивився на лезо сокири, яке защербилося так, що вже не поправити, перевів погляд убік – на камені залишилися карби, слід. І тільки вже від удару перегодом – до п'ятисот порахувати, не менше, – і то з дуже великим зусиллям, змусив себе подивитися вниз. Ящір іще конав. Він тріпотів так довго, що я вже боятися почав, чи не виросте в нього нова голова.
Та розумію, що казки, тільки ж і те правда, що я гада тричі вбивав за всіма правилами, і… як уві сні: наче щось і робиш, а без пуття. Відмучився зрештою ящір, а в мене ноги тремтіти перестали, спустився вниз і почав потрошити тіло. Можна ж його вбити якось легше? То треба знайти як.
Стріла до серця зовсім трохи не дійшла, в ребрах застрягла. Так що якби я підпустив його ближче… Ба ні, не хочу підпускати таких ближче! Голова не цілком відрубана, на клапті бовтається – отож-то мені й здалося, що вона вниз упала, – а череп – суцільний кістяк!! Навіть того мозку, що у звичайних кістках буває, нема. А де ж тоді? Ну, демони пекла!.. Мозок не в голові, а зовсім навпаки. А я ж таки теж тим самим місцем думаю! Та й у баладі сказано, що «наказав Бетелайн: «Треба в дупу стріляти», тільки інші не стали й слухати». Боги та демони, але ж ще є балада! «Бетелайн – чаклунчин коханець»…
«І клинок на прощання, весь кривий, наче серп, залишила на згадку про ночі».
Тепер мені жарко стало й ноги ватяні… Бетелайн мені, між іншим, предок у шостому коліні! Або, може, всі чаклунки дарують такі мечі?
Пані. Та ні, лише я.
…Так почалось моє життя в печері. З їжею було просто: звір неляканий, у річках й озерах риби повно, ящерів небагато, і я від них ховався. Спасибі Хазяйці: чаклунський обладунок мене переховував. Але вже через кілька днів…