Чтение онлайн

Але багато-багато днів Олівер лишався нечутливим до піклування своїх нових друзів. Сонце сходило й заходило, знову сходило й заходило, і так багато разів, а хлопчик усе борсався в ліжку, танучи мов віск у жару пропасниці. Хробак у домовині робить свою справу повільніше, ніж цей повзучий вогонь у живому тілі.

І коли зрештою Олівер очутився, кволий, худий і блідий, аж прозорий, йому здалося, що він прокинувся після довгого тривожного сну. Насилу відірвавшись від подушки, підперши голову тремтячою рукою, він з острахом озирнувся довкола.

— Де я? Куди я потрапив? — спитав Олівер. — Я. ніколи тут не спав.

Він був виснажений, ледь живий, і слова ці промовив зовсім тихим голосом, але його відразу почули. Завіса над ліжком швидко розсунулась, і з крісла, що стояло поряд, підвелася з шитвом у руці привітна, дуже чисто й охайно вдягнена старенька жінка.

— Тс-с, мій хлопчику, — ласкаво сказала вона. — Лежи тихо, а то занедужаєш знову. Ти хворів, хворів так тяжко, що тяжче й не буває. Лягай же, мій хлопчику, отак, лягай.

Кажучи це, старенька обережно поклала Оліверову голову на подушку і, відкинувши з його чола волосся, зазирнула йому в очі з такою добротою й любов'ю, що він мимоволі схопив тоненькою рукою її руку й обвив її навколо своєї шиї.

— Господи помилуй! — із сльозами на очах мовила старенька. — Яке вдячне дитя! І яке гарненьке! Якби ж то на моєму місці була зараз його мати, якби ж то вона могла його побачити!

— А може, вона таки бачить мене, — прошепотів Олівер, складаючи долоні. — Може, вона сиділа біля мене. Мені здавалося, ніби вона була тут.

— Це тобі ввижалося в гарячці, мій хлопчику, — лагідно мовила старенька.

— Та, мабуть, — відповів Олівер. — Бо небо від нас далеко і всі там щасливі, кому ж охота спускатися до ліжка хворого хлопця? Та якби вона дізналася, що я нездужаю, то й там пожаліла б мене, бо сама перед смертю була дуже хвора. Тільки навряд чи вона про мене щось знає, — помовчавши, додав Олівер. — Бо коли б вона бачила, як мене кривдять, обличчя в неї було б сумне, а мені вона весь час сниться весела й щаслива.

Старенька нічого на це не відповіла; витерши спочатку очі, а потім окуляри, що лежали на ковдрі, — неначе окуляри були невід'ємною частиною її очей, — вона подала Оліверові якогось прохолодного напою, погладила по щоці й знову звеліла лежати тихо, щоб йому, бува, не погіршало.

Тож Олівер лежав дуже тихо, почасти тому, що хотів у всьому слухатися добру бабусю, а почасти, правду кажучи, й тому, що ця розмова геть знесилила його. Незабаром він задрімав, а прокинувся від світла свічки, поставленої коло його ліжка, й побачив джентльмена, який, тримаючи в руці великого золотого годинника, що гучно цокотів, зміряв йому пульс і сказав, що хворому набагато краще.

— Тобі набагато краще, правда ж, любий? — спитав джентльмен.

— Так, дякую, сер, — відповів Олівер.

— Я знаю, що тобі краще, — сказав джентльмен. — І тобі хочеться їсти, правда ж?

— Ні, сер, — відповів Олівер.

— Гм! Я знаю, що не хочеться, — сказав джентльмен. — Йому не хочеться їсти, місіс Бедвін, — глибокодумно зауважив він.

Старенька шанобливо схилила голову, мовби показуючи, що вважає лікаря дуже мудрою людиною. Лікар, певно, і сам дотримувався тієї ж думки.

— Зате спати тобі хочеться, правда ж, любий? — спитав він.

— Ні, сер, — відповів Олівер.

— Ні, — мовив лікар з дуже значущим і задоволеним виглядом. — Спати тобі не хочеться. І пити не хочеться, правда ж?

— Пити хочеться, сер, — відповів Олівер.

— Так я і думав, місіс Бедвін, — сказав лікар. — Йому хочеться пити, й це цілком природно. Ви можете дати йому трохи чаю й грінок без масла. Не закутуйте його надто тепло, але глядіть також, щоб йому не було холодно. Домовились?

Старенька зробила реверанс. Лікар, покуштувавши прохолодного напою, схвалив його з ученим виглядом і квапливо попрощався; коли він спускався сходами, його черевики рипали вельми поважно і самовдоволено.

Олівер знову задрімав і прокинувся близько півночі. Старенька ласкаво побажала йому на добраніч і залишила його на стару гладку доглядальницю, яка щойно прийшла, принісши у вузлику маленький молитовник і великий нічний чепець. Надівши чепець на голову й поклавши молитовник на стіл, доглядальниця пояснила Оліверові, що пильнуватиме його вночі, а тоді присунула стілець ближче до каміна й почала куняти. Вві сні вона то стогнала, то скрикувала, то нахилялася так, що мало не падала зі стільця, і тому раз у раз прокидалась. Прокинувшись, старенька люто терла собі носа, але це не допомагало, і вона засинала знову.

Ніч спливала повільно. Олівер якийсь час лежав з розплющеними очима, то рахуючи світляні кола, що їх відкидала на стелю глибока чаша нічника, то неуважливо блукаючи поглядом по складних візерунках шпалер. Темрява й тиша настроювали на урочистий лад, вони навіяли хлопчикові думку про те, що багато днів і ночей у цій кімнаті питала смерть і що, можливо, й досі вона, жорстока і жаска, чаїться десь у темному кутку, і він зарився обличчям у подушку й почав палко молитися.

Зрештою хлопець заснув тим глибоким, спокійним сном, який приходить лише після недавніх страждань, тим безжурним, тихим сном, з якого так важко повертатися до дійсності. Якби знати, що смерть така, як цей сон, то хто схотів би воскреснути, щоб знову поринути в наше буремне, метушливе життя з його турботами про теперішнє, тривогами за майбутнє, а найгірше — тяжкими спогадами про минуле!

Коли Олівер розплющив очі, стояв уже ясний день; хлопець почував себе бадьорим і щасливим. Криза минула. Він знову повернувся в цей світ.

Через три дні він уже міг сидіти в кріслі, підпертий з усіх боків подушками, а що він був іще слабий і не міг ходити, то місіс Бедвін — економка — звеліла перенести його вниз, до своєї маленької кімнати. Коли його посадили біля каміна, ця добра бабуся вмостилася поряд і, всім серцем радіючи з того, що він почуває себе набагато краще, дала волю сльозам.

— Не зважай на мене, мій хлопчику, — промовила нарешті вона. — Мені треба виплакатися. Ну от, уже й по всьому, і я знову весела.

— Ви така добра, пані, — мовив Олівер.

— Ет, пусте, — сказала старенька. — Бульйон — от що зараз головне, і тобі саме пора його їсти. Адже лікар дозволив містерові Браунлоу прийти подивитися на тебе сьогодні вранці, і ти повинен мати хороший вигляд, бо що кращий вигляд ти матимеш, то приємніше йому буде.

І вона заходилася розігрівати в каструльці бульйон, такий міцний, що, на думку Олівера, якби його розбавити водою за нормою, встановленою парафіяльною радою, то ним можна було б нагодувати принаймні триста п'ятдесят мешканців робітного дому.