Чтение онлайн

Обидва хлопці з неймовірною швидкістю пробігли заплутаним лабіринтом завулків та дворів і наважилися зупинитись аж тоді, коли опинились у низькому темному під'їзді. Постоявши там мовчки рівно стільки, скільки треба було, щоб відсапатись і здобутися на голос, юний Бейтс радісно верескнув і вибухнув реготом, таким нестримним, що аж упав і почав качатися на східцях біля дверей.

— Чого це ти? — спитав Пройда.

— Ха-ха-ха! — заливався Чарлі Бейтс.

— Та заткнися, — наказав Пройда, сторожко озираючись. — Хочеш, щоб нас злапали, дурню?

— Ой, не можу, — простогнав Чарлі. — Ой, не можу! Як він драпав: шасть за один ріг, шасть за другий, бах об ліхтарний стовп, відскочив — і далі, мов і сам він залізний, а я женуся за ним, горлаю, а витирачка ж у мене в кишені! Ой, лусну!

Жвава уява юного Бейтса відтворювала бачене в надто яскравих барвах, і, дійшовши до цього місця, він знову почав качатися на східцях, регочучи ще голосніше.

— А що скаже Фейгін? — спитав Пройда, скориставшися з тієї миті, коли його приятель похлинувся сміхом.

— Що? — перепитав Чарлі Бейтс.

— Отож-бо — що? — повторив Пройда.

— А що ж він може сказати? — спитав Чарлі і враз споважнів, бо вигляд у Пройди був серйозний. — Що він може сказати?

Містер Докінс з хвилину свистів, потім скинув капелюха, почухав потилицю і тричі кивнув головою.

— Це ти до чого? — спитав Чарлі.

— Тра-ля-ля, у городі теля, скотилась турбота в болото, тільки вона не моя, — мовив Пройда, і його хитра фізіономія невесело скривилась.

Пояснив він красно, та не дуже ясно. В усякому разі, як на юного Бейтса. І той знову спитав:

— Це ти до чого?

Пройда не відповів. Натомість він надів капелюха, зібрав під пахви поли свого довгого сюртука, випнув язиком щоку, разів п'ять звичним, але красномовним жестом ляснув себе по переніссю і, крутнувшись на підборах, шмигнув у під'їзд. Юний Бейтс, задумливо насупившись, подався слідом за ним.

Через кілька хвилин після цієї розмови кроки на рипучих сходах привернули увагу веселого старого джентльмена, який сидів перед каміном, тримаючи в лівій руці ковбасу і хліб, а в правій — складаний ніж. На підставці поряд стояв великий олов'яний кухоль. З бридкою посмішкою на блідому обличчі старий джентльмен обернувся до дверей і, пильно дивлячись з-під кущуватих рудих брів, почав прислухатись.

— Що це? — пробурмотів він, змінюючись з лиця. — Їх тільки двоє? А де ж третій? Невже вскочили в халепу? Побачимо!

Кроки наближались; ось вони вже на площадці. Двері повільно відчинились, і Пройда з Чарлі Бейтсом, увійшовши, зачинили їх за собою.

— Де Олівер? — підвівшись, грізно спитав Фейгін. — Де цей хлопець?

Злодійчуки подивилися на свого наставника, очевидно, не на жарт перелякані його лютим виглядом, і збентежено перезирнулися. Але не відповіли нічого.

— Що сталося з хлопцем? — вигукнув старий, схопивши Пройду за комір і клену чи його на чім світ стоїть. — Кажи, бо вдавлю!

Містер Фейгін явно не жартував, і Чарлі Бейтс, який твердо вірив, що береженого бог береже, і зовсім не відкидав можливості, що другим буде задушено його, впав навколішки й зайшовся голосним, протяжливим, несамовитим плачем — чимось середнім між ревом скаженого бугая й капітанського рупора.

— Скажеш ти чи ні? — гаркнув єврей і трусонув Пройду так, що той тільки дивом якимсь не вилетів із свого просторого сюртука.

— Його злапали фараони, і край! — похмуро відказав Пройда. — Пустіть мене, чуєте!

Рвучко смикнувшись, він вискочив із сюртука, який залишився в руках старого, схопив довгу виделку і штрикнув нею, спрямовуючи в жилет веселого старого джентльмена; якби він поцілив, то Фейгінові довго було б не до смішків.

Фейгін, однак, відскочив із спритністю, несподіваною для такої немічної з виду людини, схопив кухоль і замахнувся ним, цілячи в голову нападника. Та в цю мить Чарлі Бейтс відвернув його увагу вже вкрай страхітливим виттям, і старий, нараз роздумавши, пошпурив кухоль з пивом у цього юного джентльмена.

— Що тут у вас в біса коїться? — пробурчав чийсь густий бас. — Хто це шпурнув кухоль? Ваше щастя, що попали пивом, а не кухлем, а то б я вам показав. Так-так, ясно. Хто ж іще, як не цей багатющий, загребущий, триклятущий старий єврей може розкидатися питвом? Людина склянки води даремно не вихлюпне, якщо, звісно, не навчилася дурити водопровідну компанію, а він… Що тут у вас сталося, Фейгіне? Хай вам біс, увесь шарф заляпали пивом!.. Ану, заходь, шолудива тварюко, чого став за дверима, наче соромишся свого хазяїна? Марш сюди!

Слова ці належали кремезному чолов'язі років тридцяти п'яти, убраному в чорний плисовий сюртук, дуже засмальцьовані коричневі бриджі, шнуровані черевики й сірі бавовняні панчохи на товстих ногах з опуклими мускулястими литками, — дивлячись на такі ноги при такому вбранні, завжди відчуваєш, що їм чогось бракує, а потім здогадуєшся: кайданів! На голові в незнайомця був коричневий капелюх, а на шиї — брудна строката хустка, обтріпаними кінцями якої він стирав з обличчя пиво. Коли гість скинув хустку, то виявилося, що обличчя в нього широке, грубе, днів зо три не голене, очі похмурі й одне з них прикрашене різнобарвним синцем, що свідчив про недавнє тілесне ушкодження.

— Заходь, чуєш? — прогарчав цей симпатичний громило.

До кімнати боязко прослизнув білий кудлатий пес з подряпаною мордою.

— Чого ти не зайшов відразу? — гаркнув на нього чолов'яга. — Може, тобі вже не підходить моя компанія, га? Лягай!

Для підкріплення наказу він штурхнув собаку ногою так, що той відлетів у протилежний кінець кімнати. Проте псові це, видно, було не первина: навіть не дзявкнувши, він згорнувся калачиком у кутку і, часто кліпаючи своїми злостивими очима, взявся розглядати кімнату.

— Ну, чим ти тут розважаєшся? — спитав чолов'яга, зручно вмощуючись на стільці. — Мордуєш малечу, ти, жмикруте ненаситний, старий кровопивце? Дивно, як вони тебе досі не зарізали. Бувши ними, я б тебе давно порішив. Так, бувши твоїм учнем, я б тебе давно вколошкав, а потім… ні, продати тебе я б, мабуть, не зумів, кому ти здався. Хіба що можна було б тебе заспиртувати й показувати як потвору, але таких великих банок, мабуть, не роблять.

— Ша, ша, містере Сайкс! — мовив, тремтячи, старий. — Нащо ж так голосно?