Чтение онлайн

— Ану, без «містерів»! — гримнув здоровило. — Я твоїй чемності ціну знаю: чим ти ласкавіший, тим більше паскудство замишляєш. Ти знаєш, як мене звати, — так і називай. А прийде час, я свого імені не ославлю — будь певен!

— Ну, гаразд, гаразд, Білле Сайкс, — підлесливо забелькотів старий. — Я бачу, ти в поганому гуморі, Білле.

— Ти вгадав, — відповів Сайкс. — Але й тебе, певно, щось гризе, якщо ти розкидаєшся кухлями. Чи, може, тобі за іграшку — що кухлем кинути, що своїх виказати…

— Ти здурів? — скрикнув старий, хапаючи його за рукав і показуючи на хлопців.

Містер Сайкс задовольнився пантомімою: ніби зашморгнув вузол під своїм лівим вухом і звісив голову на праве плече; старий, видимо, чудово зрозумів, що це має означати. Потім злодійською говіркою, якою він звик висловлюватись і якої ми тут не наводимо, бо читач її однаково 6 не зрозумів, містер Сайкс зажадав склянку чого-небудь міцного.

— І дивись, не підсип туди отрути, — додав він, кладучи на стіл капелюха.

Сказано це було жартома, та якби він побачив, як лиховісно звузилися очі в старого, коли той, закусивши синю губу, обернувся до буфета, він переконався б, що ця засторога не зайва, бо веселому старому джентльменові й справді не чуже було бажання зміцнити виріб винокура.

Вихиливши дві-три скляночки, містер Сайкс зводив звернути увагу на юних джентльменів; ця люб'язність привела до розмови, в ході якої Пройда детально розповів, чому і як заарештовано Олівера, — дозволяючи собі трохи відхилятись від істини, а подекуди прикрашати її, як того, на його думку, вимагали обставини.

— Боронь боже, ще бовкне зайве, — мовив єврей. — Нам тоді не минути лиха.

— Може статись, може статись, — зловтішно вишкірився Сайкс. — Візьме й продасть тебе, Фейгіне.

— А як, боронь боже, — провадив далі єврей, мовби не почувши слова гостя й водночас пильно дивлячись на нього, — а як, боронь боже, ми погоримо, то погорять і інші, і не знаю, як мені, а тобі буде-таки непереливки, мій голубе.

Сайкс здригнувся й рвучко обернувся до Фейгіна. Але старий джентльмен, звівши плечі до самих вух, втупився відсутнім поглядом у стіну.

Запала тривала мовчанка. Здавалося, всі члени чесної компанії поринули у власні роздуми, включаючи й пса, який кровожерно облизувався, мовби уявляючи собі, як хапне за литку першого-ліпшого перехожого, що трапиться йому на вулиці.

— Треба, щоб хтось дізнався, чим воно скінчилось у відділку, — сказав містер Сайкс уже куди поміркованішим тоном.

Єврей кивнув головою на знак згоди.

— Якщо він не засипав нас і дістав строк, турбуватися нема чого, аж поки його випустять, — додав містер Сайкс. — А тоді доведеться про нього подбати. Взяти на шворку.

Старий знову кивнув головою.

Сайкс, звісно, говорив діло, але здійсненню його пропозиції заважала одна вельми серйозна обставина. А саме: і Пройда і Чарлі Бейтс, і Фейгін, і містер Вільям Сайкс, кожен окремо і всі разом, відчували глибоку й непереборну нехіть до поліції і не наблизились би до поліційного відділка ні за які скарби в світі.

Важко сказати, скільки часу вони просиділи б отак, мовчки дивлячись один на одного в досить-таки прикрій нерішучості. Але нам нема чого міркувати над цим, бо раптова поява двох юних леді, яких Олівер уже бачив раніше, знову розв'язала всім язики.

— Ось хто нас виручить! — вигукнув єврей. — Бет піде. Ти ж підеш, серденько?

— Куди? — спитала юна леді.

— Та до поліції, серденько, — улесливо мовив Фейгін.

Треба віддати належне юній леді: вона не відмовилася руба, а тільки твердо й урочисто заявила, що краще вже піде «до чорта в зуби». Ухилившись у такий чемний і делікатний спосіб, вона довела, що наділена тим природженим тактом, який не дозволяє їй засмучувати ближнього прямою і різкою відмовою.

Фізіономія в старого витяглася. Він відвернувся від юної леді в яскравому, щоб не сказати розкішному, вбранні — червоній сукні, зелених черевиках, жовтих папільйотках — і медовим голосом звернувся до другої:

— Ненсі, рибонько, а що ти скажеш?

— Що нічого не вийде, і не проси, Фейгіне, — відповіла Ненсі.

— Цебто як? — втрутився містер Сайкс, кидаючи на неї похмурий погляд.

— А отак, Білле, — незворушно відказала дівчина.

— Кому ж іти, як не тобі, — наполягав містер Сайкс. — Про тебе тут ніхто нічого не знає.

— А я й не хочу, щоб знали, — відповіла Ненсі так само спокійно. — Тому й кажу не «так», а «ні», Білле.

— Вона піде, Фейгіне, — сказав Сайкс.

— Ні, вона не піде, Фейгіне, — заперечила Ненсі.

— Піде, піде, Фейгіне, — сказав Сайкс.

І він мав рацію. Погрозами, обіцянками, хабарами юну леді врешті уговтали-таки взяти на себе цю місію. Її і справді не могли зупинити міркування, що стримували її милу подружку: зовсім недавно перебравшись у Філд-Лейн з віддалених, але таких милих матроському серцю кварталів Реткліфу [33] , вона могла не боятися, що її впізнає тут хтось із численних знайомих.

Тож, надівши поверх сукні чистий білий фартушок і сховавши папільйотки під солом'яним капелюшком — обидва предмети туалету старий видобув із своїх невичерпних запасів, — міс Ненсі приготувалася виконати доручення.

— Зажди-но хвильку, рибонько, — мовив єврей, подаючи їй кошика з кришкою. — Триматимеш його в руці. Так буде пристойніше, голубонько.

— А в другу руку дай їй ключ од дверей, Фейгіне, — сказав Сайкс. — Вона тоді виглядатиме зовсім натурально.

— Авжеж, твоя правда, — зрадів старий, чіпляючи на вказівний палець юної леді великого ключа. — Отакі Чудово! Чудово, рибонько моя! — вигукнув він, потираючи руки.

— Ой братику! Сердешний, любий, безвинний братику! — заголосила Ненсі, обливаючися сльозами й розпачливо трясучи в руках кошика й великого ключа. — Що з ним. сталося? Куди його поділи? Ой, згляньтеся, джентльмени, скажіть, що ви зробили з моїм рідним братиком? Благаю, скажіть, джентльмени!