Чтение онлайн

— Ти любиш картини, мій хлопчику? — спитала старенька, помітивши, як пильно дивиться Олівер на портрет на стіні, якраз навпроти його крісла.

— Не знаю, — відповів Олівер, не відриваючи очей від полотна. — Я бачив їх так мало. Яке гарне обличчя в цієї жінки! Таке лагідне.

— Ох! — зітхнула старенька. — Художники завжди малюють жінок гарнішими, ніж у житті, інакше б у них не було замовників, дитино. Отой винахідник машинки, яка робить точну подобу людини [32] , мав би знати, що успіху його машинка не матиме. Вона надто правдива, надто правдива.

Старенька від щирого серця засміялася з власного дотепу.

— А це… це подоба? — спитав Олівер.

— Так, — відповіла старенька, на мить відвертаючись від бульйону, — це портрет.

— Чий? — спитав Олівер.

— Бігме, не знаю, мій хлопчику, — добродушно відповіла старенька. — Якоїсь жінки, нам з тобою не знайомої. Я бачу, портрет припав тобі до серця.

— Він дуже гарний, — мовив Олівер,

— А він тебе часом не лякає? — сполошилася старенька, бо помітила, що хлопчик дивиться на картину мало не з побожним страхом.

— Ні, ні, — швидко відповів Олівер. — Тільки очі в цієї жінки такі сумні, і мені здається, що вони дивляться просто на мене. Аж за серце бере, — додав він стиха. — Вона ніби жива й ніби хоче мені щось сказати, але не може.

— Господи помилуй! — здригнувшись, вигукнула старенька. — Не кажи такого, дитино. Ти ще слабенький, і нерви в тебе після хвороби розладнані. Дай-но я пересуну твоє крісло, з цього боку тобі її не буде видно. Отак! — мовила вона, пересунувши крісло. — Тепер ти її не бачиш.

Олівер бачив портрет у своїй уяві так виразно, наче й не міняв місця, але він не хотів тривожити добру стару леді, а тому тільки лагідно всміхнувся, коли вона подивилася на нього. Тож місіс Бедвін, вирішивши, що він заспокоївся, взялася солити бульйон і кришити в нього сухарики з усією тією енергією, якої вимагає ця відповідальна справа. Олівер упорався з бульйоном надзвичайно швидко. Щойно він проковтнув останню ложку, в двері тихенько постукали.

— Заходьте! — сказала старенька, і на порозі з'явився містер Браунлоу.

Старий джентльмен увійшов дуже бадьорим кроком, та тільки-но він пересунув окуляри на лоб і, заклавши руки за поли халата, нахилився, щоб краще розглянути Олівера, обличчя його почало дивно смикатись, бо він побачив, як страшенно хлопчик схуд і змарнів після хвороби. З поваги до свого добродійника Олівер спробував був підвестись, але не встояв і впав назад у крісло. І тут, правду кажучи, серце містера Браунлоу (а воно в нього було таке велике, що вистачило б на півдесятка звичайних добрих старих джентльменів) за допомогою якоїсь гідравліки, що її ми, не маючи відповідних наукових знань, пояснити не беремося, нагнало в його очі сльози.

— Бідолашне хлоп'я, бідолашне хлоп'я! — відкашлявшись, мовив містер Браунлоу. — Я сьогодні трохи захрип, місіс Бедвін. Боюсь, чи не застудився.

— Сподіваюся, що ні, сер, — озвалася місіс Бедвін. — Всю вашу білизну було добре висушено, сер.

— Не знаю, Бедвін, не знаю, — сказав містер Браунлоу. — Здається, вчора за обідом у мене була вогка серветка, але не треба зараз про це… Як ти себе почуваєш, мій любий?

— Дуже добре, сер, — відповів Олівер. — І спасибі вам, сер, за вашу ласку до мене.

— Славний хлопчик, — рішуче сказав містер Браунлоу. — Ви вже нагодували його, Бедвін? Чим саме? Ріденькою юшечкою, га?

— Сер, він у мене щойно з'їв добрячу порцію чудового міцного бульйону, — відказала місіс Бедвін, злегка випростуючись і чітко наголошуючи на останньому слові, мовби даючи зрозуміти, що між ріденькою юшечкою і добре звареним міцним бульйоном нема нічого не те що спільного, а навіть схожого.

— Ух! — аж здригнувся містер Браунлоу. — Дві-три чарки доброго портвейну були б йому куди корисніші. Правда ж, Томе Уайт?

— Мене звуть Олівером, сер, — здивовано проказав хворий хлопчик.

— Олівером? — перепитав містер Браунлоу. — Олівером, а далі як? Олівером Уайтом?

— Ні, сер, Твістом. Олівером Твістом.

— Дивне прізвище! — мовив старий джентльмен. — А чому ж ти сказав судді, що тебе звуть Уайтом?

— Я йому такого не казав, сер, — відповів Олівер, дивуючись іще більше.

Це було так схоже на брехню, що старий джентльмен суворо подивився на Олівера. Проте не повірити йому було неможливо: кожна рисочка худого, змарнілого обличчя хлопчика дихала щирістю.

— Певно, якесь непорозуміння, — пробурмотів містер Браунлоу.

Та хоч придивлятися до обличчя Олівера більше не було потреби, він ніяк не міг відвести від нього очей, бо знову відчув, що воно нагадує якесь інше, дуже знайоме обличчя.

— Ви ж не сердитеся на мене, сер? — запитав Олівер, звівши на нього благальний погляд.

— Анітрохи, — заспокоїв його старий джентльмен. — Стривайте! Що це? Бедвін, подивіться!

З цими словами він швидко показав на портрет над головою Олівера, а тоді на обличчя хлопця. Це була жива копія. Ті самі очі, овал обличчя, уста. І вираз той самий, неначе найменші рисочки було відтворено з дивовижною точністю!

Олівер не довідався, що саме здивувало містера Браунлоу: ще надто слабий, він зомлів від несподіваного вигуку. А поки цей вияв слабості триває, ми маємо можливість задовольнити інтерес читача до двох юних учнів веселого старого джентльмена.

Отож, коли Пройда і його достойний юний приятель Бейтс приєдналися до погоні за Олівером, спричиненої, як уже зазначалося, тим, що вони в незаконний спосіб позбавили містера Браунлоу його особистої власності, — ними керувала цілком похвальна і зрозуміла турбота про самих себе. Оскільки щирий англієць найохочіше і найгаласливіше вихваляється своїми громадянськими свободами й недоторканністю своєї особи, то навряд чи є потреба доводити читачеві, що поведінка цих двох дружків має піднести їх в очах усіх громадських діячів та патріотів майже такою самою мірою, якою це переконливе свідчення їхнього піклування про власну безпеку та самозбереження підтверджує й унаочнює коротеньке зведення законів, що його деякі глибокодумні й практичні філософи поклали в основу всіх явищ та діянь Природи. Згадані філософи дуже мудро звели всю діяльність цієї доброї леді до правил та теорій і, роблячи вельми витончений і приємний комплімент її високій мудрості й розважливості, усунули з цього зведення геть усе, що стосується серця, благородних поривань та почуттів, бо все це, мовляв, ні до чого леді, котра, за одностайним загальним визнанням, стоїть вище від численних дрібних грішків та вад, властивих її статі.

Якби мені потрібен був ще якийсь доказ того, що поведінка цих двох юних джентльменів за згаданих складних обставин мала суто філософську основу, я відразу знайшов би його в тому факті (також відзначеному в попередній частині цієї оповіді), що вони відстали від погоні, як тільки загальна увага зосередилася на Олівері, й відразу ж подалися найкоротшим шляхом додому. Хоч я зовсім не маю наміру твердити, що уславлені вчені мудреці мають звичку скорочувати шляхи до своїх блискучих умовиводів (власне, вони швидше схильні збільшувати відстань за допомогою різних багатослівних кружлянь та відхилень, схожих на ті, до яких вдаються п'яні під тиском надто навального потоку думок), я все ж таки хочу, сказати і скажу прямо, що багато великих філософів при практичному застосуванні своїх теорій виявляють неабияку мудрість і обачність, наперед захищаючи себе від усіх неприємних несподіванок. Отже, в ім'я великого добра ви вільні чинити маленьке зло і маєте право вдаватись до будь-яких засобів, якщо їх виправдовує ваша мета. Ну, а визначення міри добра і міри зла і навіть різниці між добром і злом можна цілком полишити на компетентного філософа — нехай він сам розбирається в цьому шляхом глибокого, всебічного й безстороннього дослідження кожного окремого випадку.