Вже по ньому і стріляли,Вже й камінням били,—Він настирливо в городиСуне своє рило.З ями виткнувся Захрюка,Весь у прілім листі,Та як рохне на Барвінка:— Ану, стій на місці!Де город? Якого Гната?Покажи дорогу.—І намірився БарвінкаУхопить за ногу.Як ножі, вперед направивІкла свої грізно.Ех, загаявся Барвінок —Утікати пізно.Він говорить кабанові:— Покажу, зажди ти! —І подумав: «Треба якосьЙого обдурити». — Що ж, Захрюко-кабанюко,Каже він ласкаво,—Ти в городі погулятиМаєш повне право.
Рохнув весело ЗахрюкаІ заграв очима:— Зрозумів ти мій характер,Значить — молодчина!Їде спереду Барвінок...Ох, яка ж це мука!— Та не здумай утікати!Рохкає Захрюка.— Ну, кому ж,— Барвінок каже,Умирать охота? —
А Дзвінку на вухо шепче:— Мчися до болота!Коник Дзвоник розігнався —Скочив на купину.А Захрюка проваливсяПросто в трясовину.Залило болотом очі,Захлинувся злюка.— Ах ти ж підлий, ах ти ж хитрий!Завищав Захрюка.Коник Дзвоник по лозинах,По стеблинах скаче.А Захрюка лізе ззадуТа від злості плаче.Коник вискочив у поле,Креше копитами.А за ним летить Захрюка,Ляскає зубами.Ось шосе уже минули,
Ось і залізниця.Із-за гори кам’яноїПасажирський мчиться.Наїжачений ЗахрюкаДуже важко дише.Хлопчик Дзвоника пришпорив:— Ну, давай скоріше!Щоб коню піддати духу,Ляснув у долоні.Коник стриб — і опинивсяЗверху на вагоні.Поїзд мчиться, наче птиця,Буферами грюка.А за ним по шпалах чешеЗмилений Захрюка.Наш герой кричить з вагона;— Спробуй наздогнати!Не потрапиш ти, Захрюко,На город до Гната!
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
Коли сонце вже йшло на спочинокІз вагона зіскочив Барвінок,Помахав машиністу рукою.
Поїзд свиснув і зник за горою.І поїхав Барвінок по полю,По широкому полю-роздоллю.Зупинився під дубом крислатим;— Будем, Дзвонику, тут ночувати!Розсідлав він коня бойового.Жупанину накинув на нього.Потім вивів його до криниці.Дав йому оберемок травиці.Сам же звив коло дуба кубельцеІ поклав під голівку сідельце.Ніч стояла така погожа...Недалеко десь пахла рожа.Кожна зірка — немов жарина,Їх лічити почав хлопчина.Рахував, рахував повільно.Спати... Спати хотілося сильно.Із-за лісу, з-за темного гаюСіроманець вночі вибігає.А куди ж то біжить вовчисько?Чує, коником пахне близько.Ось він тихо підліз до дуба,Точить-гострить об кремінь зуба.Бачить; коник стоїть на припоні —Їсть із шаньки, а очі —сонні.Вовк стрибнув, щоб коня схопити,—Б’ють по носі його копита!
Вовк упертий заходить збоку.«Ну ж і трапився кінь, нівроку!Вчора з’їв рисака гнідого.Угамую й тебе, худого!»А конячка як дасть по лобі —Вовк від болю аж гаркнув:«Пробі!» Наїжачилась вовча шуба.Кінь рвонувся і... вирвав дуба!Вирвав, наче тонку билину.Дуб вовчиську упав на спину.Від страшного того ударуШерсть злетіла під саму хмару.Вовк розпався на сім частинок...Тут прокинувся наш Барвінок.Кулачками протер очиці.Вже у гаї щебечуть птиці.Кінь дрімає собі спокійно.Дуб стоїть на землі надійно...***— Годі спати, у нас діла є! —Знов Барвінок коня сідлає.Сходить сонце, росою вмите.Дзвонить колосом стигле жито.Як багато на світі дива!Рідна земле, яка ти красива!Гей, Барвінку, пильніше дивися —Три дороги в степу розійшлися.Зупинився козак у тривозі:— По якій же їхать дорозі?У хлопчини одна турбота;Відшукати маєток ОсотаІ той скарб дорогий дістати.Що його стережуть супостати.Ось біжить моріжком Перепілка,А за нею ще й діточок кілька.Наш Барвінок гукає: — Пташко!Покажи мені шлях, як неважко.Що веде до царя Осота.Позмагатися з ним охота!Перепілка сховалася в житі.— Ні,— промовила,— спершу скажи ти:Чи руйнуєш пташині гніздечка?Чи збираєш пташині яєчка?Аж обурився хлопчик: — Та що ти!Не роблю я такої підлоти.Пташок корисних кривдити шкода.Ними ж красна уся природа.Перепілка тоді говорить:— їдь праворуч, за сині гори.Там в яру, край старого дота,Ти побачиш палац Осота.Зняв Барвінок свою перчину.— Зараз,— мовив,— туди полину.Будь, сестрице моя, здорова.Дуже в тебе ласкава мова.Хай ростуть твої дітки великі,Хай же їх обминають шуліки!Знову їде Барвінок по полю,По широкому полю-роздоллю.Вітер віє, та пісню співає,Та бадьорі думки навіває.Що так швидко летить понад травами,Під вітрами легкими, ласкавими?То кружляє малесеньке Сонечко:— Гей, Барвінку!—гукає.—Гей, Дзвоничку!Я з далеких країв прилетіло,Болять крильця, болить моє тіло.Зупиніться хоча б на хвилину.На билину я сяду, спочину.Розкажу вам, чого я літаю,Розкажу вам, кого я шукаю.
Є над ставом біла хатка.Там живе мале дівчатко.Щебетливу, ніби пташка,Звуть ту дівчинкуРомашка.Русі в дівчинки косички.У косичках сині стрічки.Очі карі. Довгі вії.Все вона робити вміє:Вміє шити вишивати,І читати, і писати.Встане рано-пораненько,Одягається швиденько.Набере води з кринички —Руки вимиє і личко...Є у неї сад і квіти,Їх доглянуть — треба вміти!Я живу в саду Ромашки.Хоч маленька я комашка,Ні вночі, ні вдень не сплю,На листочках нищу тлю.Так жили ми тихо й мирноІ дружили щиро й вірно.Але якось до садкаПритаскало Будяка.Він гукнув: — Кінчай роботу!Я слуга Царя Осота!Царь за службу і заслугиДав мені оці округи,Щоб отут я вкоренився,Жив собі та веселився.Отже, те, що в тебе є.Від сьогодні все моє!Забирай свої манаткиІ тікай з цієї хатки!Жартувати не люблю:Не втечеш — так задавлю!І тепер садок зів’яв.Замулився світлий став.Той Будяк квітує рясно.Мучить дівчинку нещасну.На будяччі павукиПочепили гамаки,Павутиння в’яжуть, кляті,У Ромашки просто в хатіІ сичать: — Усе це наше!От мені Ромашка й каже;— Сонечку-комашко,Порятуй Ромашку!Крильця ж є у тебе.Піднімися в небо,Політай там вільно.Придивляйся пильно.Між доріг-стежинокЇде сам Барвінок.Під Барвінком коник Зелененький Дзвоник.Сядь біля дороги.Поклонися в ноги.Розкажи про мене.Про життя нужденне,Про важку наругу,Будяка-хапугу.Зброю хай готує.Хай мене рятує.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Гей, як свиснув Барвінок Хрещатий:— Начувайся, Будяче патлатий!Хоч у тебе й багато сили.Але ми ще сильніших били!Відпустив він повіддя шовкове — Заблищали стальні підкови.Попід гаєм, попід гороюКінь гарячий летить стрілою.Мчиться, скаче козак на ньому,Не боїться він тучі й грому.Раптом тьохнуло серце в Барвінка;На горі бовваніє хатинка...Хоч Барвінок — козак хоробрий,Хоч вояка із нього й добрий,Але й він сполотнів від страху.Як Будячу уздрів папаху.Затряслись його ноги і руки,Як.побачив круті шаблюки.А шаблюк тих не менш як двісті!Навіть коник закляк на місці.
Але страху герой не знає.Він із ходу у двір в’їжджає.— Гей, Будяче, бридкий, патлатий.Не пишайся, ш,о ти чубатий,В мене швидко ти станеш лисим! —І штрикнув Будяцюгу списом.Захиталась руда папаха:— Ти дивися, яка комаха!Повертай та тікай до мами.Бо ти ж важиш з конем два грами.
Я намажу вам п’яти салом! —I махнув лиш одним кинджалом.Не було б уже, мабуть, Барвінка,Тут поліг би, напевно, хлопчинка.Та, на щастя (спасибі долі!),Він прикрився щитом з бараболі.Гей, як брязнув Будяк по щитові.Покотилась луна по діброві,трава похилилась під гаєм.Загойдалися хмари над краєм.Відступив коник Дзвоник без боюІ Барвінка потяг за собою.Заховавшись в глибокім байраці,Мовив Дзвоник своєму вояці:— Чи ти здуру, чи ти з перелякуТак бездумно поліз у атаку?Треба якось приспати цю силу,Потім вдарити з флангу чи з тилу!Проковтнувши з десяток сльозинок.Сумно-сумно сказав Барвінок:— Справді, конику, вийшла промашка.Як же нам врятувати Ромашку?Бо сердешна там дуже бідує!Цей напасник її замордує...Сів Барвінок на круглім пеньочку.Бачить, треба латати сорочку,Бо Будяк в поєдинку невдалімРозпоров її гострим кинджалом.подумав Барвінок Хрещатий:– Де ж я можу тут голку дістати?Дзвоник глянув і вигукнув; — БачуОн, під кущиком, хатку їжачу.На порозі сидить їжачихаІ «Марічку» мугикає стиха.А її малюки-їжачатаЖдуть з роботи любимого тата.Бач, зібралися всі біля ганку!Отуди й віднеси вишиванку.Всім відомо, що ця їжачихаВ цілім лісі найкраща кравчиха:Як пришиє своїми голками.Відірвати не можна й зубами. —Мовив хлопчик, зайшовши в подвір’я:— Не лякайтесь, людинка — не звір я.Зняв з голівки шапчину червонуІ відважив усім по поклону.
Обдивилась його їжачиха:— Десь набрався ти, голубе, лиха...Хтось хорошу порвав сорочину.Не журись, полатаємо, сину!Почала господиня латати.Аж з’явився й сам батько до хати.Тягне лантух великий на спині,Дав по яблуку кожній дитині.— Гість? — питає.—Це дуже приємно.І вони привіталися чемно.— Хто ж ти будеш? Тебе я не знаю.Як потрапив до нашого краю?Посідали удвох біля хати,Став Барвінок йому повідати,Де родився, як ріс на городі,Що зустрів у важкому поході,Як невдачі зазнав лихоїУ недавнім важкім двобої.Доки дружні точилися речі.Спав на землю тихесенький вечір,Їжачиха сорочку зашила.Потім супу з грибами зварила.І, як небо обсипали зорі.Посідали вечерять надворі.А коневі поклали отави.Найсмачнішої кінської страви.І коли уже після вечеріМати й дітки сховались за двері,Мовив хлопцеві тато їжачий;— Ти, як видно, хлопчина добрячий!Тож повір ти мені, їжакові.Ми сьогодні дамо Будякові.Ходить чутка, що цей посіпакаХоче влізти й сюди, до байрака...А пізніш, серед ночі глухої,В путь відправились наші герої.Пробирався їжак між травинок,Їхав верхи за ним Барвінок.Як до гірки підкралися близько.Хлопчик сміло гукнув: «Будячисько!Я прийшов для останнього бою.Розквитатися хочу з тобою».Будяцюга розплющив око:— Знов припхалась, мала мороко!Щось не бачу тебе, комашко,В тебе влучити навіть важко!Будякові ножі й кинджалиЗасвистіли вгорі, закружляли.А їжак у клубочок скрутився.Будякові до ніг підкотивсяІ підставив голки під шаблюки(Він уміє робити ці штуки!),Їжачок підповзає все ближче.По голках його б’є Будячище.І добився, поганий, до того.Що вся зброя зламалася в нього.Тут Барвінок з єдиного махуСписом збив Будякову папаху.Потім скочив хапузі на спину.Обірвав його буйну чуприну.Той, обчухраний, дивиться бісомВін і справді зробився лисим...
Але битва точилася далі.Павуків з гамаків поскидали!І коли вже очистили хатку.Заходились шукати дівчатко.Хвилювались, шукали до ранку,У підвалі знайшли полонянку.Врятувавшись від злої напасті,Вона плакала довго від щастя.Потім вмила заплакане личко.Заплела свої стрічки в косичкиІ примусила вмитись Барвінка.Хоч маленька, а все ж таки — жінка!
Розділ сьомий
Над ким це сміються понурі сичі?Це хто так панічно тікає вночі?Та то ж Довгоносик, який в БудякаСлужив ад’ютантом, від смерті тіка.У п’ятах душа, у очах каламуть.До царства Осота лежить його путь.Коли Будяка наш Барвінок обдер.Лихий Довгоносик у ямці завмер,А потім чкурнув із усіх своїх ніг.(У нього три пари під черевом їх).Як жаль, що Барвінок його не убив...Багато біди цей жучок наробив.Біжить Довгоносик. Вривається в дот,В якому живе можновладний Осот.Де пліснява й сирість, в закутті тіснімРозсівся володар на троні своїм.Шумує, вирує навколо смітник.Щось тихо наспівує жук-гнойовик...Кружляє Павук угорі, як циркач.Стоніжки, танцюючи і носяться вскач.На варті недремній стоїть біля стінЛихих довгоносиків цілий загін.А блазень Осота — маленьке тхоря,Роззявивши пельку гукає «уря!»До ніг припаде підлабузник Черв’як,Та все це Осота не тішить ніяк.Чого ж зажурився вельможний Осот?Чоло почорніло від дум і турбот.Йому хлібороби життя не дають,—Плугами винищують, сапами б’ють.Є в нього розвідник — пронозливий Лис.Сьогодні прийшов від негідника лист.«Мій царю Осоте! — написано в нім.—Хай лихо не знайде дороги в твій дім!Тобі я вклоняюсь мій царю, до ніг.О горе! Барвінок мене переміг.Зухвалий цей хлопець не зна перепон.Я чув, що він руку заніс на твій трон.Він хоче відняти у тебе скарби.О царю великий, що-небудь роби!Лишив цей Барвінок мене без зубів —Самого Захрюку круг пальця обвів!Він хоче забрати той скарб, що в зубахКолись навесні я до тебе притяг».Так ось чому журиться гордий Осот,Чому в нього чорне чоло від турбот!Фельдмаршал Тхоряка в цю мить доповів:— Прийшов на прийом ад’ютант Будяків!— Нехай уже зайде,— промовив Осот.—Чого вони лізуть? Ну що за народ?І тут Довгоносик до трону підліз.Всі ноги побиті, розквашений ніс.Заскиглив; — О царю! Наруга яка!Твій ворог Барвінок убив Будяка.Осот загойдався, гілляччям затряс:— Вже скоро й комахи вбиватимуть вас.— Яка там комаха! — Завив ад’ютант.—Барвінок, мій царю, це справжній гігант!(Дурив Довгоносик Владику свого,Щоб той не повісив за втечу його).— Звідкіль цей Барвінок? — питає Осот.