Все Барвінка виглядав.І таки недаром!До Барвінка лиходійПідповзає нишком,І тихесенько береХлопчика за ніжки.
Щоб Барвінок не кричав,Бух його в торбину.Дротом торбу закрутив І поклав на спину.А Барвінок, знай, хропеНавіть у торбині.Не в бою, козак упав, А пропав від ліні...Мчить Тхоряка навпростецьТа ще й пісню тягне:— Славний Тхір знов мундир,Як було, одягне!Гей, одягне, як було,—І закине помело.За мою відвагуЦар поверне шпагу!А Барвінок спить собіТа хропе розлого.І не зна, що їде вінДо Осота злого.Ой, яка ж бо це ганьбаЇхати вояціНе на конику баскім —На бридкім Тхоряці!
Розділ десятий
Наступного ранку, як сонце зійшло,Закинув Тхоряка своє помело.Явився в покої Осота-царя,Підборами цокнув і крикнув: «Ур-ря!»Осот стрепенувся і глянув, як біс:— Чого ти так рано в покої приліз?Роби своє діло,— подвір’я мети!А Тхір як гарикне; — Досяг я мети!Сьогодні Барвінка я взяв у полон!Цар зойкнув і виліз з ногами на трон.— Так де ж той Барвінок, негайно сюди!В’яжи йому руки, до мене веди.Тхоряка спокійно розкручує дрітІ сонного тягне Барвінка на світ.Тхоряку ногою Осот як штовхне:— Ти що це, негіднику. Дуриш мене?Який це Барвінок? Це ж просто маля!Під справжнім Барвінком аж гнеться земля!Хіба ж спромоглася б людинка такаСкалічити Лиса 1 вбить Будяка?Барвінка Осот Обережно бере,Колючкою хлопця по шиї дере.Барвінок очиці свої протира.Питає Осота: — Ти що за мара?Підскочив Тхоряка і крикнув: — О, жах!Та він лихословить у царських руках!Ставай на коліна, вітайся з царем.Бо ми на шматочки тебе роздерем!Аж тут наш Барвінок усе зрозумів...Тепер він не воїн, а бранець царів...
— Ставай на коліна! — гарикає Тхір.А цар до Барвінка наблизив свій зір.— Невже ти Барвінок? Питає Осот.І довго регоче, роззявивши рот.
Барвінок безстрашно сказав йому: — Так!Я справжній Барвінок, я славний козак!— Хи-хи! — Блекота запищала в кутку.— Попався, голубчик, наївся медку!Збагнув наш Барвінок, у чому біда...Він лівого чобота з ніжки скида:— Та ось же тобі за медовий листок! —І чобота кинув у темний куток.Той чобіт летів, аж свистів на льоту,Як бахнув — і з ніг повалив Блекоту.А чоботом правим улучив царя,—Поставив під оком йому ліхтаря.Осот захитався: — Оце так удар!Ось я покажу тобі, що таке цар!Як смів осквернити ти царське лице?Ну, я ж тобі кару призначу за це!Ледь вимовив він ці жахливі слова.Схопила Барвінка лиха Кропива.— В тюрму його швидше! Негайно в тюрму!А ми тут придумаєм кару йому.***Прилетіло Сонечко,Стукає в віконечко:— Гей, Ромашко, уставай.Прийшло лихо у наш край!Уночі Тхоряка,Лютий розбишака.Ухопив Барвінка,Вкинув у торбинку.Скрутив шматом дроту І відніс Осоту.Пропада хлопчина,Славний молодчина,Але не здається — З ворогами б’ється!Вже його зв’язали, У тюрму загнали.Кинули до ямиДогори ногами.Кропиву жорстокуПосадили збоку,Щоб охоронялаВиставивши жала.Він з тієї ямиВилізти не може.Друга ж покидати У біді негоже!Одяглась Ромашка швидкоТа й побігла у повітку,Де стояв Барвінків коник,Зелененький коник Дзвоник.Кінь схопився враз на ноги,Аж затрясся від тривоги.Лунко вдарив копитами:— Господине, що це з вами?Веселенькі ж ви на вдачу,А у вас я сльози бачу!— Ой Дзвіночку зелененький,Ти ж мій конику рідненький,Уночі тут був Тхоряка,Душогуб і розбишака.Вкрав він нашого Барвінка,Вкинув сонного в торбинку.Обкрутив шматочком дротуІ поніс царю Осоту...Від такої злої вістіБуйний кінь закляк на місціІ промовив: — Шкода друга.Недарма на серці туга!Хлопець був такий бідовий!Звів його листок медовий...Став незграбним і ледачим.Не героєм, а казна-чим!А Ромашка тихо каже:— Це, Дзвіночку, діло враже!Підіслали бабу люту.Щоб дала йому отруту.Тая ж баба чорнорота.Певно, служить у Осота!Коник Дзвоник мовив: — Їдьмо!Де живе лукава відьма?Де Осотові палати?Треба хлопця рятувати!Господиня коня осідлала,Швидко списа в траві розшукала.Виїжджає вона за воротаІ прямує до царства Осота.Кінь стрілою летить по полю,По широкому полю-роздоллю.Гнуться трави під ним шовкові.Грають промені в кожній підкові.Кінь летить, що аж вітер свище,Аж із рота шуга вогнище!Їде, їде Ромашка на ньому.Не боїться ні тучі, ні грому...Хоч у неї — дівчача сила,Та відвага дала їй крила.Лине кінь, не лишає сліду...Так летіли вони до обіду.Як верству відмахали соту.Стало видно їм царство Осота.Кругом царства стирчить загорожа,Біля неї — недремна сторожа.То стоять будяки-новобранці.Кожен в синьо-рожевій ушанці.І озброєні всі супостатиВід зубів аж по самі п’яти.Лиш Ромашка до них поткнулась,Будяки, як один, стрепенулись..Зачинили тернові брами,Замахали важкими ножами.— Не підходь,— закричали,— близько,Пропадеш, нерозумне дівчисько!
А дебелий начальник вартиВідпускає колючі жарти.Розпливлася усмішка по пиці:— Подивіться, герой у спідниці!Ти поради моєї послухай;Їдь додому та квіточки нюхай.А погляньте, яка конячка!Ходить повагом, наче качка.Ти штрикни її списом, вояко,Бо заснула твоя коняка!Все це чуючи Дзвоник злиться,Зуби зціпив, аж хруснула криця.Перегриз, наче бублик, вудила —Отака у Дзвіночка сила!Посміхнулась Ромашка глузливо:— Ти, начальнику, справний на диво.Тобі шапку пошили вдало,Та під шапкою — мозку мало!Охоронець, мов сич, надувсяІ кинджалом своїм замахнувся.Щоб уникнуть страшного удару.Коник Дзвоник відскочив до яру.Ледь Ромашка із нього не впала,Та, однак, приземлилися вдало.Заховались в траві над яром...— Та невже ж це ми їхали даром? —Так, зітхаючи тяжко-важко,Запитала в коня Ромашка.— Що ж нам далі робити, коню? —І схопилась руками за скроні.Прилетіло Сонечко,На травичці сіло.Каже: — Ой, Ромашко,Нехороше діло!Над колючим царствомЩойно я літало,—Щоб воно засохло.Щоб воно пропало!Там сьогодні бучно.Там сьогодні свято.Друзів до ОсотаЗ’їхалось багато!Б’ють у барабани.Дмуть у труби різні.Роти довгоносихМарширують грізні.А Тхоряка ходитьНаче іменинник.Цар Тхоряці видавІменний годинникІ повісив зновуСрібні еполети.Ще й дозволив їстиКурячі котлети.Блекота радіє.Шкірить пащу чорну.Усі гості хвалятьРадницю придворну.Цар їй.видав хусткуІ нову запаску.Цар весь час до неїВиявляє ласку.На бучнім банкетіЗапросив до танцю,Так вона припалаДо душі поганцю!«Нам з тобою,— каже,—Танцювати можна.Ти вже не звичайна,Ти ясновельможна!»Лобода їй заздрить.Хоч у вічі й хвалить.Кропива від злостіУсіх чисто жалить.А Тхоряка мріє:«От уб’єм Барвінка,—Блекоту посватаю,Буде мені жінка!»Бідний наш БарвінокВже чекає страти.Вирішено хлопцяВвечері скарати.Вранці за наказомПідлого ТхорякиЖук Рогач ретельноВигострив ножаки.Жук Рогач жорстокийСлужить там за ката:Аби тільки плата —Закатує й тата!На широкій площіВже поміст готовий...Хвалиться Тхоряка:«Ой же я й бідовий!»Він хмільного сокуВипив цілу пляшкуІ кричить: «Я завтраПринесу й Ромашку!»Як же все, Ромашко,Склалося невдало!Гаятись не можна,Маєм часу мало.
***
Погладила Ромашка
Понурого коня...
— Уже Барвінку жити
Лишилося півдня.
А ми ж йому повинні
В біді допомогти.
Що маємо робити?
Порадь мені хоч ти!
Промовив коник сумно:
— Та ми б допомогли,
Якби у мене крила
Сильнішими були!
Знялися б аж у небо
І, доки прийде кат,
Барвінкові спустили б
Ми рятівний канат.
А сонечко і каже:
— Це все неначе сон!
Та в мене ж є знайомий —
Метелик Махаон!
Живе він недалечко...
Дивіться, він летить.
Гей, друже Махаоне,
Спустись до нас на мить!
Велично і безшумно
Спустився Махаон,
Махнув крилом вітально.
Зробив легкий поклон...
Які ж у нього крила!
Не описать пером:
Чудесні візерунки,
Оздоблені пилком.
Іскринки-золотинки,
Горять на жовтім тлі,
Ще й чорна оторочка
На кожному крилі.
Чим можу вам служити? —
Ромашку він пита.
І перед ним схилилась
Голівка золота;
— Наш хлопчик, наш Барвінок
Потрапив у полон. —
І тут про все дізнався
Привітний Махаон.
Ромашка й коник Дзвоник
Йому розповіли.
Як вкрадено Барвінка,
Де вкрадено й коли...
Ромашка ледь не плаче;
— Його ж сьогодні вб’ють! —
Що значить друга втратить.
Ви ж знаєте, мабуть...
Якби-то нам злітати
В Осотів стольний град
І кинути у яму
Барвінкові канат.
Єдиний порятунок
Це був би козаку.
Він вилетів би з царства,
Немов на літаку.
Задумався метелик;
— Де ж взяти нам канат?
Стривайте! В мене друг є.
Текстильник Шовкопряд!
Сплете такий канат він,—
Всміхнувся Махаон,—
Що міг би погойдатись
На ньому навіть слон!
А то й драбинку цілу
Із шовку він сплете.
Якщо ви йому більше
Шовковиці дасте!
Ну, дівчинко, на спину
Мерщій мені сідай.
Та ніжками не совай,
Пилку не оббивай.
І подались шукати
Шовковицю стару,
А коник залишився
Чекати у яру.
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
В царстві гордого ОсотаБ’ють у барабан...Чорне військо довгоносихВийшло на майдан.То не ворон, то не чорнийХодить серед гав —То Тхоряка-розбишакаПеред військом став.На годинник, на блискучийПогляда з-під брів.Без царя не починати —Є наказ царів.
То не яструб, не шулікаВиліта з-за хмар —То каретою із дотаВиїжджає цар.Хилитається карета,Котиться важка,Її слуги змайструвалиЗ битого горшка.Та карета без секрету,—Просто сміх і гріх,Її тягнуть сто стоніжок —Десять тисяч ніг!Ставлять трон біля помосту,—Лізе цар з горшка...У фальшивих діамантахАж горить рука.Ось розсівся він на троні.Поруч — Блекота.Цар причмокує губами.Гладить живота.Підлетів Тхоряка бравийІ, віддавши честь,Г аркнув:— Можна починати?— Починайте!— Єсть!Сонце в небі зупинилось,Полягла трава...Вже Барвінка до помостуТягне Кропива.Огинається Барвінок,Б’є лиху мадам.— Де ваш цар? — гукає хлопець,—Я йому ще дам!Жук Рогач ножі направив— Нахились! — гуде.Та невже ж таки козацькаГолова впаде?!Раптом цар гукнув:— Хвилинку! —Й мовив до Тхора:— Я гадаю, скарб БарвінкуПоказать пора.Нам відомо, що за скарбомВін сюди прийшов.У бур’ян шугнув ТхорякаІ з’явився знов.
У зубах притяг він ранецьЗовсім ще новий.Засміявся; — Глянь, Барвінку,Доки ти живий!Сподівався, вченим станеш.Знатимеш усе,А тебе у нашім царствіПилом занесе!— І ніхто сюди не прийде,—Поглумився цар,—Тільки ранньою весноюЗаспіва комар.
А Барвінок глянув гордо.Як герою й слід.Один день в тюрмі посидів,А вже схуд і зблід...Та міцна у нього воляІ тверда рука —Він зненацька вирвав зброюВ Рогача-жука.І загнав ножаку простоКатові в живіт.У царя перед очимаЗагойдався світ.Крикнув він, блискучу шпагуВитягши свою:— Зараз царською рукоюЯ його уб’ю!Як смикнувся, як рвонувся —Перекинув трон.Тут неждано появивсяВ небі Махаон.Крильця.ми махає.Мов барвиста пташка,А на спинці в ньогоДівчинка Ромашка.Дівчинка РомашкаКинула драбинку:— Лізь до мене швидше,Не зівай, Барвінку!Учепився хлопчикЗа драбинку цупко: