Чтение онлайн

Щоправд, мав Чобіт клопіт, коли за Хрущова мало не всі поля засіяли кукурудзою. Щоб нікому не баглося ламати качани, понад кукурудзами вибудували «вишки», схожі на козацькі сигнальні фігури, на яких сторожа при бочці смоли пильнувала, чи не появляться в степу татари; козацькі «фігури» стерегли край від орди, а Чоботові «вишки», на яких денно й нощно, як кажуть, та ще й з рушницями вилежувалися комсомольці або й комуністи — на кого черга випала — стерегли кукурудзу від тих, хто тую кукурудзу сіяв і висапував; сам голова любив проводити ночі на котрійсь із «вишок», казав, що вартування нагадує йому молодість, коли ще ходив із автоматом в стрибках і, бувало, лежав у засідках, підстерігаючи бендерівців. Котроїсь ночі він та ще один борець за збереження колгоспного майна — Мацюпінькою той зветься, який був у Чобота за шофера й за «порученця», тобто був таким слугою, який усі Чоботові накази, забаганки і таємні доручення виконував, зловили в кукурудзі молодицю — Ксеню Прийму, яка встигла наламати цілий подолок качанів; на цей раз голова молодицю не катував, а тільки задерли їй спідницю й сорочку на голову, зверху зав'язали, як ото мотузять мішок із картоплею, і пустили дорогою в село. Не знати, як бідна Ксеня намацала наосліп дорогу додому, кажуть, хтось її побачив удосвіта оголену, усю в грязюці, бо не один раз падала в рови й калюжі, й визволив із мішка… а коли визволив, то з «мішка» попадали на землю кукурудзяні качани; і хоч осоромлена Ксеня нікому ні словом не обмовилась, хто над нею позбиткувався, село здогадалось: то Чобота підла робота.

Дарма, що в Ксені Прийми не було чоловіка — десь запропастився аж на Сахаліні, переповідали, що втопився, напившись, не мала вона також старшого брата, тато її давно спочив у Бозі, усе ж таки знайшлася душа, сміливець, який котроїсь ночі припильнував, котрою стежкою правцює товариш голова… припильнував і стрілив у нього з карабіна. Ні, не поранив, і, певно, не хотів ані поранити, ані вбити — стрілив, щоб попередити. Куля бренькнула біля вуха й полетіла собі в ніч, а Чобіт заволав о поміч, що його вбивають. Збіглися сусіди, а він, Чобіт, тремтить і смердить страхом, як пес. Ні, ніхто пострілу не чув, ні, борони Боже, ну, ніби щось луснуло, якби патиком тріснуло, ну, само собою ніхто нічого не бачив. І зводили перед слідчим плечима: а може, голові з переляку щось там причулося? Хто б то стрілив у нашого ґазду… ну й для того, щоб стрілити, треба мати карабін.

Слідчі з міліції й гебісти товклися з місяць, і даремно. Глухо. Зате в районній газеті Гриць Федака — поет, повістяр, байкар і драматург районного масштабу написав, що в Черчені підвела голову куркульська гідра: було вчинено замах на голову колгоспу Олексу Івановича Чобота. Ворог, мовляв, не спить. Люди, будьте пильні…

«Ольго…

Ольго, ти ніколи зблизька не приглядалася до свого тата? Тобі не здається, що він дотепер ходить в стрибках із автоматом і воює з усіма нами; він усіх тут ненавидить…»

«Хіба він, Павле, не ґаздує в Черчені по-людському, щоб у черченських людей був хліб на столі й до хліба? Село починає будуватися, солом'яні стріхи й для фотографії не знайдеш. Газифікація планується. Все для простого хлібороба. Ось хоч би стоматологічний кабінет, де я працюю. Що, ні? А хіба не тато глаїв район та область, коли розпалився скандал навколо Святого Духа? То парторг Пиндилик затіяв тоді зняти хрест із бані…»

«Тато мусив глаїти. Доярки, свинарки і трактористи — народ начебто тихий, сумирний, в мазуті й у гною, а проте твердо стали: будете збещечувати Святий Дух — не вийдемо на роботу. Нечуваний випадок. Скандал. Розголос на весь Союз. А що значить один лише раз не видоїти корови. Твій тато власний інтерес боронив».

«Ти таки несправедливий до нього, Павле».

«Він далі лишився стрибком, далі утверджує „соціалістичні перетворення“ силою, лайкою, брутальністю. Відніми у нього автомат, Ольго».

Очевидно, я даремно устряв у розмову про поезію й, так би мовити, розтеревенився «про власну творчість» тоді, коли Ольга навпростець спитала: «Як ти пишеш вірші… як ти починався, Павле, як поет?» Я повинен був їй відповісти, що ніякий ще не поет, я навіть не знаю, чи моє писання бодай трохи схоже на поезію, це так собі… це ніби душа розмовляє з Богом і з цілим світом. Я не один раз бачив, як весною виспівують шпаки: тріпочуть у самозабутті крильцями, дзьоби широко відкриті — солов'їні трелі, витьохкування, посвисти сипляться як перли, тобі на голову… сипляться і чаруюють: тобі здається, що птах співає виключно для тебе, що його спів призначений для того, щоб прогнати, розвіяти ранішню імлу з-поміж дерев у нашому садку на березі Золотої Липи, щоб ранок визолотився і став голосним, як скрипка. А насправді ж птаха виспівує, сказати б, свою душу. Так їй Бог дав. Я теж схожий на того шпака, який не знає, чому йому співається.

Одначе я цього Ользі не сказав; я не міг себе побороти, сидить у мені, такому начебто самокритичному та іронічному, як хробак у яблуці, замаскувавшись робленою байдужістю до власної особи, такий собі самозакоханий тип, який «ще себе покаже», «талант якого іще не відкритий», «який не схожий на інших із пишучої братії», і який «має збагачувати нашу літературу». Що правда, то правда, я ніколи високим думкам про власну особу не давав волі, притоптував їх на самісінький спід своєї душі та ще й, немов камінням, глітом, щоб не спливали на поверхню, притлумлював самоіронією. Але я також завжди пам'ятав, що вони, солодкі думки про себе, нишкнуть у норах, як раки, досить забутися, втратити над ними контроль й вони спливуть на поверхню. Найчастіше це траплялося тоді, коли в інституті, в літературній студії наш керівник і знаний поет Микола Верховинець просив мене прочитати «щось новенького»; я читав, а братія моя літгуртківська стискувала в кулаки заздрість, а у дівчат очі світилися, як незаслонені ввечері вікна, а Верховинець — високий красень з козацькими вусами, обидвома долонями брав моє обличчя і цілував розчулено в лоб. «Господи, як гарно, Павле. Висока тобі дорога простелиться».

Він був добрий і щедрий, цей Верховинець, він не шкодував для нас ні слави, ні гонорарів, ні дівочої ласки, він усе це мав, багаті й талановиті люди, думаю, не бувають скупими, ні заздрісними, а я, захмелілий, виростав у власних очах, начебто справді злітав на високий щабель… а насправді я сидів на щаблі на першому знизу, на початковому, на сухому, трухлявому сучку, і співав, немов той шпак, тріпочучи крильцями.

Тепер також, замість того, щоб відбитися від Ольжиного запитання жартом або ж повести розмову в іншу борозну, я цілком поважно почав уголос розмірковувати, як я «починався як поет». І прошу мене зрозуміти: я ішов поруч з красивою молодою жінкою; я обіймав її за стан; я час від часу утикався обличчям у її важку розплетену косу; я ловив її позирки, коли вона повертала до мене голову, і в Ольжиних очах я вичитував… ну, захоплення десятикласниці молодим учителем історії. То ж я мимоволі мусив ставати «талановитим», навіть «геніальним», а всі талановиті й геніальні повинні мати свій поетичний родовід, початок, чи не так?

Я бував, коли вчився в інституті, на літературних вечорах, чув подібні зпитання, які задавали поетам, котрі вже мали по дві-три збірки поезій, і пам'ятаю їх, поетів, відповіді: один почав писати під впливом Шевченкового «Кобзаря», другий вважав себе мало не «Франковим учнем», третій «починався від Сосюри», а я, Ольго, починався… я починався… я вихлюпнувся з «маминих віршів». «Невже твої мама ще й писали вірші?», — аж призупинилася Ольга. «Ні, мама не писали… мама просто любили вірші. Вони замолоду декламували в читальні на концертах… декламували, і уяви собі, нам, малим, удома». «Дивно, — мабуть, не повірила Ольга. — Коли бідній селянці було до віршів, якщо вона бігла з серпом чи мотикою в поле. Вдома — худоба, свині, кури, ну й дітлахи. І все це на її голову і на її руки. А ще чоловік із своїми кулачищами. Нині колгоспниці теж не легше, а колись одноосібникам і поготів». «А все ж, Ольго, діялося так, як розповідаю. У тридцяті роки, дарма, що Галичина була під Польщею, читальні „Просвіти“ вміли просвічувати й тих темних, затурканих злиднями й роботизною селян, в тому числі й жіноцтво. Ти, певно, не знаєш, що у нашому Черчені — так оповідали мені в сільській бібліотеці — є більше десятка старих жінок, яким додому школярі регулярно носять з бібліотеки книжки; уяви: читають старі порхавки „Війну і мир“ Льва Толстого». «Моя мама пояснила б цей феномен інакше: не якась там буржуазна „Просвіта“ з тридцятих років іще посилає свої імпульси в теперішній час, а є це результатом культурної революції в західних областях України, є це досягненням соціалістичного будівництва», — сказала Ольга. І вже не можна було прочитати з її обличчя: жартує вона, глузує з порожніх слів своєї мами, а чи таки сама вірить у подібне твердження? «Соціалістичне будівництво ні при чому, якщо мої мама люблять книжки… якщо вони залюблені в поезію. Навпаки. Соціалістичне будівництво не витерплює ось хоч би такий вірш, який я почув від мами ще в дитинстві. Вона зчаста його повторює, як „Отченаш“. Можна сказати, я виростав під цим віршем, як під дощем. Послухаєш?» — Я торкнув Ольгу за лікоть. Одначе згоди не чекав. — «Зійшлись обоє на багнетах: Старий-старий і молодий. В одного: — Сину! — з-під кашкета… В другого: — Батьку, одійди!… Зійшлись і стали на хвилину. Схрестили погляди на мить. Кашкет мовчить і жде на сина, а син осикою тремтить. На перекошені обличчя. — Не біль, не втома — дикий сказ: Хоч би вже швидше… Хоч би швидше! Хоч би за раз!.. І довго ждали б два багнети (В очах кривавий перелив). Та хтось іззаду з кулемета Обох скосив…»

Ольга зупинилася, задивившись на захід сонця; я подумав, що на тлі кривавої заграви Ольга уявила побоєвище, на якому в багнетній атаці зустрілися батько з сином, котрі воювали під різними прапорами. І поки вона осмислювала, осягала аж піднебесний трагізм ситуації, хтось третій… хтось підступний ударив по батькові й синові з кулемета. Щоб не сумнівалися! Щоб отямилися! І в дитинстві, і тепер цей вірш я переживав особливо глибоко, неначе я був одним із тих, що зустрілися в бою; я уявляв того третього, який затаївся позаду чи збоку, він лежав і їдко посміхався, а «максим» його був націлений на мої груди; мама, декламуючи вірш, дивилися кудись поперед себе, ніби вони теж бачили перед собою того окритого ворога, і своє бачення передавали мені.

Завжди, коли пригадую цього вірша, коли душа прагне його вишептати, чую, як десь поруч, зовсім близько вистукує кулемет… вистукує і всі його кулі ціляться у мене; а за кулями, які мене розстрілюють, чую глузливий регіт того «третього».

«Вірш як вірш», — майже байдуже сказала Ольга. І одним махом перекреслила мої сподівання про те, що вона нібито щось там собі уявила на тлі палаючого неба; мені стало її жаль; вдарила мене думка: повернутися й піти геть від Ольги. Нащо вона мені така… така глуха гуска з рудою косою? — «Хоч… — ні, вона не помітила миті, коли я був готовий її покинути, — хоч, — повторила, — якщо задуматися, то опісля, власне в оцю хвилину, той вірш засіяв у душу смуток. Тужно мені стало. І ще: питаюся у самої себе, хто був той третій з кулеметом?» Вона певно очікувала моєї відповіді, бо довго мовчала, час від часу кидала на мене позирки. «Ворог то був», — відповів я врешті невиразно; я не міг навпростець назвати імені цього ворога; я остерігався Ольги, здогадуючись, що в неї вдома того ворога, якого б я назвав, мають за рідного брата: в її родичів є інші вороги. Хоч моя Ольга «первісна», хоч живе собі в Дністрі велика біла риба, яка вихльостує хвостом, вигулькуючи на поверхню води, й однією водою, плином її, теплим сонячним променем радіючи, я однак не був упевнений, і це мене мучило, і це мене боліло, що завтра або ж післязавтра наївно, може, й без задньої думки, передасть мої слова Настуні Хмурій. Мені ж із Хмурою працювати, вона має у школі вагу. Чи будуть у Черченській школі тримати вчителя історії Павла Ключаря, який називає ворогами тих, які принесли на своїх штиках «золотий вересень 1939 року».

П-сс-с-с…

Я аж оглянувся навколо підозріло, немовби злякавшись, що хтось приліг поміж вільшиною… приліг і підслуховує мої думки; і дивно, що Ольга вловила мій мимовільний рух. «Ти боїшся когось… чогось, Павле?» — спитала нахмурившись. «З чого ти взяла? — відповів я. — Кого й чого мені боятися? Я згадав автора цього вірша Дмитра Фальківського. Добрий був поет. Ходив із наганом, розстрілював людей і при нагоді писав вірші. Доля людська… Поки його самого не розстріляли». — «Він був бандерівцем… із банди?» — Ользі напевне здалося, що вона зрозуміла, чому я перед хвилиною стривожено оглянувся. — «Ні, уяви собі, він був енкаведистом… і енкаведисти його розстріляли ще в тридцятих роках». «Защо? — пошепки, бліднучи, спитала Ольга. — Продався американцям?» Вона, вочевидь, шукала виправдання для енкаведистів, які розстріляли свого колегу; вона була вихована вдома, в школі й в інституті, що всі чекісти — герої, і всі вони чисті, як скло. І справедливі… Подібне вдовбували й мені, усім нам, та тільки в мене були мама, які мені ще малому назвали ворога, котрий у вірші Фальківського скосив батька і сина, які здибалися в рукопашному бою; потім від куль цих ворогів загинув наш Зенко. — «Нікому він не продався, Ольго, — відповів я з серцем. — Просто він знав того кулеметника, який поклав трупом батька й сина; був йому, може, той кулеметник, однодумцем, приятелем… а може, сам Фальківський був цим кулеметником, га? А коли отямився… зате й розстріляли, що поет отямився». Це було з мого боку вже надто сміливо. «Хіба то гуманно… є чи були такі закони, в яких записано, що за якийсь вірш можна розстріляти поета. За слово — розстріляти? Хочеш — читай собі його вірші, сприймай їх, плач над ними, або відкинь їх, — роздумувала Ольга, — а хочеш — прочитай і забудь. Це твоя справа, чи ні?» «А якщо люди не хочуть нічого з прочитаного забути? І сумніваються… і терзаються. Ті, що розстрілюють, про людські терзання добре поінформовані. Їм болить, болить… вони не можуть… вони не можуть пережити, що хтось у чомусь сумнівається», — сказав я. Наша розмова, спочатку безневинна, западалася в заборонені пропасті. — «Сьогодні, здається, поетів уже не розстрілюють? Правда?» Ольга безпомічно стояла перед забороненою пропастю, і з незвичності, певно, крутилася їй голова.