Чтение онлайн

Той безпечний сміх, яким відізвалися на глумливий обрисунок корчинського володаря інші вартівники, і зовсім розтопив Владове недовір’я.

— Ну, гайда до нашого гурту, — вже привітно і люб’язно, як і належить гостинному господареві, запросив Влада і Гориславу ватаг корчинської варти.

— Егей, Богданку, роздмухай-но вогонь… Певно, наші гості вже й виголодніли за довгу дорогу.

Відтак звернувся знову до подорожніх:

— Ми вже давно вас примітили. Час такий, що без остороги ніяк не можна. Дозори аж до ріки виставили — чули, може, як сови розпугукалися над ранок? — Запитально глянув на Влада і, вгледівши здивування у його погляді, вдоволено посміхнувся. — Ну, коли й ви не розпізнали у тому пугуканні людських голосів, то чужинець і поготів не відрізнить… Ну, ходімо. — Помітивши нерішучість подорожніх, провадив далі: — Відігрієтеся коло вогню та й розкажете, що нового у околицях надтисьменських. Бо чутки всякі ходять… У кріпості все одно не опустять міст швидше, ніж сонце на гору зійде. Обережний Коритко наш…

— Що ж, за гостинність дякуємо. — Влад повернувся до супутниці. — Ходімо.

Зіскочивши з коней, вони рушили за верховодою, що пробирався крізь придорожні зарослі ліщинника та терну.

За кілька кроків гущак розступився і погляду надтисьменців відкрилася невелика поляна, у центрі якої вже весело потріскувало багаття. Довкола вогню поприсідали навпочіпки п’ятеро оружних легінів, що за віком годилися б у сини своєму ватагові.

Доки один з них роздмухував пригашене з остороги перед незнайомими вершниками багаття, двоє інших підтягнули до самого кострища півтуші велетенського вепра. Весело перемовляючись, легіні заходилися готувати сніданок.

Та чекати довго не довелося. Поки призвичаїлися на новому місці та перемовилися з дозорцями кількома словами, підрум’янене на жаркому полум’ї м’ясо було готове. І господарі, і гості розташувалися півколом і взялися до апетитного сніданку.

— Так, неспокійний час настав, — порушив мовчанку ватаг корчинського дозору. Недавно купці угорські додому вертали, половину товару назад везли. Казали, не до торгівлі нині у наших краях, війною пахне. Виділи, у Червені бувши, що до походу військо лехітське ладналося. Князь Мешко не вдовольнився червенськими градами, намислив і нашу землю повоювати. Чутки є, під Сільцем уже загони його.

— Коби ж то лише під Сільцем, — похмуро озвався Влад. — Уже й надтисьменську кріпость та Тустань обложили. Багато їх там, а прибуває щораз більше. Тож і прийшли ми до вашого посадника помочі просити. Бо самі не здолаємо ворога, ще хоча б дві сотні воїнів треба, аби на рівних поговорити з чужинцями. А Сільце спалено уже, попіл лишився…

— Невже спалили-таки? — скрушно і недовірливо хитали головами слухачі. — Гай-гай, яке ж то ненадійне все у світі сьому. А у нас тут ніби спокійно поки що. Може, й обмине лихо…

— Вже не обмине. Чи й справді не знаєте, що й вашу землю вже ворог толочить?

— Та ні, про таке ми не чули. Спокійно у нас, — загомоніли поміж себе корчинці.

— Тихо, тихо… Дайте людям сказати, — втихомирював їх Борич, як звали ватага самі корчинці. Та видно було, що й сам сумнівається у правдивості почутого. — Але таки справді вперше від вас чуємо про те, — стенув плечима недовірливо, звертаючись уже до посланців із кріпості. — Як тільки дізналися, що послав у сі краї військо своє лехітський володар, — оповідав розважливо, — одразу сповістили про те всі довколишні поселення. Люд нині за стінами кріпості хорониться. Бачили, може, наше поселення там, на підгір’ї, де дубина така красна, що за деревом тим із найдальших околиць охочі приїжджали. Звідтам ми й прибули… — та нараз спинив ту розважливу оповідь, помітивши, як при словах його здригнувся Влад та опустив донизу очі. — Чи, може, знаєш що? — прикипів стривоженим поглядом до надтисьменця. — Говори! Жінка там, діти. Лаштувалися одразу за нами і собі сюди вирушати, нині вже повинні прибути… Говори! Чуєш?! — вольове обличчя Борича умить втратило впевненість, його голос затремтів, тривога і розпач спалахнули в очах. — Говори!

— Якби ж то можна було змінити щось мовчанням, — похмуро мовив Влад. Почав здалеку, ніби сподівався, що інший хтось, не він, оповість цим людям про страхітливу долю придорожнього поселення. — Чи ж є наша вина у тому, що саме ми… принесли вам сю вість недобру…

— Немає більше поселення того, — прийшла на допомогу своєму супутнику Горислава. — Заїжджали ми туди дорогою, обігрітися думали, та… надибали тільки колоди обгорілі на місці зрубів і тіла людські…

Важка тиша запала над поляною, де тільки-но лунали веселі жарти та сміх. Останні слова дівчини, ніби безжальна сліпуча блискавиця, обпекли корчинського ватага. Розгублено і нерозуміюче огледівся довкола і ніби скам’янів, втупивши погляд у зблискуючі язики вогню.

Довкола, ніби дерев’яні істукани, німі та незрушні, заціпеніли його соратники, похиливши голови та стискаючи в руках крисані. Згадували тих, кого ще вчора залишили вдома, сподіваючись на швидку зустріч, і важко було повірити, що зустрічі ніколи вже не буде.

— Хто вчинив ту наругу, злочин той? — тихо, майже пошепки подав голос Борич, не відриваючи очей від витанцьовуючого полум’я ватри. Спитав, ні до кого не звертаючись і не сподіваючись на відповідь.

— Знаємо, хто злочинець, — подав голос Влад.

— Звідки ж знати вам? Хіба можуть розповісти щось обгорілі бервена чи тіла мертві? — прошепотів неслухняними вустами.

— Так, мертві не говорять, — згодився з тими словами Борича Влад. — І все ж… — Він встав на ноги і підійшов до свого коня. Молодий горянин вспокійливо поплескав свого сивого по гриві і, витягши із торби при сідлі якусь загорнуту в ганчірку річ, повернувся до багаття. Поволі розгорнув полотняний ошматок і простягнув ватагові корчинців оскалок меча.

— Отут усе сказано.

Той виважив у руках оздоблене сріблом руків’я з обламком гострої криці, здвигнув плечима.

— Для чого даєш те мені?

— А ти придивися ліпше. Сей обламок знайшла Горислава на згарищі вашого поселення.

— Там, коло дубини? — прикипів Борич поглядом до знахідки. — Герб чийсь вибито отут сріблом…

— Такий самий був і на знамені війська, що обсіло нашу кріпость. Такий самий, на власні очі бачив. Гадаю, то слід одного звіра…

— Лехіти?!

Та думка визрівала довго і неквапно, спочатку була розпливчаста і безформна, як от далека гірська вершина на світанку, що тільки час від часу ледь проступає крізь густе покривало туману. Відтак усе чіткіше вимальовувалися її окремі контури, доки не вирізьбилося в уяві головне. Від того часу ніби вросла у нього наміцно, намертво, не полишала його й на мить. Розпізнавати в сутіні і витягувати на світло окремі деталі — це вже було неважко і навіть захоплювало. Певно, так втілює подумки візерунок вправний коваль: кожна нова виїмка чи рисочка на лезі меча чи бартки, здається, мало що додає до інших невиразних деталей, проте один ледь помітний штрих змушує з’єднати заглибини у єдине виразне і викінчене ціле. Ніби з нічого постає раптом перед очима враженого глядача двобій гордих оленів, що сплелися, приросли гіллястими рогами один до одного, а чи дивні, вихоплені з давнини контури казкових птахів.

Тим останнім штрихом, який надав докінченості думкам Миловида, стала вчута від Гостомисла звістка про потайні змови найближчих його поплічників.

Спочатку була лише лють, що, не вихлюпнута на винуватців, а погамована в собі, палила єство жарким болючим вогнем, відтак байдужість та безпорадність огорнули серце. А по якомусь часі думки знову пробудилися, снували в уяві химерні видива помсти підступним зрадцям, доки не сплелося все те у чіткий, мов різьблений на криці, задум. Аж дивувався воєвода, як то раніше не спала йому на думку ота справді чудова рада, що давала можливість водночас одним-єдиним змахом покінчити із осадою та своїми підлими поплічниками.