Чтение онлайн

Осада… Сотні лехітів перекрили всі дороги до кріпості, що й муха не залетить. Але ж усі вони — наче та трава, що хилиться в один бік лише силою внуків Стрибожих, а нема того вітру — і кожна травинка сама по собі врізнобіч нахиляється.

Так само й військо лехітське, яке сплавлене докупи лише волею Гнєза, а не стане верховоди — перегризуться поміж себе соцькі та десяцькі незгірш виголоднілих здичавілих псів, кожен з яких лише позирає, аби собі тлустіший шмат урвати…

А до Гнєза їхнього не так уже й важко добратися, хоч і видніється намет його на віддалі, недосяжній для найтугішого лука. Та ж власне військо хоронить свого ватага лише з боку обложеної кріпості, проте від лісу можна дістатися до намету майже без перешкод. Добре остерігається воєвода лехітський, але хіба може допустити хоч у мислях, що всього за кілька десятків кроків від його оселі безпечної, на крутому березі річки, ще багато літ тому затаїлася та чекає на нього небезпека.

Лише Миловид знає, що саме туди тягнеться виритий у земних глибинах обачними господарями кріпості потайний хід. Непомітно для чужого ока глупими ночами пробивали його колись у тьмі та задусі бунтівники та злочинці, а ще полонені, поховані живцем у підземеллях посадницької хоромини. Обіцяно їм було, аби квапніше довбали неподатливий камінь, що після тої праці випустять їх на світ божий, на волю. І таки на совість робили. А обіцянка, що ж, то як забавка для дитини: най собі бавиться, аби лиш не плакала… Не відали того нещасні, кривавим потом та прокльонами добували кожен крок, але вперто добиралися все далі й далі, до обіцяної волі. Якби знали, що той потайний лаз стане для них останнім у житті, то, певно, і донині порпали б ту землю. Лише найживучіші, худі та чорні, як сама земля, таки ступили на волю по той бік лазу. Як діти, раділи, вдихнувши свіжого повітря, солодкого і запахущого повітря волі. Раз чи й два вдихнули, бо добре знали свою справу кілька дружинників посадника, що стріли копачів на виході з підземного пекла. Знали, ой, знали справу свою воїни, не відали лише, що тим самим і свої порахунки з життям зводять. Тож поховали побитих, надійно схоронили лаз від очей чужих, а за кілька днів і собі пішли всі четверо за посіченими копальниками. Мусило так бути, адже нікому ще не вдалося вирвати з мертвих жодної таємниці. Погано, о, як погано інколи забагато знати!

Про той потаємний лаз мав право відати тільки посадник кріпості — сам-один… Та ще порадник княжий у всіх справах потайних, боярин Добрятин. Перед засланням у це глухе порубіжжя він і відкрив Миловидові таємницю, доступну тільки обраним…

Безустанку міряв воєвода світлицю важким кроком, думу думав. Таки знайдено шлях до порятунку, але не принесло те світла та безпечності, щораз нові клопоти перепиняли дорогу до мети. Певно, не варто надовго відкладати здійснення надуманого. Ще цієї ночі слід спробувати, чи не відвернеться від свого обранця ратна удача, що дотепер щедрою була для воєводи… Чекати більше не можна. Вже три сланці один за одним вирушили по допомогу до самого стольного Києва. Вирушили — і пропали без сліду. Жодної вісточки не надійшло звідти. Правда, віддавна ходять між людом чутки, що ладнає князь Володимир військо велике, аби повернути собі назад повойовані лехітами червенські гради та землі порубіжні, котрі спрадавна належали Київській державі. Та то лише поговір, а як насправді є — ніхто того не відає. Чи Володимир сповнився відваги і рушив рать відбивати спадок, зоставлений мудрим і удачливим у походах войовничих батьком Святославом, а чи, може, лехітський володар вже й на Київ полки повів. Тож самому треба нині рятунок шукати.

О, як би здався тепер Миловидові порадник вірний! Та ні з ким сумніви розвіяти. Хитрий тивун Горазд за діла нечестиві переселився з просторої хоромини у поруб… Тепер, певно, по землі повзатиме, щоб довести відданість свою. Гай-гай, вдячність людська — як сонячна днина, ніколи не вгадаєш, чи надовго її стачить. Хто раз зрадив — тому віри нема.

Так і Горазд, дочекається слушної нагоди та й всадить ніж у спину.

Монах Іов теж ненадійний. Бо не відає він, що таке земля рідна; пізнаючи у чужинських краях мудрість істинної віри, забув про все, що єднає його з людом руським. Ділить усіх Іов не на русичів та чужинців, а лиш на єдиновірців та язичників. Тому і Миловида ворогом своїм вважає, що не втворив той брами перед християнами, не пішов супроти сумління власного, а зберіг вірність землі своїх предків.

От і всі порадники… Самітний ти лишився, воєводо, у часину найважчу. А чи й справді самітний? Може, послати-таки за верховодою громади надтисьменської та шукати в ньому не лише соратника, наближеного примхою долі, якого можна використати у своїх цілях, а однодумця. Та ж за ним стоїть дві сотні воїв, завдяки яким і не впала донині кріпость. А чого б то й ні?.. Покластися на старійшину Гостомисла таки можна, та і мета у них нині спільна. Правда, високо несе себе той старець, немає в ньому покірливості перед слугами княжими…

Згадавши гордливу постать Гостомислову, відчув посадник, як хвиля ворожості і недовіри зминає ще незміцнілу прихильність до старого ватага надтисьменців, але зусиллям волі перепинив їй дорогу. Не до того нині, порахунки нехай зачекають ліпших часів. Тепер же нема на те іншої ради, бо замало вірних людей у нього, посадника Миловида, аби самому таке діло впорати.

«Треба таки у Гостомисла помочі питати», — проказав мимоволі вголос, тими словами, ніби рвучким змахом меча, відсікаючи зайвину сумнівів та осторог.

— Ти закликав мене, Миловиде, і я прийшов, — мовив поволі і ніби байдуже старійшина. На його сухорлявому обличчі не проглядало навіть натяку на зацікавленість чи радість від того, що вперше сам володар надтисьменської твердині пожадав говорити з ним. Лише очікування променіло в вуглинках на диво моложавих очей, що ховалися у тіні кущуватих брів. Вираз суворості, що надав обличчю горянського ватага гордий чи навіть хижий вигин тонких уст, дещо згладжувало високе чоло, обрамлене сивим, аж до білого, довгим і на диво густим волоссям. Перетягнуте на чолі тоненьким срібним обручем, воно вільно спадало до самих пліч.

— Радий, що знову виджу тебе, Гостомисле, — кивнув гостеві посадник. — І… сідай. Довга буде у нас розмова. Закликав тебе нині не яко свого поданника, а як рівний рівного, — тими словами думав потішити самолюбство старого, але той, здавалося, не слухав Миловида. Зручно вмостився на лаві, примружив лукаво очі.

— А хіба ж не завжди рівними були ми, посаднику? Ніхто ще не народився ні вищим, ні нижчим, а тільки людиною. Різницю поміж собою самі люди вигадали собі ж на біду.

— Але ж таки є та різниця.

— Лише для тих, хто добровільно чи з примусу визнає чиюсь зверхність над собою. Я ж до них не належу.

— Дивні слова твої, Гостомисле. Помисли сам: хіба можна рівняти хоч би того соцького із простолюдом. Таки п’ятеро простих людей віддали нам лехіти, аби виміняти чоловіка знатного роду, полоненого нами.

— А в чому ж різниця? Зніми з того ж лехіта знатного одіж кращу, а тоді постав поміж людей чорних. І вже, певно, й сам не добереш, хто знатніший. Жоден соцький а чи й боярин, — хитрувато зиркнув на Миловида, — не зумів ще народитися у шатах золочених… Вся та різниця — лише химера уяви людської.

Від роздратування різкі зморшки шрамами розсікли чоло воєводи. Та стримав гнів на ті образливі слова. Примирливим усміхом стер з обличчя невдоволення, бо потрібен був йому нині — о, як потрібний! — цей непокірливий старець.

— Ну, та добре, про те посперечаємося й іншим разом. Не для пустих балачок закликав тебе, є справи важливіші… Чи не ти говорив, що в усьому можу при потребі на громаду надтисьменську покластися?

— Так, то мої слова, і від них не відмовляюся. Але чому заходиш так здалеку та обережно, мов подорожній, що не зважується ступити на перший річковий лід?

— Тому, що дуже вже багато залежить від нашої розмови нинішньої. А може, й все, — додав по короткій мовчанці. — Сам бачиш: з кожним днем сутужніше стає, й навряд чи відступить Гнєз. Певен своєї сили воєвода, тож не квапиться, вичікує, поки терпіння наше обірветься. Два дні як змовкли топори за становищем їхнім. Що там майструють — годі увидіти зі стін. Та гадаю, метавки ладили. А тоді, як поставлять перед стіни ті метальні орудки, вже ніхто не зможе їх спинити.

Правду мовиш, воєводо. Нині мусимо на хвилі час лічити. Лише безумці могли б успокоєно очікувати свого кінця. Кожен день згаяний смертельним для нас може стати. Тож мусимо зважитися на щось більше, ніж відсиджування за сими стінами. Не один раз про те й сам думав, але який вихід знайти — не відаю…