Чтение онлайн

— О Маклаю, не їдь у Горіму! Люди Горіми погані.

— Ти скажи, чому? Що тобі сьогодні сказав Ур?..

Бачачи, що я не даю йому спокою, Коди наважився сказати, що він чув.

Ур, повернувшись із селища, куди ходив до батьків своєї дружини, розповів, що зустрів там двох тубільців з Горіми; вони казали про мене, що в моєму домі багато речей, що коли б люди Бонгу забили мене, то могли б узяти все; що двоє жителів, Горіми хочуть навмисно приїхати в таль Маклай, щоб убити мене й узяти, що можуть, з собою. Ось чому Коди назвав. людей Горіми борле і просить Маклая не їздити в їхнє селище.

— А як звати цих двох людей Горіми, що хочуть убити Маклая? — спитав я.

— Одного звуть Абуї, другого — Малу, — відповів Коди.

Я дав йому ще трохи тютюну й сказав, що хочу спати. В міру того як Коди оповідав, у мене склався план, як мені діяти в цьому випадку. Я був здивований, що, після такого довгого знайомства зі мною (щоправда, люди Горіми тільки один раз під час мого перебування були в мене і, розуміється, дуже мало мене знали), були ще люди, які кажуть, що хочуть убити мене. Для цього вони мали вже досить часу й нагод. Я, власне, не вірив, що вони кажуть серйозно, і був певний, що за найсприятливіших обставин ці люди не наважились би напасти на мене одверто; а кинути списа з-за кутка, підстерегти мене коло хатини або пустити стрілу, — на це я вважав їх за цілком здатних. Найгірше мені здавалося те, що вони самі говорять про це, бо це може навіяти таку ж думку кому-небудь з моїх ближчих сусідів. Засинаючи, я надумав рушити сам у Горіму, навіть, мабуть, завтра, якщо почуватиму себе достатньо свіжим.

Я проспав добре всю ніч, а вдосвіта мене збудив крик селищних півнів; вставши, я побачив, що почуваю себе добре для того, щоб піти в Горіму. Недопита вчора пляшка холодного чаю та кілька шматків холодного таро, що лишилися від учорашньої вечері… стали мені за сніданок. Я лишив більшу частину моїх речей у буамбрамрі й на всякий випадок перев'язав білою ниткою навхрест невеликий ранець з усякими дрібними речами. Забравши тільки ковдру та кілька шматків таро, я рушив у дорогу. Все це відбувалося в буамбрамрі, мене ніхто не бачив, і я вийшов з буамбрамри просто до моря, не заходячи в селище.

Хоч я й не знав дороги до Горіми, та сподівався дістатись туди берегом.

Не буду вдаватися в подробиці, описуючи цю дорогу. На одинадцяту годину сонце почало дуже пекти. Довелося перейти вбрід річку Кіор, де вода сягала мені пояса, та ще другу, мілкішу. В одному місці я пішов стежкою в лісі, гадаючи що її прокладено рівнобіжно до берега, та стежка так заглиблювалася в ліс, що мені довелося завернути на другу, а потім і на третю. Я вже думав, що заблукав, коли це при другому повороті я знову раптом побачив море. Була вже третя година, і я надумав відпочити на цьому місці та з'їсти взяте з собою таро. Горіма була недалеко, але мені не хотілося прийти туди раніше п'ятої години. Я пригадав одну обставину, дуже для мене незручну, яку я зовсім спустив з ока, а саме, що діалект Горіми мені абсолютно невідомий і що навряд чи там трапляться люди, які знають діалект Бонгу. Проте повертатися було пізно, і лишалося тільки ризикнути. Відпочивши, я пішов далі.

Село Горіма міститься на миску, тому людям, що ходили або стояли в цей час коло берега, моє наближення помітно було ще здалека.

Навряд чи я потрапив би того ж дня в селище, бо берегом на чималому просторі росли мангрови [63] . На щастя, на березі лежала витягнута пірога й чути було кілька голосів у лісі, і я надумав почекати, поки тубільці повернуться. Нелегко було б описати вираз їх подиву, коли вони повернулися до своїх пірог і побачили мене. Мені здалося, що вони ладні були втекти, через те я похопився одразу ж підійти до найстарішого з трьох.

— Ви люди з Горіми? — спитав я діалектом Бонгу.

Тубілець підвів голову — жест, який я сприйняв за ствердження. Я назвав себе й додав, що йду оглянути Горіму та що ми поїдемо разом.

Тубільці мали дуже розгублений вигляд, але швидко оговтались, і через те що їм, мабуть, і самим треба було додому, то вони, видимо, були навіть раді відкараскатися від мене так дешево. Я дав кожному з них по плитці тютюну, і ми рушили. Відстань, як виявилося, була далеко більша, ніж я сподівався.

Сонце було зовсім низько, коли ми під'їхали до селища. Мій білий капелюх і таку ж куртку жителі помітили ще здалека, тому багато хто зібрався зустріти мене, тоді як інші то вибігали до моря, то знову поверталися в селище. Давши ще тютюну та по одному цвяху моїм супутникам, я пішов у селище в супроводі тубільців, які зустріли мене коло берега. Однак жоден з них не говорив діалектом Бонгу, і я сумніваюся, щоб хто-не-будь навіть достатньо розумів його. Довелося вдатися до первісної мови — до жестів. Я поклав руку на порожній шлунок, потім показав пальцем на рот. Тубільці зрозуміли, що я хочу їсти, принаймні один з дідів сказав щось, і я незабаром побачив усі готування до вечері. Потім, поклавши руку під щоку й нахиливши голову, я промовив: «Горіма», — і це мало означати, що я хочу спати. Мене знову зрозуміли, бо одразу ж показали на буамбрамру. Я не міг пояснити, а то насамперед я заспокоїв би жителів, яких, здається, дуже збентежив мій несподіваний прихід. За себе я був дуже радий, бо міг бути певний, що не ляжу голодний і переночую не просто неба (на що відважуюся тільки в найскрутніших випадках, боячись пропасниці). Я так зголоднів, що нетерпляче чекав, коли з'явиться табір із стравою, і не звернув уваги, коли прийшов чоловік, який добре знав діалект Бонгу. З великим запалом узявся я за таро, яке мені подали тубільці, і вважаю, що це була найбільша порція, яку я будь-коли їв у Новій Гвінеї. Вгамувавши голод і пригадавши головну причину, яка привела мене в Горіму, я подумав, що тепер саме слушний час поговорити з тубільцями, маючи коло себе людину, яка може бути за перекладача. Я його швидко знайшов і сказав, що бажаю поговорити з людьми Горіми та дізнатися, що вони можуть мені сказати. Я запропонував йому одразу ж скликати головних людей Горіми. Коло входу до буамбрамри з'юрмився чималий натовп людей, яких скликав мій перекладач. Він сказав мені кінець кінцем, що всі люди Горіми зібралися. Звернувшись до перекладача, я звелів, щоб до багаття підкинули сухих трісок для більшого освітлення буамбрамри. Коли це зроблено, я сів на барум біля багаття, що освітлювало обличчя присутніх. Перші мої слова до перекладача були:

— Абуї та Малу тут чи ні? — Перед цим, забувши ці імена, я мусив був переглянути мою записну книжку, бо записав їх учора ввечері в пітьмі. Коли я назвав ці два імені, тубільці почали перезиратися між собою, і за кілька секунд мені сказано, що Абуї тут.

— Поклич Малу, — наказав я.

Хтось побіг по нього. Коли Малу прийшов, я підвівся й показав Абуї та Малу два місця кало самісінького багаття, якраз напроти мене. Вони видимо неохоче підійшли й сіли на вказані місця. Потім я звернувся з короткою промовою до перекладача., що перекладав у міру того, як я говорив, цебто майже достоту точно. Зміст промови був приблизно такий. Почувши вчора від людей Богатім, що двоє людей Горіми, Абуї та Малу, хочуть мене вбити, я прийшов у Горіму, щоб глянути на цих людей. (Коли я почав дивитись по черзі на обох, вони відверталися кожного разу, як зустрічали мій погляд). Що це дуже недобре, бо я нічого не заподіяв ні Абуї, ні Малу й нікому з людей Горіми; що тепер, прийшовши пішки від Богатім до Горіми, я дуже стомився і хочу спати; що я зараз ляжу, і коли Абуї та Малу хочуть убити мене, то хай зроблять це, коли я спатиму, бо завтра я піду з Горіми.

Договоривши останні слова, я попростував до барли й, злізши на неї, загорнувся в ковдру. Мої слова справили, здається, неабиякий ефект. Принаймні, засинаючи, я чув вигуки та розмови, де не раз повторювалося моє ім'я. Хоч я недобре спав і прокидався кілька разів, та це сталося не через побоювання перед тубільцями, а, мабуть-таки, через мою важкувату вечерю, якої я звичайно уникаю.

Другого ранку я був, розуміється, цілий і неушкоджений, і перед тим як я пішов з Горіми, Абуї приніс на подарунок добрячу свиню і разом з Малу конче жадав проводити мене не тільки до Богатім, але й до таль Маклай.

Цей епізод, про який оповідали й переказували з селища до селища, справив велике враження.

Липень

Екскурсія в селище Телят. Моя шлюпка (динга) була занадто мала, щоб умістити провізію на кілька днів та різні речі (стіл, складаний стілець, гамак тощо), потрібні для багатоденної екскурсії. Крім того, вона була занадто плоска (низька), і її легко могло залити водою під час великого хвилювання. Тому я вирішив, що вона незручна для екскурсії в Телят і надумав скористуватись одним з великих ванг Білі-Білі. Ці піроги, як я вже казав, мають досить простору хатину на платформі, і в одній з таких пірог я міг не тільки вмістити всі свої речі геть аж до висячої гасової лампи, але знайшов місце для стола та мого невеликого крісла. В хатині ж другої піроги помістився Сале з усім кухонним начинням. Кожним вангом керувало двоє людей: один — парусом, другий — стерном. Один ванг належав моєму давньому приятелеві Каїну, другий — Кісемові, дуже енергійному, але, на жаль, занадто балакучому жителеві Білі-Білі. Люди цього селища з діда-прадіда щороку по кілька разів мандрують уздовж північно-східного берега до селища Телят.

Вони вивчили цю місцевість, вітри, періодичність їх, течії, зручні пристані вздовж берега тощо. Тому-то було цілком природно, що я надав своїм супутникам всю морехідну частину експедиції, умовившись тільки, що ми будемо спинятись у кожному селищі стільки часу, скільки це буде для мене потрібно. Каїн і Кісем пояснили, що всі переходи із селища в селище вздовж берега ми робитимемо вечорами або ночами, користуючись береговим вітром, який дме рівномірно кожної ночі, починаючись через годину або дві після заходу сонця й триваючи до світанку. Протягом дня нам неможливо було б боротись з супротивним зюд-вестом, який іноді буває дуже сильний.