Серед дикунів Нової Гвінеї
Шрифт:
Отже, годині о восьмій вечора тубільці допомогли людям Білі-Білі спихнути обидва важкі ванги в море. Вітер був невеликий, і ми просувалися вперед дуже поволі. Я вже познайомився з цим берегом раніше, тому ліг спати, цілком покладаючись на досвідченість Каїна і Гассана. На деякому віддаленні за нами рухалась і друга пірога з Кісемом, його сином та Сале в ролі пасажира.
6 липня на світанку ми проходили повз мис Ріньї, який тубільці називають «Теваліб». Мис цей складається з коралового рифу, який підіймається футів на п'ятнадцять-двадцять над рівнем моря у вигляді чорнуватої, поточеної прибоєм стіни, над якою в свою чергу підноситься праліс. Пройшовши мис Теваліб, ми опинилися коло піщаного берега (улеу), за деревами якого видно було хатини покинутого селища Бай. Трохи згодом ми пройшли обмілину, коло якої вода дуже хвилювалась і пінилась.
У той час як ми рухалися вздовж берега, кілька тубільців бігло по берегу, намагаючись роздивитись, хто б це могли бути ці дивно вбрані люди (я і Сале), що пливли на вангах у Білі-Білі. Пройшовши гирло річки Товар, ми повинні були витягнути свої ванги на берег, бо зайшов штиль; тут нам чимало допомогла система блоків, яку дав мені П. П. Новосельський ще 1871 року, за які я йому не раз був дуже вдячний. Мої супутники. швидко навчились їх застосовувати і поводилися з ними дуже спритно. З цього місця відкривався гарний краєвид на гори. Але мені не довелося довго милуватися ними, бо великі білі хмари закрили гори й долини. Тут, на березі, колись було селище, але внаслідок нападу ворогів його перенесено в ліс на досить далеку відстань від берега по правий бік річки Товар.
Маючи перед собою цілий день, я пішов з Каїном та Гассаном у селище Бай. Ми йшли не поспішаючи лісом, що являв для мене великий інтерес своєю різноманітною рослинністю, і тільки після полудня прийшли в селище. Коло деяких хатин — усі вони були зовсім нові — посаджено банани й багато тютюну; кокосових пальм, за винятком однієї, не було зовсім. Це, як мені пояснили, сталося тому, що тубільці боялись, як би пальми не стали, коли підростуть, принадою для ворогів. Дарем з особливими прикрасами був єдиною хатиною, яка відрізнялася від інших своєю будовою. Ми знайшли в ній притулок, ховаючись від сонячного проміння. Туди ж нам подали частування, що складалося з таро та вареної курки.
Записуючи діалект селища Бай, я побачив, що тубільці тут не мають назви для рослини, з якої роблять кеу. Вони не тільки не вживають напою, виготовленого з нього, але відмовляються навіть від кеу, коли бувають у селищах, де він становить головний аксесуар усякого бенкетування.
Нарисувавши дарем, я зібрався назад. Прощаючись, тубільці піднесли мені живу курку й таро. Ночував на ванзі, витягнутому на берег.
7 липня
Збудив людей дуже рано. Ми продовжували путь у темряві. В одному місці Каїн вказав мені, що тут було селище Миндир, але його спалено й покинуто жителями, які переселились в інше місце. Коли стало розвиднятися, ми пливли вздовж берега, оточеного скелями (піднесений кораловий риф). Тут на великій відстані не трапляється жодного улеу, через що нема й берегових селищ. Коли зовсім розвиднілося, ми під'їхали до селища Мегу, де, за словами Каїна, майже всі жителі вимерли. Кілька рак-рак (піроги, зроблені з невидовбаних стовбурів) виднілося коло берега. Поминувши селище Лемчуг та гирло Сарекак, ми обпливли мисок, за яким показався другий, густо зарослий кокосовими пальмами. Це був Бан (селище Сінгор) — одне з найбільших селищ цього берега.
Ми підійшли до його улеу близько п'ятої години пополудні. Великий натовп тубільців чекав нас коло берега і, підхопивши наші ванги, витягнув їх високо на берег. Я рушив у селище. Воно виявилося досить великим. Тип людей нічим особливим не відрізнявся від типу моїх сусідів. Костюми чоловіків були зовсім такі ж, як у людей Білі-Білі; заміжні жінки закривали груди, одягаючи на шию торбу, що спускалася до пояса. У дівчат одяг скидався на легкий костюм дівчаток Білі-Білі, тобто, крім невеликих китиць з тороків попереду й позаду, кілька рядів ниток, нанизаних черепашками й собачими зубами, висіло, спускаючись півколом, по боках сідниць. Взагалі тутешні тубільці носили багато прикрас з черепашок. Це селище також головне місце виробу великих прикрас, які тубільці носять на грудях, так званих «сюаль-боро», що дуже ціняться скрізь на березі Маклая. Мені хотілося придбати один екземпляр цієї прикраси, і я запропонував великого ножа та багато всякого дріб'язку в обмін за сюаль-боро, але цього виявилося не досить: додавши ще ножа, я, нарешті, одержав бажане. Скрізь валялися великі черепашки, з яких виточують сюаль-боро; тут же лежали великі точильні камені, на яких виточують ці прикраси. На жаль, я не бачив, як саме їх виробляють. Сила горіхів кенгара лежало в лушпинні на матах. Горіхи виставляють отак на два або на три дні на сонце, після чого м'ясиста оболонка їх стає дуже м'яка, і горіхи легко від неї відокремлюються.
Хоч селище було велике, однак ні його майданчик, ні хатини не тримають тут у чистоті. Тубільці також не здалися мені особливо охайними. Цю ніч я волів спати в гамаці, підвішеному між деревами поблизу берега моря. Стіл, складаний стілець, висяча над столом лампа, а потім вечеря і чай — все це було рядом сюрпризів, і подив жителів селища Сінгор, які бачили білого та його обстановку вперше в житті, дедалі збільшувався.
На втіху мені, подив їх виявлявся не шумно, а обмежувався (я навмисно уважно спостерігав за виразом їх облич) вкладанням одного або двох пальців у рота та прицмокуванням язиком, причому деякі прикладали собі до носа стиснутий кулак лівої руки. Одне слово, невтаємниченому європейцеві, який побачив би ці дивні жести тубільців, ніяк не спало б на думку, що вони являють собою вираз подиву. Особливо лампа, світло якої я міг посилювати й зменшувати на бажання, невимовно захопила всіх. Так само неабияк здивувало їх, що Маклай запиває «інгі» гарячою водою.
Натовп не розходився доти, доки Сале не прибрав усе зі столу і я, зробивши записи в щоденнику, не зняв черевиків та гамаш і не вліз у ліжко. Тоді з'явився Сале і оголосив через Каїна, що зараз погасить лампу. Це, нарешті, змусило тубільців піти геть. Вони повели Каїна з собою, сподіваючись, мабуть, дізнатися від нього про багато чого, що вони бачили коло мого бівуаку й що лишилося для них загадковим.
Піщаний берег коло Сінгора складався, власне, з великого гравію та дрібного дикого каменю, так що всю ніч море розбивалося з великою силою об кам'яний вал, і шум від хвиль, що набігали й відкочувалися, був дуже великий і не раз будив мене протягом ночі. Я прокинувся, коли вже зовсім розвиднілось, і подивився на годинника: було пів на сьому. Подивився навколо — жоден з моїх людей ще не встав; усі вони міцно спали. Не бажаючи довго чекати сніданку, я вирішив підняти їх усіх одним заходом, вистріливши з двостволки, яку я привіз для полювання. Важко описати, як швидко скочили мої люди й почали запевняти мене, що оглухли на одне вухо. Я їх заспокоїв і сказав, щоб вони швидше допомогли Сале розводити вогонь та готувати сніданок для всіх. Мій постріл притягнув увагу жителів селища, які прибігли дізнатися, що сталося. Каїн скористувався ним випадком і сердито накинувся на бідних жителів Сінгора.
«Як це, — зарепетував він, — Маклай тамо боро-боро, каарам тамо, тамо рус приїхав сам у Сінгор, а ці люди не принесли ще ні свині, ні поросяти, ні навіть аяну».
Каїн так розійшовся, що погнав усіх назад у селище. За п'ять хвилин стали з'являтися з селища тубільці; хто з аяном, хто з куркою, хто з поросям, з бананами та торбами горіхів кенгара. Двоє прийшли сказати, що свині вже розбіглись, і їх можна буде зловити тільки ввечері, коли вони повернуться в селище. Поки тривали всі ці розмови, дві з принесених курей випурхнули з рук тубільців, що тримали їх, і на березі відбулась у великій мірі курйозна гонитва за курми. Вона кінчилася тим, що кури зникли в лісі й були принесені тільки через якийсь час, обидві пронизані стрілами. Порода курей тут дуже маленька, і вони зберегли всі звички напівдикої птиці.
Після сніданку я пішов подивитися селище і побачив, що за ним на південний схід море утворює досить величеньку, хоч і мілку, бухточку з численними кораловими рифами. На протилежному миску лежало друге велике селище — Телят — мета моєї екскурсії. Це мене прикро здивувало, бо я знав, що ніякими обіцянками або подарунками мені не вдасться умовити моїх супутників рушити далі цієї місцевості; а мандрівка в тубільних пірогах, з тубільними перекладачами, завдяки яким мене скрізь чекав добрий прийом, була мені до вподоби. За допомогою бінокля я міг розглянути кілька селищ, розміщених навколо бухти.
Я вирішив переправитись у селище Телят, що можна було зробити досить зручно навіть за допомогою весел, бо в цей день на морі панував майже мертвий штиль.
Мої люди з Білі-Білі були незадоволені, що я лишив людям Сінгора велику свиню, яку мені обіцяли; вони заспокоїлися, коли я заявив, що вони можуть узяти її від мого імені під час наступних відвідин цього селища, з'їсти її на місці або одвезти в Білі-Білі. Сале, як магометанин, не їв свинини і поставився до цього подарунка байдужісінько. Коли ми під'їхали до одного з селищ у бухті, нам назустріч виїхало кілька пірог, гадаючи, що ми люди з островів Тіари (архіпелаг Задоволених людей). З цим островом тутешні жителі мають постійні стосунки, живучи на ньому інколи по кілька місяців, а жителі Тіари також приїжджають сюди в гості на довгий час. Коло дальшого селища — Аврай — ми зайшли за риф, що тягнувся геть аж до самого селища Телят. Коли наші ванги були витягнуті на берег, я наказав вибрати з них усі мої речі, бо вважав, що, живучи в селищі, мені зручніше буде бачити щоденне життя тубільців і мати їх напохваті для постійного спостереження. Дарем, або буамбрамра, для такого великого селища, як Телят, являв собою досить невелику будівлю і був, як я дізнався, на великий мій подив, єдиним даремом у всьому селищі. А втім, для мене одного цей дарем був досить великий.
Поки переносили мої речі, я побачив серед людей, що обступили мене, першого зовсім сивого папуаса, тобто такого, в якого все волосся, геть аж до одної волосинки, було біле. У половини чоловіків, яких я знав, волосся було чорне з сивизною; в деяких було чимало сивих волосинок, але в цієї людини все волосся на голові й борода були зовсім білі. Тубільці тут звичайно ховають сивизну, раз у раз насичуючи і мастячи собі волосся чорною фарбою (куму) і висмикуючи сиві волосинки з усів та бороди; цей же старий, навпаки, немовби пишався своєю білою головою і не тільки не мастив її ніякою фарбою, але навіть тримав її досить чисто. Я спершу подумав, що маю діло з випадком альбінізму, та, оглянувши старого ближче, я побачив, що він сивий від старості, а не від чогось іншого. Через Каїна я спитав його, чи бачив він будь-коли білу людину і чи чув що про білих людей. Він не запинаючись відповів «ні» на перше питання; на друге ж сказав, що люди йому оповідали про Маклая, який живе у Бонгу та Білі-Білі.