Чтение онлайн

30 березня

Проспавши добре всю ніч, я був дуже здивований, як побачив, що ми стоїмо на якорі поблизу селища Ваймата, острова Лакахія та інших знайомих місць. Увесь день я намагався познайомитися з тубільцями, але жодна пірога не наблизилась, дарма що на березі тубільці манили й кликали нас до селища. Мілководдя заважало урумбаю підійти до берега; небажання або острах папуасів під'їхати до нас не дали мені змоги з'їхати на берег.

2 квітня

Вітер був супротивний, тому довелося гребти весь день уздовж берега Айдуми. Я вирішив переночувати коло Вайкали. Ось що я дізнався від тутешніх тубільців. Папуаси моєї колонії в Айві, гадаючи, що через сусідство зо мною вони будуть у безпеці, перестали постійно пильнувати й думки не мали про раптовий напад. Одного дощового похмурого ранку, коли старшини та більшості чоловіків не було в селищі, а інші через дощ спокійно спали — одні в своїх пірогах, а інші в бараках, раптом з'явилася сила папуасів-ворогів (жителів з бухти Бічару). Всі вони були добре озброєні і, щоб надати собі страшнішого вигляду, вимазали свої лиця чорною фарбою. Застукавши зненацька маленьке селище, вони кинулися на сплячих, не милуючи й жінок. Один з перших куренів, що був атакований, належав старому радьї Айдуми, якого саме не було. Вдома спали його дружина й донька (гарна дитина років п'яти-шести). Хоч і поранена двома вдарами списа, бідна мати знайшла, проте, сили долізти з дочкою до моєї хатини, де вона сподівалася бути в безпеці. Інші тубільці колонії пішли її слідом, принаймні ті, які не були тяжко поранені, щоб дістатися туди ж; отже, моя хатина стала центром бойовища. Число нападників було близько сотні, тоді як в Айві було не більше як дванадцять чоловіків та багато жінок і дітей. Розуміється, люди Айдуми були розбиті впень. Мої сім слуг не допомогли їм, боячись, що їх заб'ють самих унаслідок такого заступництва. Переможці не задовольнилися тим, що поранили й забили близько десятка людей Айдуми (чоловіків та жінок), але, переконавшись, що рани дружини Айдуми були смертельні, порубали на шматки її дочку. Відрубана голова з частиною тулуба та звислою рукою була настромлена на списа й урочисто понесена в гори.

Згодом я дізнався, що причиною цих убивств була давня ворожнеча й уже давно ухвалена помста. Після вбивства почали грабувати мої речі, і це тривало до третьої години пополудні. Тоді тубільці-верховинці рушили назад, несучи як трофей дитячу голову, ведучи з собою в полон двох молодих дівчат і хлопчика та забравши, скільки могли, речей, награбованих у моїй хатині. Тим часом один з моїх людей — амбонієць Йосиф — не розгубився. За допомогою двох інших він рушив у маленькій пірозі до великого падуакану, що прийшов нещодавно для мінової торгівлі з тубільцями. Він переконав анакоду тубільної прау послати шлюпку з озброєними людьми для того, щоб урятувати принаймні хоч частину моїх речей. Вони прибули в Айву надвечір і застали людей Наматоте та Мавари, коли вони розбирали й ділили здобич. Стомлені денними пригодами тубільці, побачивши озброєних людей, не чинили опору, і мої слуги забрали рештки моїх речей та віднесли їх до падуакану. Незважаючи на всю несподіванку та прикрість цієї звістки, вона скоріше зацікавила мене й розсердила, ніж спантеличила або налякала. Я остаточно ухвалив повернутися в Айву. Тим-то, дарма що люди були стомлені й заперечували, я змусив їх гребти всю ніч між островами Мавара та Сімеу.

3 квітня

На світанку ми були в Маварі. Я зійшов на берег цього разу озброєний, бо побоювався, що люди Мавари, які також грабували мої речі, можуть поставитись не дуже приязно до мого візиту. Я хотів бачити капітана Мавари, фізіономія якого мені ніколи не подобалась і якого я вважав разом з радьєю Наматоте головним винуватцем убивств та грабунку. Я пішов до його хатини, але там нікого не знайшов, окрім двох жінок, які дуже перелякалися й зашилися в куток хатини, та кількох заплаканих дітей. Я був майже певний, що капітан та інші тубільці-чоловіки, не сподіваючись мого візиту, поховалися десь поблизу. Розправлятися з ними я поки що не хотів, а ще менше зводити рахунки з жінками та дітьми, тому я повернувся на урумбай і рушив далі до острова Наматоте, де, за словами стрічного тубільця, був падуакан та мої слуги.

Незабаром ми побачили падуакан, що стояв на якорі в протоці, яка відокремлювала острів Наматоте від суходолу.

Нетерплячка моїх людей, в міру того, як ми наближалися до нашої мети, зростала, і останні півгодини гребці добре попрацювали. Коли ми були вже недалеко, від падуакану відпливла шлюпка, де сиділи Йосиф, Лопець, Ахмат та один з моїх людей із Сераму. Я був радий, що Лопець догадався приїхати, бо тільки від нього єдиного я міг дізнатися про недавні події. Тільки-но шлюпка наблизилась, я покликав його до моєї каюти; він схопив мою руку й здавався дуже зворушеним; а коли прийшов Давид, він кинувся його обіймати й мало не плакав. Я наказав йому розповісти все, що він знає, додавши, що я вже чув багато, але бажаю знати від нього подробиці. Його розповідь багатьма сторонами відрізнялася від того, що я чув, та це було цілком природно, бо в тубільця я не міг учора розпитувати інакше, як через перекладача, людину з Сераму, а той, як виявилося, мав причини не перекладати всього, що йому сказано. Лопець почав свою розповідь, гаряче запевняючи, що вся ця історія була спільним ділом людей Бічару, Наматоте, Мавари та людей із Сераму, яких я залишив. Причиною вбивства дружини й доньки старого радьї Айдуми була приватна помста. Знаджені моїми речами, люди Наматоте, Мавари разом з моїми слугами із Сераму надумали пожертвувати родиною та друзями старого Тонеме, радьї Айдуми, щоб пограбувати мене й звернути всю провину на людей з бухти Бічару. Коли Йосиф почув крики та гвалт сутички на березі, він роздав амуніцію, порох і кулі всім нашим людям, щоб зустріти напасників; мої люди справді почали стріляти, але, як запевняв Йосиф, стріляли самими тільки холостими пострілами, і не через те ще боялись, як би їх не забили жителі Бічару, а тому, що вони були заодно з ними.

Це здалося мені цілком імовірним, бо я не сумнівався, що вісім чоловік, озброєних рушницями, без особливих труднощів могли б відігнати сотню тубільців, озброєних списами, якби вони справді стріляли кулями та шротом.

Радьї Айдуми та Наматоте всіляко упадають коло мене, раз у раз тиснуть руки й висловлюють бажання скрізь іти за мною, куди тільки я бажаю. Серамці просять і собі не вірити жодному їх слову, вбачаючи в цьому тільки нові підступи. Вісім чоловік моїх людей, серамці, хворіють на пропасницю.

Увечері Йосиф прийшов сказати, що обидва радьї казали моїм матросам, щоб вони за себе не боялися, бо їм ніхто нічого не заподіє. Серамці цьому вірять, але дуже бояться за мене, або, точніше, за самих себе, гадаючи, що, в разі мене тут заб'ють, їм перепаде від голландської влади, коли вони повернуться додому.

8 квітня

Анакода приїхав сказати, що внаслідок останніх подій він боїться тут лишатися, що торгівля цього року кепська і він воліє через це поїхати на острови Кей або Ару. Я приготував два ящики з препаратами в спирті та черепами, які хочу надіслати з ним, і дав йому кілька листів передати першим представникам голландської влади, яких він зустріне. Між украденими та розбитими речами було, між іншим, дві банки з хіною. В мене лишилась одна неповна, тож приймати хіну доводиться вельми ощадно. Між моїми людьми дуже багато хворих: з шістнадцятьох матросів тільки чотири здорові.

11 квітня

Рушив кінець кінцем на острів Айдуму. Вибрав за майбутню оселю Умбурмету, що здається мені далеко здоровішою проти Вайкали.

Коли я вчора вибирав місце для своєї хатини, серамці знову почали бурчати. Я одразу ж припинив це бурчання, сказавши, що в хатині житиму я сам, а вони всі можуть лишатися вночі й навіть удень на урумбаї, і якщо їм і цього мало, то хай рушають додому, а я лишуся тут сам. Після цього знову почулися запевнення у відданості та цілковитій готовності слухатися мене. Користуючись моментом, я змусив їх пообіцяти мені, що вони почнуть будувати хатину завтра на світанку.

15 квітня

Переселився вчора й переночував уже в хатині; вона така дірява, хоч зверху й не тече, що ввечері не можна засвічувати свічку, та й спати холодно.

Умбурмета через моє поселення, як і Айва, жвавішає; але в Айві від піщаного берега, де були витягнуті на пісок папуаські прау й де тубільці будували собі тимчасові курені, до моєї хатини було далеко; а тут з веранди я зможу бачити весь берег і все, що на ньому діється.

Сьогодні прийшло шість пірог з юрбою народу. Увечері, просидівши весь день над деякими анатомічними роботами, я вийшов на веранду й милувався грою хлопчиків та юнаків на піщаному березі. Був відплив, і вони мали великий простір для своїх забавок. Грали у війну: кидали одне в одного грудки землі та легкі ціпки замість списів. Найбільша штука була в тому, щоб кинути грудку або списа і потім швидко ухилитися, кинутись набік або на землю чи стрибнути високо й уникнути тим списа, скерованого в нього. Три- та чотирирічні хлопчики брали участь у забавці, яка дуже цікавила чотирнадцяти- й п'ятнадцятирічних юнаків. Тут, як і по інших місцях Нової Гвінеї, діти надзвичайно рано починають вправлятись у метанні в ціль: вони кидають усім, що є напохваті, і куди трапиться, і досягають у цьому великої спритності.

Я мав з Давидом та Йосифом серйозну розмову. Я почав з того, що спитав їх, чи бояться вони лишитися тут зо мною, якщо я дозволю урумбаю повернутися в Серам. Обидва відповіли, що бояться, бо папуаси тут ладні забити людину заради якоїсь порожньої пляшки або старої тарілки. Вони додали, що це загальна думка, що на папуасів не можна покладатись і що серамці, незважаючи на те, що хочуть зберегти мирні стосунки, тремтять кожної ночі, боячись несподіваного нападу.

Якщо ми лишимося тут учотирьох, тобто я, Давид, Йосиф та Ахмат, то нам це так не минеться. Потім вони додали, що в них є жінки й діти. Через цю розмову я мусив був затримати урумбай. Годині о десятій вечора прийшла пірога з людьми Айдуми й дуже цікавою звісткою, яка виправдувала припущення моїх людей та стверджувала їхню думку, що тут не можна покладатися на тубільців. Звістка ця полягає ось у чому. Днями (здається, вчора) близько трьохсот чоловік з гірських селищ коло Телок-Камрау приходили справді в Айву, маючи намір забити мене та остаточно пограбувати мої речі. Ця експедиція була дуже розчарована, побачивши в Айві самі тільки обгорілі стовпи замість хатини й людей. Серамці, як каже Давид, збентежені цією звісткою й дуже бояться. Давид просив мене не спати тут, а разом з моїми людьми — в урумбаї. Я не погодився.

17 квітня

Знову тривога. Нова звістка надійшла надвечір. Кажуть, що люди Наматоте й Мавари хочуть напасти на мене вночі або на світанку і, якщо прийдуть, то, мабуть, у великій кількості. Мої люди так збентежені, що чекають нападу неодмінно цієї ночі, бо в страха очі й вуха великі, а головне, страх дуже заразний. Я, звісно, подбав переконати моїх людей і навіть устиг розсмішити їх усіх, спитавши, як це вони гадають собі, що верховинці потраплять сюди, не маючи пірог. Чи вони ганятимуться за урумбаєм по морю? Я рішуче відмовився переходити з хатини на урумбай. Проте доведеться при загальній тривозі та можливості нападу лягати спати одягнутим.