Чтение онлайн

По вiйнi Володимир Бабула довгий час працював головним редактором чехословацького журналу "Наука i технiка молодi", а пiзнiше - головним редактором журналу наукової i технiчної iнформацiї. Писав повiстi й оповiдання, а часом виступав i як художник-iлюстратор. Провадив велику громадсько-полiтичну роботу. Володимир Бабула був щирим i вiдданим другом радянських людей,- та втiм, оця доброзичливiсть проступає на кожнiй сторiнцi його творiв. Вiн щедро вiддавав свої сили i здiбностi... й вельми мало дбав про своє здоров'я, Пiсля тривалої важкої хвороби Володимир Бабула помер у Празi 11 листопада 1966 р. на сорок сьомому роцi життя, так i не здiйснивши свою обiцянку вiдвiдати наш Київ удруге.

***

Збiжить ще скiлькись там рокiв. Готуватиметься до старту в зоряний Космос могутня ракета. Досвiдчений космонавт востаннє оглядатиме рiдну Землю перед радiсним i тривожним польотом у невiдоме.

Перебiгатиме в його пам'ятi найдорожче, найцiннiше в життi,- те, що слiд забрати з собою як невагомий, але дуже потрiбний вантаж

I, може, пригадається йому прочитана в далекому дитинствi книга про смiливих завойовникiв Всесвiту. Певно, не вдасться згадати нi назви її, нi прiзвища автора. Але вiдновиться те свiтле почуття пiднесеностi й вiри у всемогутнiсть Людини, яке так схвилювало його колись давним-давно i, може, якоюсь мiрою визначило весь його подальший життєвий шлях.

Письменники помирають Але книги продовжують жити I сигнали з Всесвiту будуть лунати завжди, тiльки все з бiльшої i бiльшої вiдстанi. Це - позивнi перших хоробрих, що торують шлях у невiдоме,

Микола ДАШКIЄВ

ЧАСТИНА ПЕРША

ПРОБУДЖЕННЯ

Роздiл I

Син

Пiвночi

Кабiна мiжпланетного корабля, освiтлювана тiльки м'яким спокiйним сяйвом Землi, тоне в сутiнках.

Чоловiк сидить у крiслi бiля круглого вiкна i не може вiдiрвати очей вiд незвичайної картини. Його мрiйний погляд блукає по величезнiй кулi, що пливе кудись в одвiчнiй темрявi.

Людина зi своїми радощами i турботами, людство, захоплене величною боротьбою з природою, мiста i лiси, моря i суходоли - все це за кiлька годин космiчного польоту злилось у єдине поняття: планета Земля. Зараз вона висить нерухомо серед незлiченних зiрок, а її поверхня видається мертвою, нiби на нiй погасло все життя.

Плечi чоловiка раптом пересмикнулись; вiн наче скинув з себе важку пiвдрiмоту, одвернувся вiд вiкна i прошепотiв у присмерк кабiни:

– Аленко, ви спите?

– Нi, Северсон. Уже з годину як прокинулась, але не хотiла вас турбувати... Ви, мабуть, поринули в спогади, i тепер вам сумно, правда? Дiвчина з великими чорними очима трохи нахилилась уперед. На її обличчя з вiкна впало срiблясте сяйво.

– Те, що я зараз вiдчуваю, Аленко, не можна назвати сумом. Розумiєте...
– Северсон з великим зусиллям пiдшукував потрiбнi слова. Розумiєте, тут людина... як ангел з величезними крилами. Пливе у безмежному просторi i з зоряної високостi оглядає континенти. Це таке дивне вiдчуття... Погляньте-но на цей величезний глобус! Скiльки ми, люди, на ньому вже пережили! Скiльки мiг би розповiсти навiть я один... Там буяє й вирує життя; менi здається, нiби аж сюди сягає гудiння могутньої енергiї, яка покiрно служить людинi. А що таке, зрештою, сама людина? Маленька мурашка, коли поглянути здалеку; вона разом зi своїми найбiльшими справами - нiщо!.. А втiм...
– Северсон збентежено посмiхнувся.
– Я так розбалакався, що аж сам дивуюсь. Ще стану фiлософом чи поетом.

– А чом би й нi? В Космосi у людини справдi немовби виростають крила. Але дуже прошу, не будьте песимiстом i не порiвнюйте людей з мурашками. Безсилий лише той, хто втратив вiру в себе, а малий той, хто прагне тiльки дрiбної мети. А наша мета така велична! Ми вмiємо мрiяти i спроможнi перетворити мрiї на дiйснiсть...
– Алена схилилась до вiкна.
– Подивiться уважно на Землю... Якого кольору узбережжя Африки?.. Зеленого! Хiба це не прекрасний доказ могутностi людини?! Ще десять рокiв тому ми побачили б там свiтло-жовту пляму, яка називалась пустелею Сахарою... Або Арктика... Тодi, коли ви з Амундсеном завойовували Пiвнiчний полюс, крига запинала все Заполяр'я вiд Азiї до Америки. А тепер - лишився тiльки бiлий острiвець навколо полюса...
– дiвчина раптом затнулась.- Пробачте, я так багато говорю.

Северсон гiрко посмiхнувся:

– Ви боїтесь, що розмова про Арктику нагадає менi минуле? Нi, не турбуйтесь. Я не дитина, щоб зi мною так панькатись...
– Вiн зручнiше вмостився в крiслi, погладив рукою пiдборiддя, нiби перевiряючи, чи добре поголений.- Ми з вами знайомi вже досить давно, але що ви про мене знаєте? Нiчого. "Для вас моє минуле огорнуте iмлою", - як сказав би поет.

– Це не зовсiм так, - загадково посмiхнулась Алена.- Дещо про вас я все-таки знаю. Хочете мене проекзаменувати?

– Хороша, люба ученице, в такому разi розкажiть щось про Северсона. Але дуже прошу - з часiв його першого життя, коли вiн ще мав своє справжнє iм'я.

– Прошу, товаришу вчитель. Северсон народився тисяча вiсiмсот дев'яносто другого року в Норвегiї. Там дуже красиво: крiзь серпанок туманiв проступають вершини Хагенфiлду, де, за переказами древнiх вiкiнгiв, жили боги вiтрiв i бур.

Коли Северсон став юнаком, батьки послали його вчитись до Англiї. В тi часи далеко по свiту рознеслася слава великого мандрiвника Руаля Амундсена. Молодий Лайф - так звали Северсона - з величезним iнтересом стежив за його експедицiями. Людина безмежної вiдваги, з рiшучим цiльним характером i благородним серцем, Амундсен був для нього взiрцем в усьому.

Коли Северсон повернувся з Англiї, йому пощастило вперше побачити Амундсена. Великий Орел Пiвночi саме прибув на батькiвщину як безсмертний переможець Пiвденного полюса... Чи я не помиляюсь, Северсон?

– Дивлюсь я на вас, Аленко, i не вiрю власним вухам. Звiдки ви все це знаєте?

– Постривайте, товаришу вчитель, я ще не закiнчила, - засмiялась Алена.
– Невдовзi пiсля цього Северсон познайомився з Амундсеном особисто. Якби я була письменницею, то описала б вам i обличчя Амундсена. Воно було обпалене полярними вiтрами, гостро й чiтко окреслене. Амундсен умiв надихнути соратникiв на великi подвиги, а в нещастi - кожного пiдбадьорити..,

– То за хвилину ви, мабуть, розповiдатимете й про мої колишнi думки?.. Чи ви спiритка, чи, може, жили також в тi часи i прокинулись разом зi мною через сто рокiв?

– Нi те, нi друге, Северсон. Хiба це так важко - зайти до унiверситетської бiблiотеки i переглянути лiтературу про Амундсена? її там чимало, i майже в кожнiй книзi говориться i про вас, про вашу участь у його славнозвiсних подвигах. Там прочитала я й про те, як ви полетiли рятувати Нобiле. А от про кiнець цього польоту не написано нiде анi слова. Поки що це вiдомо тiльки вам, Северсон...

Алена зняла з голови захисний шолом астронавта, поклала його собi на колiна:

– Знаю, що це - проти iнструкцiї, але вiн менi набрид!
– сказала вона, нiби виправдуючись.
– На цьому вiдрiзку траєкторiї можна не боятись рiзкої змiни курсу нашої ракети, я лiтаю тут не вперше... Не гнiвайтесь, що я нагадала вам сумне минуле. Краще поговоримо про щось iнше.

– Нi, нi, Аленко, я вже давно хотiв вам розповiсти все... Справдi, я зустрiвся з Амундсеном i з часом став його соратником. Але про це - iншим разом. Я почну з того перiоду, коли пiсля першої свiтової вiйни до нас пристав Ельворт, син американського мiльйонера. Його привела до нашого товариства жадоба пригод, якими вiн хотiв заглушити нудьгу свого пустопорожнього життя. А тому що нам потрiбнi були грошi,- держава давала небагато, - ми й прийняли його в своє товариство.