Чтение онлайн

Розповідали, що одного разу Янкельшмока в числі «передових» гефтлінгів повели в освенцімський будинок розпусти. Там він віч-на-віч зіткнувся з рідною сестрою. Побачивши, що до неї на розвагу прийшов рідний брат, дівчина знепритомніла. Янкельшмок привів її до тями стусанами і, одержавши від неї те, за чим прийшов, спокійно повернувся в блок.

Іноді Пауль задля розваги питав у свого холуя:

— Ну що, Янкельшмок, може, розкажеш, як ти розважався із своєю сестрою Сарою?

Янкельшмок шкірив жовті зуби і з нечуваним цинізмом розповідав, як його «обслуговувала» в будинку розпусти рідна сестра...

Отакий був помічник штубового, він же перекладач і роздавач баланди Янкельшмок. Признатися, я не сподівався, що зустріну в концтаборі в'язня-фашиста, та ще й єврея...

Одержавши свою порцію, я одним духом випив її і відчув ще більший голод. Боже праведний, як хочеться їсти! В мене аж в очах потемніло. Наче загіпнотизований, дивлюся в кесселі, з яких роздавачі ополониками наливають баланду. Щоб не мучитись даремно, ліг на землю, заплющив очі. Раптом чую, плюгавий Вацек вигукнув мій номер. Увесь затрусившись, підходжу до писаря.

— Візьми ось цей кессель,— сказав мені Вацек— Помиєш. Та прендко, холера ясна!

Я зазирнув у кессель і обімлів: на дні було літрів зо два густої баланди. З почуттям невимовної радості і страху хапаю кессель і йду з ним у туалетну кімнату. Мене супроводжують заздрісні погляди сотень голодних в’язнів.

У туалетній я застав кількох холуїв, вони саме ділили свою здобич — півкесселя баланди — і тут-таки, біля трупів, пожирали її, після чого мили кессель і миски. Я пройшов з незалежним виглядом до вікна, вилив баланду в порожню миску. Матінко рідна! Цілих два літри! Для мене це нечуване багатство, цінніше за золотий обруч з коштовними камінцями.

Величезним зусиллям волі стримую себе, бо не хочу виглядіти в очах дрібних холуїв жалюгідним «мусульманином». Поставивши миску з баландою на підвіконня, вирішую спершу вимити кессель, а потім уже бенкетувати. Мабуть, це слово стосовно баланди викличе в багатьох іронічну посмішку. Однак ті, хто голодував, зрозуміють мене і повірять, що два літри бруквяної юшки в концтаборі були їжею богів, і я справді міг бенкетувати.

Холуї упоралися зі своєю здобиччю, помили кессель і миски й пішли. В туалетній кімнаті залишився я сам. Мию кессель і раз у раз поглядаю на миску з баландою. Раптом я інтуїтивно відчув, що за мною хтось стежить. Повертаю голову і бачу старого бородатого єврея, який сидів на унітазі й корчився від болю. Як видно, бідолаха страждав на дизентерію, та ще й крився зі своєю хворобою. Хворих на дизентерію або вбивали, або живцем відправляли в крематорій, вважаючи, що такий спосіб боротьби з цією неміччю найефективніший.

Погляд старого був прикутий до миски з баландою; у великих темних очах стояла така печаль, що мені стало моторошно. Він щось бурмотів про себе, час од часу вимовляючи вголос уривки фраз єврейською мовою. Я сам був стопроцентним доходягою і, отже, кандидатом у крематорій, однак на моєму боці була молодість, було те, що я не страждав на дизентерію. Інакше кажучи, в мене була надія на порятунок. А тепер ось я маю ще и повну миску баланди, яка збільшувала мої шанси вижити. А на що міг розраховувати цей старий, хворий єврей? Часто бувало так: коли мені здавалося, що я зовсім огрубів і очерствів, звик до своїх і чужих страждань, що мені наплювати на всіх, тільки б самому вижити, я починав люто ненавидіти себе! «Шкура, покидьок, нікчемний покидьок!»—лаяв я сам себе. Ось і тепер перед цим хворим я відчував докори совісті. У мені почалася боротьба, заговорило приспане сумління. Один голос казав: «Ти ще молодий і порівняно з цим нещасним євреєм здоровий. У тебе ще є надія на життя. А в нього?.. У нього один вихід — мовчки вмирати. А раптом ця миска баланди стане тією ниткою, на якій може зависнути життя бідолахи. Віддай йому баланду.

Може, вона його, врятує...» Другий голос заперечував: «Тут умирають поодинці. Хай він помре сьогодні, а я все-таки завтра. А завтра може щось змінитися, і я взагалі виживу. До біса жалість, до біса дурацькі сентименти! Треба рятувати себе...»

Я знову глянув на єврея. Він увесь тремтів, почорнілі губи щось безгучно шепотіли, а великі очі благально дивилися на мене. Рішення в моїй голові визріло блискавично. Беру миску і простягаю старому. З його очей викочуються дві маленькі сльозинки, він хапає мене за руки і намагається цілувати їх. Я шарпаюсь од нього, повертаюся обличчям до вікна і мовчки ковтаю сльози. Чую, як за спиною старий пожадливо сьорбає мою баланду. Не минуло й п’яти хвилин, а він уже впорався з нею і поставив на вікно порожню миску, потім зойкнув, схопився обома руками за живіт і побіг до унітаза...

Тим часом до туалетної у самих трусах зайшов блоковий староста Пауль. З ним був Янкельшмок.

Пауль мав страшний вигляд. Його велика, мало не квадратна голова сиділа на короткій бичачій шиї. Булькаті очі були червоні, страшні. Я дивився на цю горилоподібну волохату істоту, і всього мене проймав жах.

Пауль здивовано втупив очі в старого, що саме корчився на унітазі.

— Ти що тут робиш, паскудо? — звернувся він до єврея.

Той затремтів так, що було добре чути, як у нього цокотять зуби.

— Я... я нічого, гер блокельтестер... я трохи занедужав...— белькотів старий.

— А ти що, порядку не знаєш, скотино? Чого не звернувся до ревіру [43] ?

Пауль чудово знав, що звернутися до ревіру та ще з такою хворобою — означало підписати самому собі смертний вирок.

Бідолашний єврей так розгубився, що навіть забув підвестись і підтягти штани. Його мертвотно-бліде обличчя вкрилося краплями поту. Губи тремтіли, а він ще намагався виморщити на своєму обличчі подобу улесливої посмішки, від чого став ще жалюгіднішим.

— Пробачте, гер блокельтестер... Я зараз зникну... Я ж нічого... Я не знав...— белькотів єврей.— Я здоровий... Це тільки так...

Янкельшмок, презирливо скрививши свої товсті губи, дивився на старого, мов на шкідливу комаху, яку треба негайно розчавити. Не кажучи й слова, Янкельшмок схопив його за барки і потягнув до ящика з хлоркою. Старий щось лебедів, намагався цілувати Янкельшмокові руки.

— Ковтай, падло!— Янкельшмок показав рукою на хлорне вапно.

Єврей слухняно набрав повен рот хлорки і заходився її жувати.

— А тепер ходімо, прополощеш рота,—сказав Янкельшмок і занурив голову старого в діжку з водою. Той, видно, одразу ж похлинувся і почав пирскати й пускати пузирі. Янкельшмок на мить витяг свою жертву з води і враз веселим голосом закричав:

— Пауль, та в нього золоті зуби. Ану, падло, відкрий свою плювательницю ширше, хай пан староста побачать,— діловито мовив холуй, звертаючись до своєї жертви.— Та там і пломби. Е, ні, так не піде. Це треба перевірити.

— Принеси щипці,— наказав Янкельшмокові Пауль.

Єврей упав на коліна і почав благати старосту зжалитися над ним.

— Ну, навіщо тобі зуби, дурню,— втішав його Янкельшмок.— Все одно їсти нічого.

Бідолашний єврей, відчуваючи наближення смертної години, почав несамовито кричати. Янкельшмок одним ударом поклав його на підлогу, після чого схопив за ноги нижче колін, підняв і опустив головою в діжку. Якийсь час я чув булькотіння, потім і воно припинилося.

— А ти чого тут стовбичиш? — тільки тепер помітив мене староста.— Ану, марш звідси!