Чтение онлайн

Дід звернув увагу, що він говорить, розтягуючи слова, й обличчя в нього жовте, як у хворого на інфекційний гепатит. Відсунувши свого стільця чимдалі від крісла, де, важко дихаючи, сидів Леонте, Дід почав розмову:

— Ви власник «Фіата-1300» з номером 2в-4566? Ви особисто повідомили до міліції про викрадення машини вночі п'ятого квітня?

— Так, власник машини я, але про її зникнення заявив мій син Василе. Як бачите, я в такому стані, що наледве підводжуся з ліжка. У мене був інсульт. Ліва рука спаралізована. Та ще й грудна жаба. Весна доконає мене.

Спитавши дозволу, Дід запалив сигару. В кімнаті було задушливе повітря, насичене запахом ліків, і він хотів «освіжити» його приємним і запашним тютюновим димком.

— Коли я вас правильно зрозумів, ви купили машину для сина?

— Не тільки для нього, для всіх нас. Водить і він, і моя дружина. Я саме перед екзаменом на права захворів. Син вважає, що інсульт у мене від хвилювання. Може, й так. Але не буду стомлювати ні вас, ні себе довгими балачками, скажу лишень, що в мого сина немає дружків, здатних узяти машину без дозволу, і ніхто з нашої сім'ї не причетний до цього нещастя.

Дід усміхнувся.

— Чому ви так переконані, що то нещасний випадок, і намагаєтесь оборонити свого сина? Адже я й словом не обмовився проти нього?

— Я ж вам сказав, що почуваюся дуже погано, дружина на роботі, син пішов по машину. Бачите, я ледве дихаю…

— Перепрошую, добродію, що я вас потурбував, але ж ідеться про молоде життя, яке обірвалося занадто рано, та ще й за таких дивних обставин… Я хочу якнайшвидше розгадати цю трагічну загадку. Де працює ваша дружина?

— Вона лікарка. В дитячій клініці номер два.

— А чим займається ваш син?

— Він ніде не працює. Провалився на екзамені в архітектурний інститут і тепер знову готується до вступу. Запевняю вас, дуже гарний хлопець, хоча, звісна річ, батькам властиво перебільшувати позитивні якості своїх дітей.

Дід погасив сигару.

— А ви де працювали?

— Я був головним бухгалтером на четвертому будівельному комбінаті. Пішов, сказати б, на пенсію.

— Як ви довідалися про зникнення машини?

Леонте Скурту нахмурився і замість відповіді тихо закашляв, прикриваючи рот правою рукою.

— Син вийшов об одинадцятій годині прогуляти собаку і побачив, що машини на місці немає.

Ніби на підтвердження того, що в цій квартирі справді е собака, з суміжної кімнати почувся гавкіт, і Дід відразу догадався: королівський пудель.

— А крім сина, ніхто не помітив, що машини немає?

— Ніхто, я ж вам сказав — була пізня година.

— У машині залишено ключ запалення. Сподіваюся, він не з ваших?

Леонте почервонів, потім зблід і сильно закашлявся.

Дід приніс із кухні склянку води, Леонте відпив кілька ковтків, і кашель стих.

У суміжній кімнаті хтось зареготав, тоді двері повільно прочинилися. Дід мимоволі здригнувся: побачив хлопця з величезною головою, булькатими очима, роззявленим ротом, де жовтіли криві зуби. Помітивши незнайому людину, хлопець перестав сміятися і швидко зачинив двері.

— Старший син… Таке лихо… Маленьким упав з балкона… — пояснив Леонте і додав: — Він син моєї дружини від першого шлюбу.

Тоді стомлено відхилився на спинку крісла.

Дід узяв у передпокої капелюха і сказав:

— Доведеться ще раз потурбувати вас. Мені дуже прикро… Завдаю клопоту і вам, і вашому синові.

Ліфт не працював. Дід спустився з третього поверху сходами. На душу йому мовби камінь наліг.

Вийшовши на вулицю, Дід зателефонував лейтенантові Опрішану в криміналістичну лабораторію. Той повідомив:

— На буфері немає жодної прим'ятини, навіть подряпинки, отже, дівчину збито не цим автомобілем. Гальмовий шлях — два метри. Тим часом машина стояла за півтора метра від узбіччя дороги. Це викликає в мене деякі сумніви.

— І в мене, — відповів Дід, умить спохмурнівши.

— Знайдено сліди піску під педаллю акселератора. За структурою пісок кварцовий, напевне, річковий, в усякому разі, не морський. Крім того, в машині лишився запах тих самих парфумів, якими користувалася загибла дівчина, це свідчить про те…

— Що дівчина спочатку була в машині, а вже потім потрапила під колеса.

— Абсолютно точно, — сказав лейтенант.

Дід вийшов з телефонної будки і глянув угору, на вікна третього поверху. Хтось швидко опустив фіранку на одному з них, але Дід помітив, що то не Леонте і не той хлопець, якого він бачив у дверях. Отже, Василе, молодший син, був удома і ховався від нього. Дід хотів іще раз піднятися до Скурту, але передумав і пішов по тротуару.

У прозорому весняному повітрі дзвеніли пташині голоси, дерева починали вкриватися ніжною зеленню. Дід нарахував десятків зо два колясок з немовлятами і подумав, що цей рік буде щасливий і врожайний. Йому посвітлішало на душі. Старий детектив дав собі слово виконати останній обов'язок перед Йоаною Рареу — знайти вбивцю ще перед тим, як її поховають, хоч справа була досить складна і заплутана, його серце забилося дужче, на обличчі проступив рум'янець. Пригадав, яку юності, працюючи з комісаром Ізбешеску, він якось подав йому в письмовій формі таке зобов'язання (до речі, злочини були трохи схожі). Молодий і енергійний, він тоді виграв парі. Тепер хизуватися не хотів ні перед ким — слово, дане самому собі, було сильнішим стимулом, аніж папір, який Дід міг би подати, приміром, капітанові Алексіу.

Зайшов до кав'ярні, попросив склянку кефіру та рогалик. Його неприємно вразило, що відтоді, як він тут бував у перші дні після відкриття, все змінилося на гірше: рогалика навіть не покуштував — боявся поламати зуби.

Дід поїхав автобусом на вулицю доктора Лістера і розшукав будинок, який назвав йому капітан Алексіу.

Піднявся на мансарду. З кімнати долинало приглушене ридання, і Дід увійшов без стуку. Йому було цікаво, як реагуватиме Дойна Чумедря на несподівану появу сторонньої людини.

Дівчина лежала на канапі, накритій білим вовняним покривалом у чорних смугах. Не злякалася, байдуже поглянула на старого, не знати, чи й усвідомила, що він увійшов. Зодягнена абияк, з-під сорочки виглядали трусики апельсинового кольору, а по тому, як коливалися її груди, Дід здогадався, що ліфчика на ній немає. Капітан Алексіу повідомив йому, де працює Дойна: манекенницею на швейній фабриці. Отож вона мусила вміти швидко роздягатися й одягатися. Але зараз дівчина не поспішала.

У кімнаті не було жодного стільця, натомість на великому килимі лежали врозкид шкіряні подушечки. На стіні висіла абстрактна картина: яскраво зафарбовані трикутники різних кольорів. Вони гармонували з подушечками такої самої форми.