Чтение онлайн

Дід зустрівся з Панаітеску на вулиці Лепушняну, як і домовились. З виразу обличчя водія було зрозуміло, що доручення він уже виконав.

— Ну, доповідай, любий друже!

Панаітеску зиркнув уліво, тоді вправо і, помітивши на тротуарі якусь пару, запросив Діда в машину. І лише тут насмілився заговорити:

— Я, шефе, далеко не їздив. Подумав собі так: коли треба замовити ключ, для чого людині пхатися хтозна-куди, якщо вона нічого лихого не замислила? Хіба не правда? І навпаки: коли совість не чиста, будеш шукати відлюдну місцинку. Ото я й пригадав одну тиху майстерню на вулиці Колентіни, либонь, і ви знаєте, там працює старий Джіка. Він мені зразу сказав, що місяць тому зробив ключ для автомобіля. Замовляла дуже вродлива брюнетка років двадцяти. Для «Фіата-1300». Джіка добре її запам'ятав.

— Панаітеску, ти виконав доручення блискуче.

Дід вийняв з кишені гаманець, трохи подумав і дав водієві п'ятдесят лей.

— Що я з ними робитиму, шефе? Ми ж домовилися інакше.

— Це, Панаітеску, для Джіки. Бери його в «б'юїк», і їдьте на вулицю доктора Лістера. Спостерігайте, хто виходитиме з будинку номер тридцять один. Нехай Джіка покаже тобі, кого впізнає.

Дід вийшов з машини і поманив за собою Ельзасця. Собака виліз і тихо заскавчав, невдоволений, що його розбудили.

— Старієш, хлопче, — промовив Дід і почухав пса поміж вухами.

«Б'юїк» розвернувся.

— Як ніхто не вийде, кинь камінець у вікно мансарди, звернуте на вулицю. Але гляди, щоб Джіку не помітили, — сказав Дід.

— Шефе, усе буде в ажурі, хіба ж мені вперше!

Дід повільно рушив тротуаром. Пес трохи пробіг, відтак зупинився біля вітрини й став облизуватися. Дід поглянув на сонце і все зрозумів: уже звернуло з полудня. Неподалік у тихому скверику стояла літня кав'ярня. Він замовив собі добре засмажений біфштекс, а для Ельзасця — сиру котлету із свинини. Обидва всмак пообідали і пішли далі.

Дід почав жалкувати, що заприсягся так швидко розкрити злочин. Він не сподівався від Дойни такої скупої розповіді про Йоану. Чому вона вразилася, почувши, що Йоана була вагітна? Хіба можна повірити, ніби Дойна нічого не знала про інтимні справи подруги?

Сонце припікало не на жарт, а в петлиці Дідового піджака пломенів ніжний пуп'янок троянди — незмінний талісман старого детектива (учора Панаітеску довелося обійти пів-Бухареста, щоб знайти той пуп'янок).

Дід зупинився біля кіоска з прохолодними напоями і попросив скропити пуп'янок. Чемний тон і вельми поштивий потиск руки, під час якого він зумів непомітно всунути продавцеві лею, сприяли зміні насмішкуватого подиву на люб'язність.

Старий вирішив іще раз піти до Леонте Скурту. Певна річ, він мав право викликати будь-кого до міліції, але полюбляв візитувати сам. Несподівані відвідини, як свідчив його багаторічний досвід, були значно ефективнішими. Особливо цікавила Діда перша реакція господарів.

Цього разу йому відчинив Василе Скурту, середнього зросту хлопець, блідий, як і його батько. Привертали увагу темні кола попід очима і чорні, прегарні, але без блиску очі, де затаїлася туга і задума. Дід відразу помітив, що нігті в хлопця геть обкусані, а довгі тонкі пальці злегка тремтять.

— Я хотів би побесідувати з вами віч-на-віч, — сказав Дід, і Василе якось нерішуче прочинив двері і запросив його до своєї кімнати. Вона була невеличка — близько десяти квадратних метрів. На стінах висіли саморобні полиці, заповнені книжками. Ліжко, столик, два стільці — більш нічого. Дід відчув гострий запах і, помітивши в кутку обгризені кістки, зрозумів, що тут був пес, якого, мабуть, недавно вивели на прогулянку.

Василе сів навпроти Діда і почав кусати нігті. Дивився в одну точку.

— З розповіді вашого батька я зрозумів, що ви не були знайомі з Йоаною Рареу, яку збито вашою машиною, — почав Дід.

Хлопець відповів не зразу. Встав і підійшов до вікна. Відчинив його. Заходив по кімнаті, з усього видно — хвилювався.

— Так вам сказав батько?

— Так.

— Либонь, він має рацію, — сухо промовив Василе і сів на стілець. Тепер Дід не бачив його обличчя.

— Знаєте, пане Скурту, той факт, що саме ви повідомили в міліцію про зникнення машини, великого значення не має. Але цією машиною вбито людину, знайому вам, і то досить близько, дарма що ви це заперечуєте. Отож подумайте серйозно. Перша підозра падає саме на вас. А ви зовсім не намагаєтесь розвіяти її.

Хлопець анітрохи не здивувався, що Дід знає про його зустрічі з Йоаною. Він уперто кусав нігті, втупивши погляд у стіну, і мовчав.

— Не хочете говорити? Розповідайте, щоб нам не гаяти часу.

— Я знав Йоану. Кохав її… Це моя перша любов… Хотів одружитися з нею… Батьки були проти.

— Йоана поділяла ваші почуття?

— Гадаю, що так.

— Ви не зовсім певні?

— Останні п'ять місяців вона не хотіла мене бачити.

— А ви шукали зустрічей з нею?

Хлопець підніс до очей великий палець правої руки, уважно поглянув на нього і засунув до рота. Помітивши невдоволення на Дідовому обличчі, швидко сховав руку в кишеню.

— Так, я намагався з нею зустрітися, але вона уникала мене. Я певний, щось у неї скоїлось. Я не розумів, у чому річ. Але, безперечно, за ці п'ять місяців щось сталося. А хто вам сказав, що ми були знайомі?

— Це не має значення. Коли ви справді її кохали, то саме ви й мусите передовсім допомогти мені. Думаю, вам не байдуже, що її немає серед живих. Інакше мені було б дуже важко повірити в щирість ваших почуттів.

— Я мучився кілька місяців. Не міг спати. Не давало спокою питання: чому вона раптом почала уникати мене? Що їй приключилося?

— Оце б і я хотів зрозуміти, любий хлопче. Як ви з нею познайомилися?

Василе запалив сигарету, тоді похопився й запропонував Дідові. Але той відломив половинку своєї сигари.

— Мама інколи не відмовляється від подарунків, вона лікарка, — пояснив хлопець, звідки в нього чужоземні сигарети. — Ми з Йоаною разом училися, тільки не в одному класі — я старший на рік. Бачив її на перервах, часто ходив слідом. Вона була ще зовсім маленькою дівчинкою, коли я заприсягся одружитися з нею, як тільки ми повиростаємо. Я цілий рік проводжав її зі школи додому й жодного разу не обізвався. Як би вам пояснити… Ніби в мене була потреба охороняти її… А в дев'ятому класі, точно пригадую навіть день — це було в четвер, я після уроків діждався її в парку, коли вона йшла додому, і без ніяких пояснень сказав, що через два роки я вступлю до інституту й мрію одружитися з нею.

— Вибачте, що перебиваю вас. Чи були між вами інтимні стосунки?

Хлопець заперечливо хитнув головою.

— Будь ласка, говоріть тільки правду, від цієї відповіді надзвичайно багато залежить.

— Та чому б я приховував? Йоана була дівчина. Вона мені сказала, що ніколи не належатиме нікому, крім чоловіка, з яким одружиться.

— Як саме відбувся між вами розрив?

— Ми домовилися зустрітися в суботу, як завше. Вона не прийшла. Я побіг до неї додому, а її подруга, що мешкала разом з нею, сказала, ніби Йоана не хоче бачити мене. Звісно, я не повірив. Відіпхнув Дойну (так звуть ту дівчину) і зайшов до кімнати. Йоана лежала на канапі. Дивилася в стелю якимось відчуженим поглядом. На мене й не глянула. Не знаю, чому, але мені здалося, ніби вона й не впізнала мене або вдавала, що ми не знайомі. Дойна схопила мене за руку й випхала за двері. Вона взагалі забороняла мужчинам заходити до кімнати. Йоана колись мені казала, що Дойна відчуває до чоловіків огиду.