Чтение онлайн

— …і зустріла вас.

Тамуючи хвилювання, Ярослав поглядав на її розпущене волосся — каштанові хвилі хлюпали на нього запахом конвалії; поглядав на закучерявлений віхтик, що гроном звисав над ніжністю очей; він поглядав на проріз її голубого, з білими ромашками халата, де налились тугенькі груденята, і… і не звладав собою. Наче билинку, висмикнув Оксану з-за столу й поніс на тапчан, — вона не пручалася… Потому, ніби розчавлена, довго лежала німо, не розплющуючи очей.

— Ти образилася?

— Ні…

Він поцілував її, ще і ще. Він усім єством одчув, яка вона зараз дорога йому. Скарб!

— Я розчешуся…

Вона незграбно сповзла з тапчана, притьмом закутуючи халатом білі стегна. Ступила крок до дзеркала.

— Десь я вичитав, що Платон твердив, ніби колись людина була цілістю, — глухо заговорив Ярослав, — та за якусь там кару Бог розпиляв її надвоє — тепер кожен шукає своєї половини. Як бачиш, я знайшов свою половину… — він пив її очима, як допіру випив у постелі.— Ну йди, йди до мене…

Вона чи вагалася, чи не сподівалася його повторного зову. Стояла розгублено — ще розпашіла, не остигла. Відтак покірно підступила. Ярослав ласкаво пригорнув її, прихилив до грудей, — вона лягла поруч.

— Кажуть, перлини з’являються на світ від сліз ангелів, котрі впали в море, — гладячи її плече, тихо мовив Ярослав. — Ти ж виросла на суші…

— На политій кров’ю Коденці…

— Кажуть, навіть гадюки і змії туляться. Навіть коні люблять ласку. І все ж таки щасливою людину робить не кохання, не успіх, а переконання в тому, що правильно вибрав дорогу, що єдиний шлях знайшов, на якому можеш дечого досягти.

— Я тобі буду допомагати…

— Хоча… Якось Ганнібал дуже затруднювався в переправі через Рону своїх слонів. Не йшли — і годі! Тоді великий полководець переправив кілька самок. І дивне диво сталося: самці кинулися вслід…

— Ти не хочеш мене слухати… — ніби зобижено сказала Оксана. — Але, слово честі, я можу тобі допомагати.

— Дякую, дякую, ласкава Мавко… І все-таки сума страждань перевищує суму насолоди… — він міцно поцілував її.— А зараз… Зараз я принесу свою дисертацію. І розкажу тобі, як народжуються і вмирають держави. Хочеш?

— Дуже.

— Я туди й назад!

У дверях Грицана стриміла несподівана й радісна записка: «Приїздить з Чернівців Віцко. Завтра в обід чекатиму тебе в кав’ярні «Ватра». Твій Ростик-Хвостик».

Вокзал у Чернівцях так був загачений народом — не те що сісти — стати ніде, навіть стіни не було вільної, щоб притулитися. Всюди — люди, люди, люди… Якийсь миршавий чоловічок, одкинувшись на поруччя лавки, зав’язав собі носовою хусточкою очі; вона була така брудна, аж чорна, та, певно, помагала йому заснути. Інший — нащось зняв чоботи й засучив по коліна холоші. Так смерділо потом, що Дмитро Вітовський не витримав і вийшов на перон.

Був це тридцятип’ятирічний мужчина середнього зросту, з залисинами, які робили чоло досить високим, волосся мав ясно-каштанове, такі ж були й вуса, прокурені трохи, акуратно підрізані. Обличчя виглядало старшим, і скроні вже були пошиті срібними нитками. Він стояв мовчки, накинувши сіру шинелю наопашки, голубі його очі були далеко-далеко, де за містом синіли обриси Карпат.

Кого він виглядав? Нового Лук’яна Кобилицю? Чи дивився, звідки ще можуть прийти вороги? Всю свою історію ми тільки те й робимо, що виглядаємо, звідки прийдуть вороги. І Чернівці не раз виглядали. Чернівці були збудовані за часів Ярослава Осмомисла як фортеця для захисту Галицького князівства, — тричі місто спустошували поляки, по два рази турки і татари, врешті захопила Австрія — неперерваний ланцюг грабунків і спустошень. А може, на зорі світу якась диявольська сила крапнула в душу людську отруту? Бо як інакше розцінити, що люди не можуть жити в спокої? Як пояснити бажання одних захоплювати інших?

«А нас завжди хтось захоплював, — подумав Вітовський з гіркою досадою. — Нещасний той, хто безсилий себе захистити. Але нещасним є і той, хто мириться з рабством, звикає до нього, як до легкої ноші. А ось російські солдати Чернівецького полку сміливо сказали: «Мир хатам! Війна палацам!» Тепер вони, мабуть, натхненно будують свою Радянську республіку. Що ж, усі вміють будувати, крім нас. Ми здатні хіба що тяглом бути. А чи не тому, що наш люд насамперед думає, аби вижити, а не жити. Жаль, що не всі розуміють різницю між прожиттям і життям. Власне, хліб також має свою силу. Тридцятиметрові стіни Вавілона могли б витримати удар сучасної облогової артилерії, але голод примусив фортецю капітулювати. Щоправда, не кожен з наших сучасних галицьких провідників зважився б на те, на що зважився цар Вавілона».

Вітовський намагався уявити собі вавілонського царя, який стоїть у відчаї серед своєї вітцівщини. Він розуміє: становище безнадійне. Виходу нема. Треба здавати місто ворогам. Ганебний полон? Ні, краще… і він підпалює свій палац, кидається першим у вогонь…

«Ну, наші діячі на такий подвиг не здатні,— з осміхом подумав Вітовський. — Вони майстри балаканини».

Паротяг свиснув протяжно, і Вітовський поспішно зайшов у вагон. Тісняви було трохи менше, ніж на вокзалі. Він вибрав місце біля вікна, навпроти рожевощокого інтелектуала, котрий чистив маленькою пилочкою довгі рожеві нігті.

Скоро він буде у стольному Львові. Кличуть друзі по зброї. Кажуть, потрібен їм. Що ж, це приємно, якщо ти ще комусь потрібен. Гірше — коли нікому не потрібен. Хоч потрібні людям не завжди бувають потрібні касті… Каста не любить інодумців.

Вітовський, прихилившись до вікна, поглядав на змілілий за літо Прут — ліниво пливло жовте листя. Прощай, зелена Буковино — краю стрімких буків і чистих криниць, краю Лук’яна Кобилиці і золотої кукурудзи. Ми ще зустрінемось! Ми ще зустрінемось… Люди завше це кажуть на прощання. Кажуть, вірячи й не вірячи. Проте кажуть. Але віра — велика сила, вона живить. Навіть у безвиході люди вірять, що може щось зміниться на краще. І це добре. Бо зневіра веде якщо не до смерті, то принаймні до спустошення душі, зневіра — переддень смерті, як не фізичної, то принаймні духовної.

А потяг набирав швидкість. Нарешті пішов так, ніби хотів підім’яти простір.

Рожевощокий інтелектуал усе шпортався пилочкою у своїх довгих рожевих нігтях, виколупуючи болото; він був повненький, з тонкими вусиками і тонкими пальцями.

— У вас дуже гррні нігті,— якомога люб’язніше зауважив Вітовський і тут же схаменувся: навіщо затіває цю розмову? Адже це не властиве його характеру.

— Пильную, — не без гордості відповів інтелектуал. — Особиста гігієна завше робить людину чистою.

— Ви хотіли сказати: її шкіру?

— І шкіру. На шкірі всі зарази сидять.

— І переходять на душу?

— Душа не матеріальна.

— Ви мислите філософськими категоріями.

— У кожного з нас свої категорії.

Вітовський не продовжив розмови, а помандрував думками на Волинь, згадуючи діток, яких навчав грамоти в заснованих ним школах. На Волині він пробув шістнадцять місяців, ведучи культурно-освітню роботу. Та найбільш пам’ятна зустріч з козацькими могилами біля Берестечка. Триста молодців там полягло. А може, більше. Вони всі полягли, та ніхто не склав зброї.