Чтение онлайн

«Якби люди навчилися насамперед дбати про гігієну мозку й душі, тоді б справді було менше зарази на світі».

Пухкощокий інтелектуал дочистив нігті, сховав пилочку у футлярчик, відтак розгорнув журнальчик, у якому було дуже багато фотографій гарних дівчаток: перукарі рекламували нові зачіски, — навіть у час воєн і розрухи дівчата й зачіски завше модні. А чим же іще одвернути увагу від насущних проблем?

Тим часом потяг, ніби граючись, то тікав од Прута, то кілька разів перетинав. А довкола — пригасаючий буковинський оазис: жовте листя винограду, шелестливі стебла кукурудзи; осінь завше навіювала на Вітовського журбу — ніщо так не докучає на війні, як розкисла осінь.

«Що ж там у Львові? — подумав Дмитро, вичеркуючи запальничкою вогонь. — Воюють чи дебатують?»

Його хвилювала зустріч зі Львовом. Дорогим було це місто. І не лише тому, що вчився в університеті,— правда, докінчувати право довелося в Кракові,— його викинув з університету процес 1910 року, коли від куль польських студентів-шовіністів упав Адам Коцко, великий його друг, друг Мирослава Січинського — того Січинського, що знищив тирана графа Потоцького. Адама вбили, а побратимів судили, хоч усе мало бути навпаки. Адже студенти-українці боролися за український університет у Львові, свої законні права відстоювали. Зі Львова, зрештою, після створення з початком світової війни легіону Українських Січових стрільців почався бойовий шлях Вітовського, — мокнув зі своєю сотнею в окопах, грівся біля ватри в Карпатах. І хоч його називали похмурим та жорстоким, проте він ніколи — як сотник — не одділяв себе від стрільців, як і не міг терпіти будь-чийого зухвальства. Якось за сороміцьку пісню примусив стрільців повзати по зораному полю… Зате наступного дня разом з усіма рив окопи. Так, він любив своїх стрільців — настільки любив, наскільки боліло серце: Українські Січові стрільці воювали за Австрію, і він, як сотник, також воював. В ім’я чого? Для розкошів Віденського двора? Бо ж не вірив, що при австрійських багнетах можна збудувати свою державу. Він орієнтувався на власні сили, він був прихильником власних зусиль. Та їх було так мало — їх було далеко менше, ніж прихильників австрійської орієнтації. В нашій крові,— думав Вітовський зараз, — орієнтування на когось. Але ще жоден народ, який орієнтувався на чужу силу, не виборов собі незалежності. Так, це наша трагедія. Давня, споконвічна наша трагедія, що сподіваємось, буцім хтось прийде і збудує нам державу. Тому так часто верховоди опиралися на чужоземні сили: Сагайдачний і Польща, Дорошенко і Туреччина, Хмельницький і Москва, Мазепа і Швеція, нарешті Центральна Рада і німці та австрійці. Ні, так ми нікуди не дійдемо!

У цьому Вітовський ще раз пересвідчився, коли Січовий легіон — у відповідності з Брест-Литовською угодою між Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною, Болгарією і Центральною Радою — перейшов разом з німецько-австрійськими військами в лютому нинішнього року Збруч. Йому дали найкращу сотню: веди, мовляв, агітацію серед східноукраїнського населення про приятельські наміри австрійців… Смішно! Приятелі — австрійці… Які великі приятелі! Ото тільки хліба їм українського дай, м’яса, сала — вони будуть чудовими приятелями! Тепер Центральна Рада кусає лікті — царського генерала Павла Скоропадського, поборника «єдиної і неділимої», проголошено гетьманом України, і німці та австрійці грабують Україну як хочуть і скільки хочуть. Власне, й самої Центральної Ради нема.

Так. Здається, саме тоді він остаточно збагнув істину. А що більше, коли був заступником референта цивільних справ комендатури у Жмеринці. І якщо не покинув легіону, то лише тому, що не міг полишити своїх стрільців, хоч було йому гірко носити австрійський мундир. Однак причував: недовго носити — монархія терпить крах. Він радів, коли залишки легіону одвели на Буковину, в тил. Щоправда, тепер тил — річ відносна, — нема фронту, нема тилу.

Потяг іще раз почоломкався з Прутом, — Коломия. Вітовський вийшов на перон. Вокзал переповнений військовими, — німецька, угорська, чеська, словацька, польська мови, — солдати покидали фронти, верталися додому.

«Невже треба було кілька років загальнолюдської бойні, щоб отак кінчити? — більно думав Дмитро. — Жахливо».

А на запасних коліях стояли заклепані наглухо товарняки. Вітовський розпачно затиснув зуби: в Німеччину, з легкої руки Центральної Ради, пливло українське багатство: зерно, м’ясо, цукор… Дорого платиш, Україно, за необачність своїх провідників. Вельми дорого!

Потяг свиснув, і Вітовський повернувся в купе. Але вже не міг сидіти спокійно: через якихось дві години Станіслав. А далі — Рожнятів. Його Рожнятів. Ох, як йому зараз хотілося туди, в це мальовниче містечко біля підніжжя Карпат, на берег Чачви або Дуба. Звичайно, з дружиною своєю чорнобровою, з проворною, непосидющою донечкою, — він з мукою згадував їхню недавню зустріч, коли на кілька днів відпросився з легіону.

— Сина хочу, — шептав дружині, коли пішли прогулятися на руїни княжого замку. — Чуєш, дорога, сина…

— Щоб продовжити рід Вітовських? — відповідала йому таким же шепотом, горнучись набряклими молоком грудьми.

— Не знаю, але хочу сина…

— Дмитре, він буде вояком…

— Нам не потрібні вояки. Нам потрібні велети духу. Як Франко. Дівчата для ніжності й материнства, а хлопці — аби захищати їхнє материнство. Дівчатка — мир, дорога моя, дівчатка — продовження роду людського… А мій син… Ми навчимо його любити людей. І ненавидіти тих, хто хоче їх занапастити. Хай, може, зависоко кажу, але спокою хочу і добра Галичині зичу, хоч трохи добра і розквіту.

Згадуючи, він опер важке, високе чоло на долоню і, заплющивши втомлені від безсоння очі, потерся змучено об цю жорстку, огрубілу долоню, котра останні роки лише стискала зброю і так мало пестила дружину, а ще менше дочку. Коли б народився син! Як ти назвав би його? Ну, тут і вибирати нічого — Мирославом. В честь Січинського. А що? Звучить — Мирослав Вітовський.

Якби зараз не чекали у Львові, помчав би у Рожнятів. А ще, напевне, пішов би під мури «Діброви», з якої так ловко вдалося вивести Мирослава Січинського. Однак дивно все-таки: держава розпадається, а тюрма існує. Мабуть, у державі останньою падає тюрма. Спершу гине держава, а тоді вже — тюрма. А може, син зачатий на руїнах того старого замку… Може, зачатий в одній із башт, в якій, цілком ймовірно, стояв на сторожі предок, метаючи в напасників стріли, списа чи якусь огненну кулю, аби спопелити того, хто нахабно дерся до чужого дому.

Що ж, до Рожнятова він не потрапить. Кілька хвилин поїзд стоїть у Станіславі, а далі — Львів. Там вершиться щось цікаве: офіцери створили військовий комітет, запрошують його стати керманичем. Він згодився. Без вагань. Він не міг не погодитися. Людина завше з приємністю й радістю приймає те, про що не раз мріяла, — ще в Станіславській гімназії Дмитро мріяв про бомби… а що? Хіба тут нема логіки? Хіба не бомбами можна повернути несправедливість? Досить заглянути в історію людства: в ім’я ідеї на ешафот пішов брат того, котрий нині зумів повалити царство тиранів у Росії.

Чим ближче до Станіслава, тим гучніше билося мимоволі серце. Адже неподалеку, в селі Медухи, він народився під селянською стріхою, звідтам пішов до гімназії. І якщо випереджав декого з товаришів буйною поетичною фантазією, енергією, то це тому, що багато читав, створив таємничий просвітньо-артистичний гурток: їздили по селах з концертами, показували вистави, засновували читальні, спортивні товариства «Січ», — вони робили все, аби збудити людську мисль, розуміючи, що без мислі душа черства, буденна, пісна; немащеним возом далеко не поїдеш, пересохлим ротом довго говорити не будеш.

Дмитро вірив, що зустріне у Львові когось із колишніх своїх гімназійних однодумців. Хоча би Ростислава Боговика. Цього невмовкаючого веселуна, що увесь був зітканий з посмішки та енергії, пекучої, невсипущої енергії, котра в найскрутніші хвилини будила найпохмуріших. З Ростиком було легко й безжурно. Вивертаючи свої дитячі очі, він говорив: «Ти ж, Дмитре, пишеш вірші, навіть гарні. Пощо тобі адвокатство? Ти можеш стати літератором. Мені б твій хист!» Він говорив щиро, явно недооцінюючи себе. У нього був поетичний хист, але не було сили волі прикувати себе до письмового столу. Дмитро не конче дивувався — бажання і воля постійно стикаються, як два антиподи, одне без одного не може існувати. Але у Ростика не було підстав впадати у відчай — Ростик був чудовим учителем української літератури, — зате мови, вірніше, граматики, не любив. «Оті правила висушують мої жили». Ще б Грицана зустріти. Теж славний хлопчисько. Надійний товариш, хоча ніяк не хотів брати участі в концертах чи виставах. «Не моє. Я ліпше щось оповім людям з історії». Дмитрові подобалася його прямота. Не кожен здатний визнати, хто ти єси. Це також мужність — отак самокритично себе оцінити. Правда, це, як і все в житті, має два кінці: один сприйме твою самокритичність з повагою, а інший зрадіє, що є підстава зневажати, посмакувати людську слабість, або просто скривиться зневажливо, якщо мова піде про достоїнства тої чи іншої людини. Чи не звідси народжуються сноби? Власне, нема чого дивуватися — ідіотство завше йшло в парі з порядністю.

Востаннє вони з Грицаном бачилися ще тоді, коли той служив у Січових стрільцях. Згодом Дмитро довідався, що Грицан потрапив у російський полон. Це особливо не дивувало. Якщо війну ототожнювати з палицею, то це, може, єдина палиця, що має кілька кінців: можна бути вбитим, можна бути калікою, можна чудом уціліти, можна потрапити в полон… Зрештою, Ярослав міг і повернутись, — тепер багато — он які переповнені вагони — повертаються з полону. Власне, не всі. Декому навіть там добре, дехто звикає, шкодує полишити тамтешні краї, бо йому ліпше, ніж удома. Все залежить від характеру.