Чтение онлайн

«Що ж вони там затівають у Львові? — не переставала точити Вітовського думка. — Хочуть перевернути світ? Але ж нема точки опору. І жердини такої довгої та гожої нема».

Він знову подумки повернувся до того товариства, в якому жив, з яким щодня спілкувався, часто бачив гризню. Він знав одного місцевого літератора, що вельми любив вино і жінок, вдавав скромного та доброго, а коли напився, усіх обзивав найнепристойнішими словами. Збагни, хто він. Покладешся на такого? Звичайно, ні. Але чого дивуєшся? Кожен по-своєму веде себе, по-своєму пристосовується до життя: каченяті досить вилупитися з яйця, як воно в той же день пірнає у воду, ведмежа здатне лиш найти цицьку матері, маленьке кенгуру вмощується в сумці матері на животі… Ми всі в сумці кенгуру?

А поїзд тим часом входив до міста Дмитрової юності,— в Станіславі Вітовський застав те, що й на коломийському вокзалі: колії були забиті ешелонами з демобілізованими і добром України, яке німці весело везли у свій фатерлянд.

Поглядаючи на сплюндрований війною Станіслав, Вітовський мимоволі знов згадав свого доброго приятеля — двадцятирічного львівського студента, котрий десять років тому застрелив намісника Галичини графа Потоцького. Двічі судили Мирослава до смертної кари через повішання. Нарешті цісар «змилувався»: шибеницю замінив двадцятьма роками тюрми. І перевезли Січинського зі Львова до станіславської «Діброви». Отоді в нього, у Вітовського, й зародилася зухвала думка: викрасти побратима з «Діброви» — тої «Діброви», з якої ніхто ще не втікав. І це вдалося зробити восени сім років тому — на очах усієї охорони вивести Січинського з в'язниці й переправити до Сполучених Штатів, — тепер Мирослав підданий Вільсона. Тож хай домагається в нього незалежної Галичини!

Коли поїзд знову рушив, Дмитрові очі не могли відірватися од того напрямку, де був Рожнятів — дружина, донечка… Однак добре, що поїзд рушив: коли стоїш на вогні, горять кості, а чим далі від вогню, менше пече навіть випалене місце… І обставини бувають сильніші від бажань.

Він прихилився чолом до вікна, курив та все поглядав туди, де мав лежати його Рожнятів. Вчувся йому її голос, йому дуже виразно вчувся її милий голос:

— Дмитре, а чи добре, що ми у війну женимося?

— Дорога моя гуцулочко, кулі не вбивають кохання. Кулі можуть вбити лише життя.

— А яке кохання без життя?

— Ромео і Джульетта загинули, а дух їхнього кохання витає над усім світом уже кілька століть. Напевно, любов — найбільша у світі сила. І якщо коли-небудь хтось вигадає таку зброю, котра здолає любов, людство загине. А насамперед загине той, хто її вигадав. То чи є сенс народжуватися, аби завчасу самому собі готувати смерть?

— Я довго шукала людину, якій хотіла поклонятися…

— Мені не треба поклонятися, мене треба кохати. Я хочу нести твій світлий образ у всі небезпеки. З ким же я буду розмовляти у важкі хвилини, як не з тобою?

Потяг влетів у древній Галич, що затишно притулився до синього Дністра. На узвишші у супокої застигли руїни Княжого замку. Тепер там повно галиччя. А певно, стояв на його валах мужній князь галицький Роман Мстиславович — стояв та казав: не передавивши бджіл, меду не їсти…

І згадав Вітовський, як під час літньої кампанії п’ятнадцятого року його сотня першою ввійшла до Галича — до столиці колишнього князівства Галицького, — і він звелів вивісити на ратуші синьо-жовту хоругву. Ох, як тоді збунтувалося австрійське командування! Настільки збунтувалося, що Вітовський остаточно збагнув: ми для Австрії — руки, якими загрібають жар.

Нараз поїзд загальмував — Дмитро талапнувся головою об стінку. Що таке? Що сталося?

Вона розхристала його сорочку й обережно, ледь-ледь торкаючись, пестила його груди довгими, як у піаніста, пальцями; десь у плетиві кучерявого волосся знайшла під серцем-родимку, нахилилася й поцілувала:

— Моя…

«Закоханість робить дорослих дітьми, — подумав Ярослав. — Але в кожного своя пісня. Скільки птахів — стільки пісень…»

— Звари, будь ласка, кави. Треба вставати.

— І більше нічого?

— Ні. Чогось не хочеться їсти.

Вона якось нахильці, на пальчиках пішла, ледь згорбившись, метляючи довгими полами голубого халатика. Ярослав провів її уважним поглядом і подумав, що в останні часи, коли він сварився із Стасею, то розгортав книгу, читав, але нічого не пам’ятав, лише хотів, аби вона не прийшла до нього, — ні, Стася не приходила, вона статечно пропливала мимо, навіть не обертаючи голови. Як він був їй вдячний! «Однак мене чекає Ростик». Він, похапцем схопившись, наблизився до вікна. Над Львовом висів мрячний день, туман роз’їдав порозкиданий папір. Ярослав звернув увагу на жінку, котра стояла біля ящика із сміттям.

Роздуми його розколола Оксана, хоч увійшла майже нечутно. Поставивши на стіл чашку з надщербленим краєчком і надтріснутим денцем, торкнулася його плеча.

— Кава готова.

— Тихо! Дивись, — показав на жінку, котра стояла біля ящика із сміттям, тонкі її ноги палками стирчали у великих черевиках, з яких висолопилось брудно онуччя. На жінці була чорна хустка з обстріпаними кінцями. Жінка шпортала палицею в смітті, вигортала недоїдки хліба, нанизувала на кінчик палиці й клала собі в кошик з надламаною ручкою. А довкола того ящика сиділи п’ять ситих котів, чимсь нагадуючи грифів. — Це жахливо! — Він затулив очі й відвернувся од вікна. — Не можу пити… Не полізе… Вибач, але я не можу… Я повинен іти. Ти ж знаєш, хто мене чекає. Пробач, але я не люблю запізнюватися.

— А пізно повернешся?

— Не знаю, — щиро признався. — Тільки ти не гнівайся. Але я обов’язково повернуся.

Не калатаючи по сходах черевиками, заклопотано і рішуче вийшов надвір. Жінки вже не було. Тепер у смітті копошилися тлусті коти — копошилися хижо, нетерпляче.

Над Львовом ще трималася золота осінь. Та Ярослав знав: вже недовго, ось-ось сніжинки засріблять голі дерева. В незручну пору, — з насмішкою подумав, — беремося творити свою державу… Та відразу спростував себе: по-різному буває. Німецька імперія, приміром, була проголошена на території чужої країни: в колишній резиденції французьких королів — Версалі, де на той час — 18 січня 1871 року — перебувала ставка прусських військ, які тільки що закінчили переможну війну з Францією. Парадокс, але у Версалі голову Вільгельма увінчала корона німецького імператора. Тепер французи мають право демонструвати свою силу… Дивна річ, загадкова! У Версалі, продовжимо думку, кайзерівська Німеччина почала своє життя, а зараз у Версалі може його закінчити. Проте… Кайзер пішов — генерали лишились, — генерали завжди знайдуть собі кайзера.

Побіля ратуші крутився Стемпковський, неначе визирав когось, вештались іще якісь типи, яких Грицан не знав і не бажав знати. Він хотів усіх обминути, проте Адам зупинив його:

— Сам Бог послав тебе!

— Куди послав і чого послав? — після цнотливої ночі, проведеної в ложі Оксани, в Ярослава був сонячний настрій.

Стемпковський зміряв Грицана здивованим поглядом, знизав нащось плечима і сказав:

— Ти мені конче потрібен.

— Тільки не зараз.

— Саме зараз. Хоч хвилину вділи мені.

— По суті.

— Мені потрібні твої знання.

— Знання — штука нематеріальна.

— Я буду платити.

— Ти ж не князь Костянтин Острозький, — всміхнувся Ярослав, — у тебе ж нема мільйонів. До того ж я нікому не бажаю служити. Честь, пане Стемпковський!

І кивком голови попрощався. Так, князь Острозький був одним з найбільших багатіїв Польщі. Двадцять п’ять міст… Майже дві з половиною тисячі сіл… Чистий прибуток — одинадцять мільйонів злотих… Пишний двір в Острозі… І разом з тим — щира підтримка українського народу в його боротьбі проти уніатів. Де логіка? Дивний світ…