Спалені обози
Шрифт:
— Я даю у ваше розпорядження авта, — полковник Стефанів був невмолимий. — І державні секретарі, і члени Національної Ради мусять виїхати.
— І все-таки виясніть ситуацію…
— Добре, протримаємося ще дві години, поки вияснимо, — врешті погодився полковник Стефанів.
А Поточняк двоївся. На засіданні військової ради він категорично виступив проти здачі Львова, а з другого боку, розумів, що становище критичне.
0 п’ятнадцятій годині почався повторний ворожий наступ. І такий, якого досі галицькі стрільці не знали: противник атакував з усіх боків. Це був дикий, шалений шквал вогню, який мав спопелити Народний дім, де містився штаб, спустошити намісництво, де перебував уряд, — противник поставив собі за мету розчавити республіку. Раз і назавжди!
Полковник Стефанів вислав делегацію на переговори — відповідь була коротка: у теперішньому стані операції перемир’я неможливе…
Заходив вечір — чорний, страшний вечір… Полковник Стефанів сказав Костю Левицькому:
— Виходу нема. Військо вийде зі Львова, організується, і до кінця листопада Львів знов буде столицею…
І Кость Левицький скорився: Державний секретаріат і більшість членів Національної Ради через Жовкву — Кам’янку-Струмилову — Золочів виїхали до Тернополя.
Чим глибшав вечір, тим ширшала невідомість.
20.00. Народний дім. Цвинтарний настрій. Коли? — питали одні одних, але точної години ніхто не знав, навіть начальник штабу отаман Горук.
Відтак усі кинулися до магазину, що був розміщений на Вірменській вулиці у двох кімнатах. В одній — взуття, зреквізоване з початком листопадових подій в австрійських магазинах, у другій — мундири. Щоби добро те не потрапило в руки поляків, дозволено було брати все, що хто хотів… І — брали. Найбільше дерлися за жовті черевики, що, на диво, були з одної ноги… В розпал тої веремії прибіг стрілець з розвідки:
— Ви тут збираєтеся, а Личаків вільний.
Одні вірили, другі — ні, бо ще недавно на личаківській рогачці було поранено кілька вояків.
— Таж коло церкви Петра і Павла, на рогачці, ходять вояки із синьо-жовтими відзнаками! — ревно переконував стрілець-розвідник.
— Це польський підступ! Таке вже було!
Магазин спорожнів моментально. І знов Народний дім наповнився людом. Рейвах. Дехто ходив п’яний. Ніхто не знав, що робити. Полковник Стефанів кудись зник. Отаман Горук безпорадно розводив руками. А розбурхане вояцтво бунтувало.
— Ганьба! Стид!
— Зрада!
— Де Стефанів?
— Нема причин кидати Львова!
— Ми вдержимо фронт! Ми фронтовики і краще це знаєм! І Високого замку не дамо!
— Ще тиждень протримаємось, заки наспіє підмога!
Молодий хвацький хорунжий пружно вискочив на стілець, замахав у відчаї руками:
— Залога Цитаделі не виконає наказу про евакуацію! На крайній випадок висадимо себе в повітря! Згинемо, а Львова не покинемо!
Та його ніхто не слухав. Усі заговорили-заволали водночас. Анатоль опустіло притулився до стіни. Йому здавалося, що наступила хвилина божевілля. А з усюд неслося:
— Такої ганьби усуси не переживуть!
— Ваші діти проклянуть вас!
— Такої Команди нам не треба!
— Хто боїться, втікайте! Ми зістанемось! Ми покажем, що місто можна вдержати!
— Команди не визнаємо!
— Нам треба диктатора!
— Хай ним буде отаман Горук!
— Панове-товариші! Та дайте собі спокій! — закричав нарешті отаман Горук, видираючись схвильований з товпи. — Не робіть зі мною комедій! Ситуація надто поважна. Якщо ви хочете далі бути військом, то шануйте дисципліну. І зважте, що накази про відступ одіслано на всі відтинки фронту. І змінити нічого не можна. О годині одинадцятій маємо покинути Народний дім. А поки що тримайте язик за зубами!
— Покинути Львів без причини… — і сльози.
22.00. Хто із старшин жив поблизу, прощався з рідними. Ті, що мешкали в готелі, брали свої речі.
22.30. Місто занурилось в нічну темряву. На вулицях — ні живої душі. У Народному домі рух — штаб готувався до виїзду. Нарешті рушили. Вибрались на Жовківську вулицю. Залізничне полотно перебігали, бо поляки стріляли з дому інвалідів. Підзамче. Ешелон-порожняк був заповнений швидко, — їхати мали, як ще першого листопада передбачив Вітовський, до Задвір’я, Красного, Золочева, — ешелон був заповнений, але виявилось, що нема локомотива… Чекали, чекали — нема! І не буде… Зачали висідати, багаж на плечі — і пішки до Винник…
Небо чисте. Світив місяць. Ясно. Пізня осіння ніч робила враження зими, землю вкрив тонкий шар снігу.
«Три тижні тому, в п’ятницю вдосвіта, забрали ми Львів, — з гіркотою думав Поточняк. — А нині, через три тижні, так само в п’ятницю і так само вдосвіта покидаємо його…»
Рівно о 24.00 місто покинули бойові групи. Одні йшли на Підзамче, другі — Курковою на Кайзервальд, Кривчиці і Лисиничі. Без втрат вийшла артилерія з Цитаделі, але потрапила в яри та дебрі, і комендант розпорядився знищити гармати… Вибрались люди і коні. Зате гармати з Високого замку переправилися успішно.
Навколо Львова далеко й широко спали міста і села, дрімала українська земля… Тільки на Підзамчу і Цитаделі багровіли пожежі, гостро випорскуючи іскри…
І настав ранок… Головна група — десь півтори тисячі вояків, стягнулася до Лисинич. Тут опинився і штаб на чолі з полковником Стефанівим. Після короткого перепочинку стрільці перебазувалися до Винник. Але йшли байдужим маршем, ніби війна закінчилася. І за цю байдужість вельми поплатилися: коли перші відділи виходили на дорогу, польський броньовик раптом примчав зі Львова, посипав кулеметними чергами і викликав таку паніку, що ніяка сила не годна була вдержати вояків: рвонули увсібіч, а далі порозбігалися по селах… Решта потяглася гостинцем до Курович — згодом тут почне формуватися група «Схід» як складова частина Галицької Армії, що мала відбити Львів. Лише січові стрільці зберегли майже в цілості свої ряди, хіба що перебрались з Винник до Миклашева, діставши наказ полковника Стефаніва укріпитися на лінії Підбірці — Лисиничі — Винники — Чижки, — почався другий період українсько-польської війни…
ЧАСТИНА ДРУГА
І
І Дмитро Вітовський заплакав… Ні, він не ридав, навіть не схлипував, але на очі так густо виступили сльози, що він, здавалось, осліп.
Галичино, рідна! Яка ж ти бідна, яка нещасна! А були ж часи Ростиславичів, Осмомисла, Данила, Лева…
Витер очі і, глибоко, мимоволі зі стогоном зітхнувши, присунув до себе палицю, — старі рани і ревматизм. А Поточняк стояв до нього спиною, дивився у вікно. Саме він, Анатоль, так його розчулив. Падіння Львова Дмитро вже пережив, навіть пересварився з Костем Левицьким, коли той разом з державними секретарями та деякими членами Національної Ради прибув до Тернополя. Але коли Поточняк зачав розповідати подробиці, надто ж як у них стріляли з вікон дому інвалідів, як довелось перебігати колію, — не витримав, нерви здали.
Так, були часи Ростиславичів, Осмомисла, Данила, Лева. І було чотири століття польської окупації, а потому, з 1772-го, почалась австрійська. Та все ж на початку минулого віку проснулась Галичина. «Руська трійця» — Шашкевич, Вагилевич, Головатий; «Русалка Дністровая». Революція 1848-го. «Зоря Галицька». І лист-звернення до цісаря Фердінанда з проханням-вимогою надати українському народові в Галичині самостійність-автономію. Спершу запевнив цісар, що так буде, але перегодя зрікся престолу на користь Франца-Йосифа, а в часи абсолютизму всі домагання були похоронені, і Головна Руська Рада перестала існувати, настала зневіра в Австрію, отоді Росія й підсунула Галичині історика і журналіста Михайла Погодіна, що став духовним батьком галицьких москвофілів. Та Європа клекотала — «Молода Італія», «Молода Німеччина», «Молода Литва», «Молода Європа», «Молода Польща», нарешті під їхнім впливом і появилася на світ Божий перша українська народовецька громада «Молода Русь». А за нею перші політичні часописи — «Батьківщина», «Діло», політичне товариство «Народна рада», відтак перша політична партія — радикальна, заснована Франком, Павликом, Драгомановим, в 1899-му праве її крило створило українську національно-демократичну партію, в народний комітет якої ввійшли Михайло Грушевський, Іван Франко, Кость Левицький… Ліві ж радикали заснували соціал-демократичну партію. І в лютому 1910-го парламентарії — представники-висуванці цих партій: національно-демократичної, соціал-демократичної та радикальної — ухвалили домагатися Галичині і Північно-Західній Буковині національної автономії. І коли б не війна…