Чтение онлайн

А зараз отаман Горук занервував. Знов Стефанів щось затіває. Невже мало йому кадетської школи?

І полковник Стефанів нервував, — коли людина терпить невдачу, вину звалює на когось іншого — тільки не на себе, так уже повелося, мабуть, споконвіку.

Усі оперативні справи полковник Стефанів вирішував самочинно, без помочі шефа штабу — і взагалі без будь-чиєї співпраці. Було в цьому трохи з амбіції так званого активного австрійського офіцера, гордого за свою кваліфікаційну вищість, — Горук служив «лише» в усусах, хоча довголітня війна мала б стерти цю різницю. Чи була така поведінка корисна? Та й чи мав Стефанів дані на «самодержця»? В усякому разі його деяка рубаність у поведінці і різкість у висловах відштовхували цивільних, — новий Коссак? Але вояцтву не шкодило, навіть подобалось, здобувало респект серед підлеглих.

Ні, не моя вимогливість усьому причиною, — думав полковник Стефанів, — тут глибше треба копати: нестача сил, брак резервів, нема чим маневрувати, — ось де собака заритий! А я ж добре радив Левицькому: їдьте всім секретаріатом зі Львова, ну, приміром, до Тернополя, організуйте там і себе, і поміч нам, а Львів залишіть військовим, — не послухав. Столиця, мовляв, Львів. А що столиця? Кутузов розбив Наполеона не під столицею… Помимо того, Левицький вважає поляків політичними противниками, а не воєнними, апелюючи до «14 пунктів» Вільсона та справедливості Антанти. Що на се сказати? Телепень! Долю держави вирішує військова сила!

— Пане полковнику, тут я маю кілька донесень нашої розвідки, — заговорив перегодя Горук.

— Прошу, — полковник Стефанів одірвався від карти Львова. — Що ж вони голосять?

— Найбільш скрушно в Перемишлі.

— Конкретно?

— Запеклі бої.

— Я це знаю, — сказав полковник Стефанів. — Далі.

— Великий рух поляків під Ярославом і Томашевим.

— Ну, це близько до їх границі…

— У Сокалі і Раві-Руській паніка…

— Паніка! — вигукнув полковник Стефанів. — Вітовський же видав наказ: повітові міста обороняти власними силами. Чому не бороняться, а панікують?

— Це і я міг би вас запитати…

Якусь хвилю вони дивилися один одному в очі — жоден з них так нічого й не сказав, аж до вечора, доки отаман Горук не зібрав військову раду.

— Прошу раз і назавжди затямити: нема кепських вояків — тільки кепські старшини, які не вміють вести їх у бій, — круто почав її полковник Стефанів. — Патріотизм на словах нікому не потрібен!

Він усе більше гарячкував, виливаючи на офіцерів увесь свій гнів. Особливо дісталось так званим зупакам — себто тиловикам, які лише жеруть казенну зупу та своєю поведінкою деморалізують стрілецтво.

У самий розпал військової ради — три приголомшуючі повідомлення: румуни зайняли Чернівці, а далі мають намір окупувати всю Буковину й захопити Галицьке Покуття, як давній край молдавських воєвод; Перемишль — у руках поляків, отже, залізнична магістраль Перемишль — Львів паралізована; окружна команда в Коломиї розпорядилася евакуювати військові магазини зі Снятина…

— Прикро! — тільки й сказав полковник Стефанів. — А вихід бачу один: зараз же видати наказ прискорити мобілізацію мужви. Ні один з бувших австрійських військових старшин до тридцяти п’яти років не сміє залишатися вдома! Інакше нічим не допоможемо ні буковинцям, ні перемишльцям! Водночас наказую: встановити суворий контроль на околицях Львова, арештовувати кожного, хто без перепустки покидає місто!

— Це не вихід! — зауважив Поточняк.

— Спробувати можна! — не губився полковник Стефанів. — А тепер найголовніше: із завтрашнього ранку починаємо наступ, щоб деблокувати місто. Львів мусить бути українським! Все, панове! Ідіть до своїх вояків, а завтра — в бій!

Три дні велись бої на всіх відтинках, а результату ніякого — противники топтались на одних і тих же позиціях, і війна набрала позиційного характеру. Кость Левицький зажадав нових переговорів, полковник Стефанів — проти, однак з ним не погодилися, і 17 листопада, в неділю, було укладене 48-годинне перемир’я: з шостої години ранку 18 листопада по шосту ранку 20 листопада, — принаймні щоб похоронити трупи…

Похоронити трупи… І ніхто не знав, що саме цього дня у Львів з Перемишля прилетів аеропланом поручик, щоб вручити польському командуванню пакет: на поміч прибуде батальйон піхоти в силі п’ятсот чоловік, батарея польової піхоти — чотири гармати, загін кавалерії, бронепоїзд, два вагони амуніції і один — гранат, — чекайте в понеділок під вечір… Заодно вишліть назустріч у Зимну Воду офіцерів з вказівками, що де має бути розміщене.

Виманивши Оксану з канцелярії Державного секретаріату, де вона вже третій день працювала, Грицан м’яко сказав:

— Спішно їду до Тернополя. — Він осміхнувся. — Тож прийшов, так би мовити, попрощатись…

— Що, надовго? — стривожилась.

— Не знаю, — хоч Оксана й стала йому дорогою-предорогою, він з обов’язку не міг признатися, що Вітовський…

І Ярослав похопився. Смішно! Не може признатись… Таж Оксана від будь-кого дізнається — в канцелярії Державного секретаріату не буде особливим секретом, що Вітовський видав наказ-звернення: «В найближчому часі мусимо цілковито опанувати столицею нашої держави — Львовом… Тому наказую всім державним комісарам і повітовим військовим комендантам під особистою відповідальністю негайно зібрати і вислати до Львова всі зайві військові сили…» Отож, щоб прискорити акцію, сам виїздить у Тернопіль, Станіслав і Коломию.

— їду з Вітовським, — уточнив, зніяковівши, Ярослав.

— Надовго? — перепитала, проте.

— Справді не знаю.

— І ми більше не побачимося? — розширила печаль своїх очей, згадавши, що й Адам колись сказав: їду…

— Що ти?! Не побачимося… Таке скажеш!

— Може, напишеш? — поблагала тихо.

— Як буде час.

— Хоч пару слів… — вимолювала.

— Спробую.

— Бережи себе…

— Спробую… — Грицан усміхнувся.

І чому вони не вдома?! Він би її, він би… Ярослав хижо зирнув уліво-вправо — всюди в коридорі люди, та однак не стримався: похапцем прихилив Оксану, спритно цмокнув у щоку.

— Я побіг…

У кабінеті Вітовського застав молодика, професійно оцінив оком: стрункий, середнього зросту, лице смагляве, вузьке й продовгувате, гарячі тернові очі, чорне волосся, кучеряве, довге.

— Знайомся, — сказав Вітовський, кивнувши на молодика. — Хорунжий Іштван Гаваші — українець угорського походження, але мову угорську знає. Поїде з нами.

— Дуже приємно, — Ярослав простягнув правицю. — Грицан. — Рука Іштвана — чіпка, потиск — короткий.

— Спускайтесь до авта, — розпорядився Вітовський.— Я ще декому зателефоную.

Ярослав ввічливо пропустив Іштвана першим у двері, але по сходах униз йшли пліч-о-пліч.

— Ви часом не з тих угрів, що зазіхали на Галицько-Волинське князівство? — пожартував Грицан.

— Нє-е… Я родився в Ужгороді.

— Давно в усусах?

— Нє-е… З літа п’ятнадцятого року, а точніше — якраз з часу наступу австро-німецьких військ, коли москалів виперли зі Львова, — і Гаваші заіскрив гарячими терновими очима. — Так що я вже мав нагоду визволяти з-під облоги галицьку столицю. Тепер доведеться вдруге це зробити.