Чтение онлайн

— Хлопці, я недарма взяв вас до себе, — дожувавши канапку, сказав Вітовський. — Ви всі мені конче потрібні, я на вас розраховую. В нас тепер буде дуже багато роботи.

І за нас її ніхто не зробить.

— Хоч ти і взяв мене, але я залишаюся при своїх інтересах, — чи жартома, чи всерйоз застеріг Ростик. — Дай мені трохи побути нейтральним…

— Будь яким хочеш, однак «Стрілець» — часопис усусів, — натякнув красномовно Вітовський. — А ти всього-на-всього Ростик-Хвостик… І будеш нас прославляти.

Всі добродушно засміялися. Потому на якусь хвилину, перед новою чаркою, розслабилися. А може, прислухалися, чи не чути десь поблизу стрілянини? Поволі затягнувшись сигаретою, Грицан з досадою кинув:

— А якого дідька Петрушевич досі сидить у Відні? Що йому — більше робити нема чого?

— Жде благословення… — чмихнув Вітовський.

— Щось діється дивовижне, — Грицан покрутив головою. — І хто додумався ставити Левицького прем’єром? Таж Левицький не розуміє духу часу. А той, хто не розуміє духу часу, повчав Вальтер, стає жебраком цього часу.

— Нам би конче здався Болівар, — задумано мовив Вітовський. — Тільки не з галицьким характером.

— Ось-ось-ось! — Поточняк йому в унісон.

— У нашій Галичині скоріше згодилися б, аби своїм ім’ям щось назвати, — так само задумано вів далі Вітовський. — Для деяких галичан Болівар — насамперед людина, ім’ям якої названо Болівію, а не борець за незалежність.

— Мене завжди підкупала його наполегливість, — сказав Ярослав. — Стільки поразок, а проте свого добився.

— У нього був режим диктатора, — зауважив Вітовський.

— І пр-равильно! — наголосив Поточняк. — Без сильної руки держава неможлива! Як і армія!

— Сильна рука… Сильна рука…

— У нас розвелося багато базік, — зітхнув Вітовський, — а маленька Болівія, в якій проживає не більше народу, ніж у нашій Галичині, раз і назавжди вигнала іспанців і вже сто років незалежна. Отак має бути! І так за свою державу треба боротися — всім!

Вони допили горілку, закусивши бутербродами, випили чай і подалися, як запропонував Вітовський, на Академічну, аби перед роботою до пізньої ночі хоч ще трохи подихати свіжим повітрям. Коли проминали невелику кав’ярню на розі провулка, з вікна раптом траснув постріл: Ростик упав на тротуар, кров об’юшила лице. На мить усі вкопано затнулися. Першим оговтавшись, Вітовський метнувся до Ростика — Ростик був мертвий.

«Ось тобі, друже, й нейтральність…»

Ростик холов на руках Вітовського, а Поточняк без жодної кровинки на лиці дивився на відчинену кватирку, метикуючи, звідки і як стріляли. Отже, став хтось на підвіконня і вистрелив? Його тонкуваті вуста зникли, тільки нитка-проріз. Кинув до Грицана:

— За мною!

Кав’ярня була невеличка — шість чи сім столиків. І людей небагато — не більше десятка. Сиділи собі спокійно, щось пили, щось жували, розмовляли, ніби в своєму домі. Поточняк зупинився біля порога.

— Хто стріляв?

На нього не звертали уваги: щось пили, щось жували, розмовляли, ніби в своєму домі… Поточняк спокійно вийняв пістолет, крижаним голосом процідив:

— Встати!

Поруч з пістолетом напоготові стояв Грицан. Поточняк звів курок: почали підводитись.

— Чоловіки — вліво, жінки — вправо! — І далі так гримнув, аж стеля ледь не здригнулася: — Живо!!! — Підступив до мужчин — їх було семеро. — Хто стріляв?

Ненависно мовчать.

— Хто стріляв?

Ненависно мовчать.

— Хто стріляв?

Ненависно мовчать.

— Ну що ж, я знайду!

І знову його вуста зникли — тільки нитка-проріз. Він обвів стрій налитими кров’ю очима і вибрав трьох, як йому здавалося, найбільш імовірних. А стріляв у найзухвалішого. Без промаху. В голову…

Ростика поховали на Личаківському кладовищі. Виходячи з кладовища, Вітовський запримітив на паркані табличку: «Стережіться, собака». Зітхнув. Було прикро. Адже в кожній людині є краплина крові людей всього світу, адже нема чистої раси — нації переплітаються, змішуються. То чому ж ця краплина не є краплиною любові, а ніби краплиною роздору? Твоя думка, Дмитре, в наймах власної фантазії. Буває, ростуть два дуби з одного кореня, та відхиляються один від одного, мов чужі. В давні часи, коли забивали стовп у землю, обпалювали вогнем. Отак треба й людей гартувати — до всього гартувати…

Того ж дня він видав попередження: за одного вбитого стрільця буде знищено десять душ противника!..

Полковник Стефанів не знаходив собі місця: третій наступ на кадетську школу зазнав повного краху. А він же… Він, полковник Стефанів, надавав йому значення виняткового! Він з першого ж дня, як тільки перейняв у Коссака командування, вважав найпершим своїм, ледь не священним, обов’язком зайняти саме її, закінчену ним ще до світової війни кадетську школу — свою альма-матір… То була вершина його офіцерської амбіції! А помимо того, падіння кадетської школи було би справжнім ударом грому в стані противника. Для своїх — стратегічна користь на перспективу!

І маєш! А почалося все так добре… Дві години пражила артилерія з Високого замку. Опісля — атака. Доволі успішна. Аж тут заговорили польські кулемети. Їх можна було закидати гранатами — українські гранати не вибухали:, зіпсуті капсулі… І — контратака свіжих сил! Криваві втрати… Відступ у Стрийський парк… Це був елементарний промах полковника Стефаніва: в лоб вести людей на вірну смерть. I зараз він розумів, що так чи інакше, а доведеться перед Вітовським відповідати.

Правда, для захисту в нього були певні аргументи: він може сказати, що розрахунок мав такий, як і при наступі на залізничну станцію Підзамче, куди надходили свої транспортй з півночі й сходу — не лише військові, але й з харчами, — Підзамче було очищене від противника.

І знов: а якщо йому закинуть, чому до цього часу не взято головного двірця? Як такі мудрі, хай самі беруть!.. Хіба він не старається? Хіба не шукає шляхів, аби вибити звідтам поляків? А де взяти сил? Зброї? Чому нема помочі з краю?

Він чув у коридорах шемріт — і розсердився. Знов сотник Поточняк, референт Вітовського, дорікатиме, що в Народному домі крутиться повно старшин і стрільців без діла. Та най, зрештою, дорікає! Він, полковник Стефанів, сам відає, що має робити. А робити необхідно ось що… І полковник Стефанів звелів своєму шефові штабу:

— Пане Горук, скличте на вечір старшин.

— А чи є така нагальна потреба? — засумнівався той. — У місті бої, і старшини… А ми…

— Скличте, пане Горук, скличте! — наполіг полковник Стефанів, схиляючись над картою Львова.

— Що ж… — отаман Горук лиш плечима стиснув: Стефаніва сам Господь Бог не переконає…

Ні, стосунки між ними не натягнуті — два антиподи. Хоча… як сказати! Щось та було… Принаймні Грицан відразу зауважив, що отаман Горук не стільки шеф штабу, як добросовісний начальник канцелярії Начальної команди, про що й сказав Вітовському, але той не конче зреагував. Може, тому, що Горук — чоловік невтомно роботящий — сидів на своїм місці днями й ночами.