Чтение онлайн

— З Віртером ви її більше не зустрічали? Овтрата похитав головою.

— Але того разу вони, кажете, приємно провели час?

— Враховуючи Віртерів характер, навіть дуже приємно. Адже він відлюдько, і кожного, хто відважиться сісти за його столик, одразу ж вилає…

Тикач пильніше оглянув жінку. Їй могло бути вже й під п'ятдесят, але теперішні жінки, а надто оті худорляві, вміють добре зберігатися. Крім того, що вона вже не дуже молода, та зморщок на шиї він не помітив нічого.

— Обережно розпитайте про неї,— звелів він Овтраті. Овтрата вийшов у коридор за кельнером.

— Вона тут уже тижнів з п'ять, — повернувшись, повідомив він. — Приходить сюди частенько.

— П'ять тижнів, — промовив Тикач. — А курортники не живуть тут довше як місяць. А як її звуть?

— Цього кельнер не знає. Він лише якось чув, що хтось з її товариства звернувся до неї «пані Ізабелло».

— Гм… досить рідкісне ім'я.

І це утвердило Тикача в думці, що цій жінці десь під п'ятдесят. Тепер не дають жінкам такі старовинні імена. Але до неї саме підійшов кельнер і щось тихо сказав. Ізабелла пішла до телефону, за мить повернулась, кивнула тим, що сиділи за її столом, і вийшла.

— Ну що ж, час спати, — сказав надворі Тикач. Але несподівано додав: — Марячи, Віртер вимовив три слова, і одне з них було «брама». А тому що…

— Я знаю, — мовив Овтрата, ведучи стареньку машину «Прага».

— Що знаєте?

— Що Віртер, мабуть, причетний до цих роялів.

— Хто вам про це розповів? — спитав Тикач.

— Хто? Віртер. В «Елефанті», ще до того, як його заарештували. Спершу, здається, він хотів мене прогнати, але потім ми з ним досить мило поговорили. Між іншим, сказав: «Я знаю, що ви з поліції. То перекажіть при нагоді Тикачеві, щоб не марнував на мене час. Я не маю нічого спільного з цими роялями. Якщо хочете знати, я чесно добуваю собі шматок хліба. Граю у «Пуппа» в карти із своїми одноплемінниками, а що граю краще за них, той виграю стільки, скільки потребую. Ламати роялі — для цього я вже застарий». Я ще його запитав, як він, власне, вплутався у цю справу з роялями. Він спочатку розкричався, що це, мовляв, товариська розмова, а не допит, але потім сказав: «Це тому, що ваш Тикач вигадав помилкову гіпотезу. Він схибив, із самого початку схибив, подумавши, що ті роялі розбиваю я. При нагоді скажіть йому про це».

Тикач гмикнув, і якийсь час вони їхали мовчки. Потім зауважив:

— Помилкова моя гіпотеза чи ні, побачимо потім. А поки що факт, що його хтось після тієї цікавої розмови мало не вбив. Чого ви зупинились?

— Бо зараз задзвонять ті куранти. Це треба чути в тиші.

Справді, за хвилину ударили куранти, І Тикачеві здалося, що ці звуки пронизали його наскрізь.

— Ні, не заздрю вам, що мусите слухати це щодня. — Потім додав: — Коли вже зайшла про це мова, я шукаю рояль марки «Орфей». Напис невеличкий, зроблений золотом. А там у них — «Петроф». З великим написом білими літерами. Отже, Віртер, марячи, вимовив слово «брама», і це не мало нічого спільного з Карловими Варами. Принаймні з роялем у винарні «Біля Дечинської брами».

— Так, — погодився Овтрата. — До того ж той рояль був чорний.

— Справді. Але що ви хочете цим сказати?

— Роялі, як мені відомо, бувають брунатні, кольору червоного дерева тощо.

— Бувають. Ну, я тут вийду. Поставте машину в гараж і послухайте ще ті куранти.

Він не пішов додому, подумавши, що Саша ще не спить і йому перепаде за зіпсований вечір. Роздивився навколо и побачив, що стоїть за кілька кроків від кінотеатру. Вирішив зайти. Демонструвався якийсь іспанський фільм. «Як він називається?» — спитав у молодої вродливої білетерки, що всміхнулась до нього так, ніби він був обранцем її серця. Фільм розповідав про життя славнозвісного тореадора і зовсім його не цікавив, і він знову почав думати про справу з роялями.

«Ця Ізабелла… Цікаво, чи довідаюсь я що-небудь про неї в домовій книзі? Мабуть, ні. Вона не з тих, що охоче прописуються. А власне, чому б ні? Адже на вигляд їй нібито нічого не можна закинути. І все-таки… Клубічко — романтик, його збиває з пантелику зовнішність людей, але ж я реаліст. Чому ж мене ніби щось штовхнуло поцікавитися нею? Зрештою, відшукати її буде не так важко, коли вже вона ходить по Кардових Варах. Але що я зміг би їй сказати? Ходити до винарні — це не злочин. Проводити час із Віртером — це, може, й свідчення про поганий смак, але теж не злочин. А проте…»

Він раптом відчув, що хтось торсає його за плече. Розплющив очі.

— Фільм уже закінчився, — промовила дівчина з солодкою посмішкою. — Якщо хочете подивитися нічний сеанс, треба купити новий квиток.

Тикач тупо всміхнувся і вийшов. Було десять хвилин на першу. «Ну, мабуть, моя половина вже спить», — подумав він блаженно і пішов додому. Але дивна річ: перше, що спало йому вранці на думку, була Ізабелла. Одягшись і вислухавши краєм вуха докори дружини, він помчав у четвертий відділ. А там, ледве впоравшись із першою навалою справ, знайшов під останнім аркушем записку: «Подзвоніть до хірургічного відділу».

«Це вже, мабуть, Віртер простяг ноги», — подумав Тикач з відчаєм і набрав номер. Ні. Віртерів стан не погіршився, але після десятої вечора про нього запитувала по телефону якась жінка. Їй нічого не сказали. Тикач поклав трубку. Хто це? Ізабелла? Він ще зранку довідався, що в Карлових Варах не прописана жодна Ізабелла. Але ж учора вона була у винарні, отже, живе десь непрописана. І якщо вона не така вже розумна, як йому здається, то неодмінно прийде до лікарні запитати про Віртера. Тоді він її візьме на допит.

Тикач послав до лікарні Овтрату, але Ізабелла — якщо це справді була вона — його перехитрила. Сама до лікарні вона не прийшла — влаштувала це інакше. До амбулаторії хірургічного відділу прийшов якийсь чоловік з мозолем на нозі, підкупив санітарку, і та довідалась у хірургії, що Віртер ще живий, але дихає вже на ладан. Овтрата, що сидів на лавці перед палатою Віртера, дізнався про це, коли було вже пізно.

«А тепер, — подумав Тикач, — вивідавши, що їй треба, вона зникне з Карлових Вар». Він наказав Овтраті, щоб спробував з'ясувати, хто був той чоловік, який приходив до амбулаторії. Але й це ні до чого не привело. Якийсь чоловік і справді хотів був оперувати мозоль, але зник ще до того, як надійшла його черга. Як його прізвище, ніхто не знав, бо він нікому цього не сказав, а санітарка, котра так йому допомогла, сказала лише, що він був у спецівці й мав «такі дивні очі» і якесь ніби полатане обличчя.

Полатане обличчя! Воно плутається тут мало не на кожному кроці…

Згідно з інструкцією, Кост найняв номер у старому готелі «Під сонцем» у Полічці. Переконавшись, що він поки що єдиний пожилець, Кост заглянув до танцювального залу. Це був звичайний примітивний зал чоловік на сто. На невеличкій естраді справді стояв рояль марки «Орфей», але без емблеми. Про всяк випадок він попросив настроювача відкрити рояль. Там не було нічогісінько, крім сили-силенної пороху. По обіді він зачинився у номері й став чекати. Більшої муки, ніж отаке безглузде чекання, не міг собі й уявити. Обоє вікон його кімнати виходили на невеличкий майдан з бензозаправною колонкою та маленькою будочкою для пасажирів, що дожидали автобуса, йому було, мабуть, ще нудніше, як їм. До Полічки можна було приїхати або поїздом із Нового Міста на Мораві, або автобусом із Глінська занедбаною напівгірською дорогою, якою, до речі, приїхав Кост. Людина, яку він тут очікував, прибуде не поїздом, бо з Прагою залізничний зв'язок звідси поганий, а автобусом або ж машиною. До Полічки прибули по обіді два автобуси. Один о 14.45, а другий о 17.58.

Автобусом о 14.45 приїхало дев'ятеро пасажирів, всі, видно, тутешні, бо ніхто з них не поцікавився готелем. Косту страшенно хотілося піти прогулятись, але доводилось рахуватися з тим, що очікувана ним особа може прибути машиною. Тому він самовіддано нудився аж до шостої вечора, коли почувся жахливий гуркіт розхитаного автобуса. Надворі було ще досить видно, і він ясно побачив, що з автобуса вийшли двоє: дівчина в елегантному демісезонному пальті і юнак років двадцяти, одягнений у твідове пальто незвичного покрою. Вони озирнулись довкола й одразу ж попростували до готелю «Під сонцем». Незабаром Кост уже чув, як слуга, за його вказівками, заводить їх до сусіднього номера. Хоча Кост заздалегідь відсунув шафу, яка закривала двері, проте не почув нічого, крім голосів, жіночого та чоловічого, і часом сміху. За півгодини обоє пішли до їдальні, мабуть, вечеряти. Кост, що саме на це й розраховував, замовив вечерю собі в кімнату. Десь за годину з їдальні долинула музика. Хтось дуже гарно грав на роялі. Ще за годину ті двоє повернулись у номер. В готелі було зовсім тихо. Тепер вони вже не розмовляли голосно, а про щось напівпошепки радились. Невдовзі двері їхньої кімнати рипнули. Кост вислизнув за ними. Зал був у сусідстві з їдальнею, що з'єднувалася з кухнею обертовими дверима з матового скла. Скрізь панувала мертва тиша, в готелі, мабуть, було дуже мало пожильців. Кост через кухню пройшов до їдальні. З танцювального залу долинав шепіт. Дівчина, що була тепер у светрі й чорних штанях, сиділа біля рояля і долотом знімала планку. Поруч неї стояв юнак, що без пальта виявився зовсім худим, і присвічував кишеньковим ліхтариком. У другій руцi він тримав револьвер, але незабаром поклав його на кришку рояля. Дівчина якийсь час длубалась, потім на мить зупинилась і глянула на юнака. Кост упізнав її — то була дівчина з автобуса «Kraft durch Freude», її фото Клубічко йому показував.