Сто пригод Барвінка та Ромашки
Шрифт:
IX
На веранді — люта спека. Пити, пити... хоч півдека... Та, розбійнику, не жди. Не проситимем води! Взявши кружку превелику. Тхір поволі миє пику. Цар на кучері свої Ллє холодні ручаї. Лиш надвечір царська дочка Їм дала по півковточка, Як лишилася сама. Облила їх крадькома. Але ось повечоріло, В небі хтось розлив чорнило, У пітьму поринув сад. Чути квітів аромат. Впала місячна доріжка. Цар Бамбук уклався в ліжко. Задзвеніла тепла ніч. Полилася тиха річ: — Бач, поснули лиходії! Що робить? Нема надії! — Так, Ромашко, не кажи. Смуток вузликом зв’яжи. Може, скоро й порятунок. П ам’ятаєш про дарунок. Вузлик діда Гарбуза? Бач, і висохла сльоза! — Чи зберіг ти насінинки? — До останньої зернинки! — Де ж вони? — Не при мені. У тороках, на коні. — Глянь-но,— мовила Ромашка, Біля нас, на вітах,— пташка. Соловейко, це не ти? Відгукнися з темноти! З тихих, затишних кутків Обізвись до земляків! — Так, це я дрімаю в листі. Наді мною зорі чисті, А внизу — земля чужа. Холодніша від ножа... — Заспівай, нам так потрібна Співомовка твоя срібна. Заспіваєш нам? — О, ні! І
Мов вітрила під вітрами, Мчать листи і телеграми, Аж упріли поштарі: «Де Барвінок? Де Ромашка? Відпишіть, коли не важко. Повідомте дітворі!» «Розкажіть нам про Тхоряку, Що, мов лин, пірнув у мряку. Де Будяк, що сіяв зло? Де наш милий Коник Дзвоник, Роботящий, наче слоник, Цвіркотун на все село?» «Чи пролинули лелеки Далеч, повну небезпеки, Непривітливу й лиху? Чи Барвінка не згубили? Чи орли їх не побили На зворотному шляху?» «Відгукнися, наш герою, Бо весняною порою Ждуть тебе сади й ліси, Й без Ромашечки — ні в лузі. Ні в полях, ні в лісосмузі Теж не знаємо краси». Довелось коня сідлати. Превеликий шлях долати. Збив я тисячу підків. Обійшов, либонь, півсвіту, Чабани, Поштову Віту, Конча-Заспу, Васильків... І в берізки, і в смереки Я питався — де ж лелеки? Чом так довго їх нема? Без лелек блакить небесна Ніби пісня безсловесна. Ніби музика німа. Розлилась весняна повінь. Стовбур клена соку повен. Верби хлюпають в воді. Ось і жабка вже скрекоче, І забігали охоче Водоплавчики руді. Раптом бачу на узгірку. Зачепивши ранню зірку, Замахав руками млин. Проскрипів він: — Що нам вирій? Вдома краще, як не міряй! — Ген, вгорі — лелечий клин! Хто — на першому лелеці. Ніби в затишку, в безпеці. Розвалився, як Мамай? Поряд — дівчинка Ромашка. Аж змарніла бідолашка... Гей, дідівщино, приймай! Зняв Барвіночок перчину. Бойову свою шапчину. Сяє лоскотно сльоза. — Ех, якби нам парашути! От би здорово стрибнути Прямо в царство Гарбуза! Приземлились точно в лузі На торішньому галуззі. — Що це? Знітивсь ватажок. З-під крила — зоря-кровинка Проковзнула повз Барвінка, Побагрила моріжок. Їх орли атакували. Ледь відбились від навали Край турецьких берегів. У старого в грудях рана. Штурмували ветерана Ескадрильї ворогів. Він не впав у чорну воду. Шугонув до небозводу. Рану сонечком пропік. І тримавсь на високості. Хоч гули від болю кості. Не звернув ні разу вбік. Подолавши смертну втому. Дотягнув старий додому. Крила звів, уже трудні. — Я щасливий, що вмираю На просторах Диво-краю, Серед милої рідні... Поховайте під горою. Під вербицею старою. На якій гніздо дідів. Та не треба лити сльози. Хай поплачуть верболози, Котрі сам я посадив. Всі похнюплено стояли. Аж зігнулись, аж прив’яли... — Поводирю, зле тобі? — Підупав Барвінок духом. Занімів, не вірить вухам, І Ромашечка в журбі. Всі любили цього птаха... Та невже він, бідолаха. Більше ключ не поведе? Був він добрим головою. Не хвалився булавою. Але слово мав тверде. Ще тримав якусь живинку, Бо гукнув: — Агов, Барвінку! Ось наказ, вчини як слід: В Конча-Заспі є діброва, В ній — ростина прездорова. Дуб, якому сотні літ. Під отим крислатим Дубом, Дідуганом сивочубим. Мчать сторіччя, як вода. Кажуть, бачив він Добриню Й Ольгу, київську княгиню, Як була ще молода. Парубійком кучерявим Розмовляв із Святославом, Сам тримав його коня, Ярослав, що Мудрим звався. Під Дубком цим роззувався, Спочивав ясного дня. П
Знов гуде весняний клопіт, В темнім лісі — кінський топіт. Навалилась ніч глуха. Поряд з хлопчиком — Ромашка, Трохи Коникові й важко, Але скаче, мов блоха. Тягне холодом з діброви. Наш Барвінок хмурить брови, Слід спішити, річ ясна... Повні тьмяної омани, Сунуть вибалком тумани, І весна — і не весна! Де ж ти, сурмо довгождана. Може, недругу віддана. Хтось чужий заліз в дупло? А від нього злістю віє. Бідна сурма вовком виє. Відганяючи тепло. День і ніч летять малята. Ніч, як море розіллята. Притомилося дівча. Притулилось до хлопчинки. До Барвінкової спинки. До козацького плеча. А Барвіночок не в дусі, Сум в очах і різкість в русі. Щось весна йому — не те... Скрізь — болото, непорядки. Де город? Лиш чорні грядки, Все мов нехотя росте! Де Гарбузик-товстопузик? В насінинці ш,е Гарбузик! Де Цибуля? Де Часник? Під землицею пухкою. Мов під теплою рукою. Весь город надовго зник. — От якби, Ромашко, літо,— Хлопчик мовив сумовито,— Зустрічала б нас рідня... Пастернак би взяв цимбали, І троїсті б нам заграли. Як діждати того дня? — Бач, напала нетерплячка! Відійшла зимова сплячка,— Все живе пішло у ріст. Хоч простим очам не видко — Розвиватимуться швидко І стебелечко, і лист. Дід Гарбуз тепер — дитинка... Жовтувата насінинка — Теплий сховок гарбуза. Але скоро вийде з грядки. — Ну й Ромашка! Всі загадки. Мов насіннячко, луза! Все ти знаєш, тільки — звідки? — Ось два ока — щирі свідки. Що знання беру з книжок. Не читаю детективи, А історії правдиві Про весняний бережок. — Не хвалися, грамотійко, Знаєш поки що на двійку! В мене — дудка на умі... Не ятри книжками душу. Скоро я до школи рушу. Почитаємо й самі! Ти міркуєш, я — ледащо? А «Буквар» шукав я нащо? Потрудився до ладу! Знай, за морем, вірний слову, Я вивчав турецьку мову. — Кинь слівце! — Хау ду ю ду! — Розбишака, це ж англійська! — Хай англійська, та не свійська! Слухай далі: вас іст дас? — Це ж німецька! Ти, Барвінку, Маєш совісті краплинку? Ти великий дуриндас! — Я французьку знаю краще. — Та мовчи вже, непутяще! — От послухай: кес кесе! Не в Марселі, не в Тулузі,— Рве траву Марія в лузі, А Іван телят пасе! Розважаючись по змозі. Скачуть друзі по дорозі. Ніч — як кисле молоко. Коник Дзвоник йде тихіше. Нашорошивсь, гучно чмише. Занімів і наш хвалько. До Барвінкового вушка Нахилилася подружка. — Глянь, дві фари на шляху! Краще б ти, Барвінку, збочив. Щоб вантажник не наскочив. Не вчинив біду лиху. А зловісні жовті фари Піднялися аж до хмари. Блимонули звідтіля. Коник Дзвоник закрутився. Мало в яр не покотився. Мов налякане теля. Ледве втрималися друзі У сідельці, на попрузі. Що за погань лісова? Засвистіли дужі крила: — Ось де я вас перестріла! Ну, здавайтесь, я — Сова! Сподівалася, що в мишки Відірву з нальоту ніжки. А спіймала вас, малі! Повечеряю гарненько. Політаю, а раненько Відсипатимусь в дуплі. Закричав Барвінок: — Сово, Непривітне чую слово! Вид росою сполосни! Кинь стращати, кинь сичати, Я — Барвінок, я — Хрещатий,— Бойовий сурмач весни! Не про себе дбаєм. Сово,— Від душі, не примусово Йдем по сурму чарівну. Чи тобі весна байдужа. Чи тобі миліша стужа? Починай тоді війну! — Вдень цвітуть весняні квіти. Нам вночі мишей ловити! Що нам квіти? Пу-гу-гу! Найсмачнішу в світі їжу, Лісову солодку мишу, Краще видно на снігу! Свиснув хлопчик сумовито, А Сова несамовито Розпростала пазурі. Підвелась Совина зброя Над голівкою героя В світлі ранньої зорі. Темних крил зловісний помах. Та й Барвіночок не промах,— Недарма Хрещатим зву,— Підхопив дрючка, як вріже! Блимонуло око хиже. Аж затіпало Сову! Поделиться с друзьями: