Сто пригод Барвінка та Ромашки, Чалий Богдан

Сто пригод Барвінка та Ромашки

Чалий Богдан

Шрифт:

III

По росі зоря ласкава, Світлоброва, ледь лукава Тихо вийшла з теремка. Зупинились подорожні. Вояки непереможні, У гайку, біля струмка. Йодом дряпинки змастили. Щоб не вскочили бацили, (Є аптечка в рюкзаку). Ну, Барвінок — відчайдуха! Вимив шию, навіть вуха У студеному струмку! Потім каже: — Любі друзі. Де б поїсти в цій окрузі? Аж занудило мені.— Придивилися — крамничка. У дуплі струнка Синичка Ставить наїдки смачні. Вибирай та їж, будь ласка! Тут і шинка, і ковбаска. Ще й з варенням пиріжки, З холодцем великі миски, І з гірчицею сосиски, І гречані галушки. Подорожніх звуть до хати. Але ніколи сідати За цяцьковані столи. Коник Дзвоник з’їв хлібинку. А Ромашці та Барвінку Галушок смачних дали. Попередила Синичка: — Перетне дорогу річка — Погукаєте пором. Жаль Лелеку, жаль нетягу... Знав він працю і звитягу. Най земля йому пером... Бережіться, дітки. Лиса! Небезпечний цей гульвіса Знову шастає навкруг. Б’є, краде, ламає крильця. Розставляє хитрі сильця По кущах, серед яруг. І зайчаток, і куріпок, Їжаків, курей і рибок Ловить, капосний, і їсть. Пишуть скарги звідусюди, Вже розбійника до суду Викликали разів шість. Правнук він тому Микиті, Що уславився на світі Як гульвіса і шахрай. Наче пан, живе в палаці, Уникає, звісно, праці. Розважається і край. А Барвіночок регоче: — З Лисом стрінуся охоче Бійка з ним уже була! Чи не чула, пташко люба,— Лисовин позбувся зуба Завдяки мені, мала! Де він є, щербатий злюка? — Змайстрували в лісі лука, З вільхи вирізали спис. Хлопчик бавиться: — Ромасю! Не крутись, бо віддубасю! Покажи-но, де той Лис? — Ну, вперед! — кричить Ромашка.— Не повзи, мов черепашка. Веселіш розгін бери! Лине час — дорога дальня.— Раптом вивіска: «Читальня лісової дітвори». Під смерекою — реклама: «Звір і птиця! Тато й мама!. І для вас, і для малят Наша книга важливіша. Ніж питво, повітря, їжа. Ніж цукерки й шоколад! Змалку твори ви любили В. Бичка та Н. Забіли, Всяк данину їм віддав. А сьогодні — Ярмиш, Кава! — Повідомте, чи цікаво, У «Веселку», в Дитвидав!» По читальні скаче Білка, Тут полиця — кожна гілка. Гарні книги, неважкі,— Білка ставить власноручно. Щоб було і брати зручно, І дивитись на книжки. Звісно, ліс іще не в листі. Та обкладинки барвисті Сяють барвами весни, І Ромашка, І Барвінок Заніміли між картинок. Мов щасливі ласуни. Зняв Барвіночок перчину. Бойову свою шапчину. Зморшка лагідна з-під брів. — Це ж краса, якої мало,— Не якась там Гватемала, А між наших яворів! Підстрибнула радо Білка, Голосок, немов сопілка: — Книголюбам — наш привіт! Ну, яку вам дати книжку? Про лінька, що вічно в ліжку. Чи про мандри в білий світ? — Ми не любим, сестро, тиші. В торбу сип найбойовіші. Про геройську давнину! Чи найліпшу з книг-новинок... Чула, хто такий Барвінок, З ким дружив і вів війну? — Стій, хвалько! Та я нікому Не даю книжок додому! Зараз я в «Веселку» мчу! Маю справи невідкладні. Тут — сідайте хоч на два дні І читайте досхочу! — А чого у вас так пусто, З читачами щось не густо — Й одного не налічив! — Бо нема ще їх на світі. Навіть гнізда ще не звиті Для майбутніх читачів! Але вже книжки готові! — І якраз на тому слові. Щось зарохкало в кущах. Почала гора хвостата. Наче привид, виростати У Барвінка на очах. Гучно рохнула звірюка. Підійшов... кабан Захрюка! Коник Дзвоник дав свічу. Пізно! Ось він, кабанисько! Вже захрюкав зовсім близько: — Боїтеся, що провчу? З криком жалісним «Ой нене!» Ти, Барвінок, втік од мене, Але нині — не трусись! Був я сам тоді дурилом, Всіх лякав ікластим рилом, Був нападником колись... По лісах блукав маною, Не дружив ніхто зі мною. Налечу — збиваю з ніг. Так і жив, свиня свинею, Тільки вовка звав ріднею. Не читав ніколи книг. Дрозд навчив мене читати. Став я вірші лепетати Замість рохкання й погроз. Знаю всі дитячі книги, І вони мені до шмиги Навіть в спеку і в мороз! Тне Познанська гарні вірші, Інна Кульська теж не гірші! До останнього слівця Проковтнув я всі новинки, Гриця Бойка сміховинки, М. Пригару, Близнеця... «Робінзоном Кукурузо» Натрудив від сміху пузо. Наче хмелю з’їв діжу. Гей, Барвінку, дай-но руку! Полюби мене, Захрюку, Я ще вам допоможу! Знайте, хлопчику й Ромашко, Якщо десь вам буде важко У змаганні за красу. Ви гукніть Захрюку тричі,— Ошукаю — плюньте в вічі! — Всіх поганців рознесу! Коник з вершниками сміло Скаконув на мирне рило, І не збило стрибуна! Поторкав Барвінок ікла, І Ромашка швидко звикла. Зрозуміла кабана. Як награлися — помчали. Знову лине Коник чалий Крізь весняну каламіть, А навколо звір і птиця Бадьориться, чепуриться. Ліс напружено шумить.

Ледь вигулькує травичка. Розтуляє ніжні вічка Брость зелена. Стогне бір. Біля Ради Лісової Зупиняються герої. Що за гомін? Що за збір? Тут і Голуб і Голубка, Горобців крикливих купка. Сойки, Одуди, Ракші. Гомоніли, шаленіли, І свистіли, і дзвеніли, І кричали від душі. Всі гукнули; — Гей, Барвінку! Забарися на хвилинку. Суперечку розсуди. Соловей подав заяву. Ніби він лиш має право Звеселять ліси й сади. Він — маестро, всі ми згодні. Та співається сьогодні І Вороні, і Граку. Бач, нехитра наша пісня У природі ніби й лишня. Бо йому — не до смаку! Гордо пирхнув соловейко: — Вгомонись, гучна сімейко! Нині знає і Слимак, Що в батьків зросли вимоги. Вимагають педагоги Розвивати добрий смак! Хай співає, хто співає, А не той, хто завиває. Вухо рашпілем дере. Сором слухати; У Сойки І не співи, і не зойки. Не нове і не старе! Аж підскочила Ромашка; — Схаменися, люба пташко! Пиха — щастя не дає... Та кому воно здалося — По лісах одноголосся,— Хоч би навіть і твоє!? Без Зозулі смуток в лісі. Горобець співає в стрісі, Ластів’ята край села. А малій Очеретянці, Що кує промінчик вранці. Вищу премію б дала! Соловейка Солов’їха Почала картати стиха. Бідолаха навіть змовк... — Помилки гуртом поборем! Це він, птаство, десь за морем Нахапавсь таких думок. Чоловік сорочин — Сорок Прокричав разів із сорок: — За р-роботу, піснярі! Біля Ради Лісової Паклі й пір’ячка сувої І на житло ордери. По кущах — Сорокопуди, Горобці гніздяться всюди. Шпак і Одуд — у дуплі.

Житло Іволги — колиска. У паліччі мостить Плиска. Стриж — над річкою, в землі. Скрізь найдеться теплий сховок Для Синиць і Мухоловок, Для Вівсянок і Шпаків. Попрощалися малята, І помчали соколята. Тільки цокання підків.

Ось і хата діда Гната, Сяють вікна, мов на свято. Скрізь сучки, мов мозолі. Горобець озвався в стрісі; — Ані діда, ні Орисі, Десь в онуків, на селі!

Через сад пішов Барвінок Теплий спомин в серці виник. Голосок аж задзвенів; — Ось, Ромашечко, дивися... В цім городі я з’явився Без сорочки, без штанів... Тут мені допомагала, І взувала, й одягала Трудова моя рідня. Тут гарячою порою Доручили першу зброю І славетного Коня. Повна спогадів, мов сливка. Похилилася голівка, Тепло стало від думок. Ще город, немов чорнило. Раптом — щось зазеленіло. Мов смарагдовий димок. Наче носики з кубельця, З грядки виткнулись стебельця, Уклонилися весні, Вельми смішні, вельми раді, Стали вряд, як на параді. Хоч маленькі, та міцні. Нахилився наш Барвінок До усміхнених рослинок, Аж напнувся поясок. І тонкий, як павутинка, До Ромашечки й Барвінка Враз долинув голосок: — Ну, з приїздом, карапузик! — Хто ти, крихітко? — Гар-бузик... — От маленький жартівник! Не Гарбузик ти, а шпулька! — А пізнаєш, де Цибулька? Де Редиска? Де Часник? Лиш Барвінок став гадати — Всі городні — реготати. Все не так і — навпаки: Хлопчик Моркву сплутав з Маком, Огірочка з Пастернаком, І з Укропом — Кабаки. Він показує — Картопля! Виявляється — Конопля! — Ось Петрушка! Ні, Горох! — Навіть тихий Коник Дзвоник Деренчав, як ополоник, Реготав за чотирьох. Потім друзі для порядку Підрівняли кожну грядку. Взявши сапку та граблі. І відразу в Огірочка Засвітилось півлисточка, Радість в кожному стеблі. — Слава нашому Барвінку! Всі гукали без упинку. — І Ромашечці хвала! — Біля вушка раптом Бджілка Розпростала срібні крилка. Задзвеніла, загула. — Ну, з приїздом, грамотію! Я дивлюся і радію. Що кохаєшся в труді. Подивись, Ромашко мила,— І краса росте, і сила На прополотій гряді! А тепер облишмо грядку,— Завітайте в нашу хатку! Добрий вулик, хоч старий! Подивіться, друзі любі. Як живе у справжнім клубі Трудовий бджолиний рій!

При льоточку, біля старту. Подорожні бачать варту. Документи! Хто такі? Вартовий підносить лапку. Щоб здійняв Барвінок шапку І дорожні чобітки. Охорона тут недремна. Поряд крутяться даремно Різні мухи та джмелі. Де панує мир і дружба,— Там військова пильна служба В добрій шані і хвалі. Не лінуються солдати День і ніч охороняти Спільний скарб — смачний медок. Придивились, а в Барвінка Голова і навіть спинка Не пролазять у льоток.

— Хвилюватися не варто! Вартові приносять кварту Чарівної рідини: — Пий, Ромашко! Пий, Барвінку! Попили — й наполовинку Стали меншими вони. Ой, не дім, а насолода! І теплінь і прохолода. На порозі кілька бджіл Крутять крильцями при вході Вентилятори та й годі — Вітерець від дужих крил. Прорізають хату рами Величезні, наче брами. Пахнуть медом щільники. Але в домі пусто й тихо. Запитав малий Бджолиху: — Де ж це всі трудівники? Бджілка мовила: — В цю пору Лине рій, мов куля, вгору. Бо занидівся в зимі. Поцвіли бджолині крильця, У півсні набрякли тільця,— Розумієте самі! Почала Бджолина Мати Рій до хмари піднімати Млявим трутням на біду. Женихи летять за нею,— Щоб назватися ріднею,— Доганяють молоду. Але сердиться царівна, Жодень трутень їй нерівня І по силі, й по красі. Відстають ліниві трутні, Посміхаються на кутні,— Без весілля гинуть всі. В нас цариця — трудівниця, Не якась тобі левиця,— В неї тисячі малят. Матка славно порядкує, В нас ніхто не байдикує, У сімействі добрий лад. Раптом зала мов розквітла, Затремтіло срібне світло. Зала гучно загула. Стрепенувся вулик-хатка... — Ось, Барвінку, наша Матка! Тихо мовила Бджола. З-під біленької хустинки Чорні очі-намистинки. Повний стан, легка хода. І усміхнена, і владна, І рішуча, і принадна, Тільки трошечки руда. Сновигають охоронці. Ніби щучки в ополонці. Мають труту на жалі. Підійшла царівна близько, Уклонивсь Барвінок низько: — Слава Матері-Бджолі! Посміхнулась молодиця, Теж вклонилась як годиться. Лапку гордо подала. — Бач, вернулися аж звідки! Погуляйте трошки, дітки, Маю деякі діла! У світлиці сотні бджілок Обліпили весь причілок. Злі, як оси. Що таке? У весняну ясну пору Ще немає медозбору, А неробство їм бридке. — Праця є! — сказала Матка.— Закурилась наша хатка. Мов цигани в ній жили. Зверху мед, а що насподі? Стане праці і в господі Для робочої бджоли. Що тут сталося з бджолою! Хто з ганчір’ям, хто з мітлою Мчать, аж вигнулись хребти. Мов пустили молотарку,— Заходились кожну шпарку Мити, длубати, шкребти. Після зустрічі такої Матка зве в свої покої: — Відпочинете з путі! — Каже, сяючи, Ромашка: — Слабачок — одна комашка. Але ж сила у гурті! Матка всілась не на троні. На дубовому ослоні. Мед торішній дістає. — Пригощайтеся, гречаний! Наблукалися, прочани? Чи снаги вам ще стає? Хлопчик гордо звів голівку: — Змалку я люблю мандрівку І кручусь, як вороток! — Їсть Ромашечка потрошку, А Барвінок повну ложку Направляє у роток. Так набив собі животик. Що болючий навіть дотик. Піт проймає сурмача. — Я за медом скучив, друзі! Де ще є такий в окрузі? Сам біжить до калача! — Стачить! — дівчинка сказала.— Бо їдців тут повна зала. А коли ще свіжий мед! Час, Барвіночку, сурмити! Вже потрібні бджолам квіти. Відпочили і — вперед! А Бджола: — Весною й літом Ми також потрібні квітам. Між стеблинок та гілок Добуваєм насолоду І для зав’язі, для плоду Переносимо пилок. Не запліднять квітку бджоли. Не розвинеться ніколи Покоління молоде. Навіть велетень Гарбузик Відімре таким, як гудзик. Жовтим цвітом опаде. І не буде ні городу. Ані ягідного плоду. Ані яблук, ні гречок. Ні квасолі, ані вишні. Бджоли в діда теж не лишні! Начувайся, козачок! Ви й не знаєте, можливо. Що й медок — могутнє диво. Дар ланів, нектар садів.

Мед — не їжа. Мед — це ліки Для недужого й каліки. Довголіття для дідів. Той, хто любить землю милу. На меду здобуде силу. Мов казковий Вернидуб.— Так заслухався Барвінок, Аж вогонь з очей-жаринок. Аж смикнув себе за чуб! — Звідкіля ж ця сила. Матко? — Від землі, моє курчатко! Від роботи сотень бджіл! Той, хто щастя хоче мати. Не шкодує для громади Ані розуму, ні жил! В давнину, малята, бджоли Не роїлися ніколи. Кожен мав свою нору. Восени і взимку — холод. Навесні — жорстокий голод Мордували дітвору. Підказало горе бджолам Злидні бити спільним колом. Подружитися з людьми. Дружим чесно, дружим здавна. Вулик нині — сила славна, В колективі — дужі ми! Ну, Барвіночку, спасибі, Жде робота у садибі, Прощавай, не забувай! Зарясніє плодом осінь — Знов до вулика запросим На медовий коровай! Обнялись... При вході варта Подала зелену кварту Чарівної рідини. — Пий, Ромашко! Пий, Барвінку! — Попили — наполовинку Знову збільшились вони.

VII

Поки мчать малята далі Крізь весняні тьмяні далі. Чорні сили теж не сплять. Є понурий ліс — Комора, В темнім царстві Мухомора Аж кипить ворожа рать! Мухомор в червоній свиті Очі звів несамовиті. Заломивши капелюх. Подивився вліво, вправо. Підстрибнув і свиснув браво. Налякав сестер-синюх. Грізний цар усіх поганок Вийшов з терема на ганок Привітать свої полки. З ним і почет, і цариця,— Повнотіла Печериця, Поглядає з-під руки. Залунало: «Слава! Слава!» Аж зірвалась з гілки гава. Мухомор на мить оглух. — Слава! Слава Мухомору! —

Посміхнувся цар і вгору Підійняв свій капелюх. Стрепенулась Печериця, Занявчала, наче киця, Продуділа звисока; — Мухоморе! Мухоморе! Нас ніхто не переборе! Подивись, які війська! По болоту, по галяві Бур’яни гарцюють браві На комахах і жуках. Транспарант над першим взводом: «Смерть садам! Війна — городам! З Мухомором — у віках!» Клишоногі командири Одяглись в нові мундири. З палашем завмер Вівсюг. Ось Буркун, полковник бравий, І Гострець, що прагне слави, І Пирій, будячий друг. Свинорий аж синій з люті. Поряд — Грицики надуті І Петрові Батоги. — Яснозорий Мухоморе! Наша сила — наче море! Всіх Барвінків — до ноги! Оточила царський ганок Чорна гвардія поганок. Раптом — що це? Ледь живу, У смугастих макінтошах, Кажани несуть на ношах Царську родичку — Сову! Цар підвів ЇЇ за крила: Що з тобою, тітко мила? Чом зігнулася в дугу? Та не будь я твій племінник! — Відлупив мене... Барвінок! Помираю! Пу-гу-гу! Цар надувся. Печериця Загарчала, мов тигриця. Знов загойкала Сова; — Згідно вашого наказу Хтіла вбити їх відразу, І сьогодні... ледь жива... — Смерть Барвінкові й Ромашці! — Поженем в одній упряжці! — Загриміло навкруги. Заволав Буркун: — За грати! — Ні! На голову скарати! — Засичали Батоги. Цар гукнув: — Сову — в карету! І женіть до лазарету! Бур’яни, рівняй ряди! Що це в світі за порядки? Знов сміятимуться грядки. Розцвітатимуть сади! Бур’яни гукнули хором: — Уперед, за Мухомором! Вмить оточимо село, Корінці самі підкусим, А на листя пустим гусінь, Щоб і маку не зросло! Мухомор гукнув; — Увага! Ваша вірність і відвага Нам, поганцям, до смаку. Та лишім поспішність козам, В боротьбі потрібен розум, Їх не візьмеш нашвидку! Лізьте поки що в розвідку, Нерозквітлу нищіть квітку, І стебло, і цвіт ланів. Всі ростуть — і ви ростіте! Бережіть буяння сите Не для них — для бур’янів! От коли подам команду. Під штандар гукну всю банду. Сам візьмуся за меча,— Дружно рушимо до штурму. Закопаєм в землю сурму, Закатуєм сурмача! Пам’ятаєте, босота. Як розбив царя Осота Ненависний цей малюк? От не вийшло і з Совою... Цей хлопчисько — з головою,— Не настачишся шаблюк! Слухай мій наказ, піхото! Нам поглянути охота, Як із муштрою діла. Кроком руш! Не гни коліна! Струнко! Що за дисципліна! Партизанщина гнила! Командири! Всі до мене! Це не військо, щось зелене! Як вчите? Не те! Не те! Перестріне вас Барвінок, У великий зв’яже віник І підлогу підмете! Ваша армія бездарна. Бо немає командарма. Всяк хитрує, ловить гав. Генерал потрібен бравий. Щоб підніс військові вправи. Щоб карав і вимагав! Раптом каже Печериця: — Розбишаки, поборіться. Киньтесь тут, біля вікна! Переможцю, хто за шию Візьме всіх,— мундир пошию З генеральського сукна! Не чекаючи наказу, Свинорий схопив відразу Буркуна за петельки. Сплівсь Вівсюг із Батогами, Б’ються Грицики ногами, А Толобан — в кулаки! М’язи в кожного заграли. Дружно лізуть в генерали. Аж тріщать масні чуби. Мухомор упрів від сміху: — Ой, спасибі вам за втіху! Ну, хлоп’ята! Ну й дуби! Реготалися Синюхи, Наче впились варенухи. Печерицю корчив сміх. Свинорий підняв гармидер. Хтось у нього вуса видер. Кожен дихав, наче міх. Та зненацька, дивне діло. Щось в посадках засопіло. Мухомор напружив нюх І скривився;— Пахне круто! Добрий дух, немов отрута! Аж занудило Синюх. Щось кошлате рачки лізе. Мов ліхтарик, око сизе. Геть подертий кожушок. Вітерець гойда чуприну, Аж пригнув бридку тварину Більший вчетверо мішок. Мухомор гукнув: — Тхоряко, Не вдавай із себе рака! Любий брате, звідкіля? Закордонні чув я вісті. Ніби маєш тисяч двісті Від Бамбука, короля! Тхір підняв угору лапки. Без штанів він був, без шапки, Простогнав: — Здаюсь в полон! — Усміхнулась Печериця: — Не жартуй, заморська птице! Де банани, де нейлон? Де смарагди і сапфіри? Чи привіз ти сувеніри З тих країв, де вічний рай? — Тхір підліз до Печериці:

— О царице, бий по пиці,— Тільки сміхом не карай! За великим океаном Став я дійсно справжнім паном, Для роботи мав мужву. Заробляв на Каві гроші,— Сотні сот у дні хороші! Мислив, так і доживу... Та з появою Барвінка Почалась нова сторінка У моїм записнику. Після повного розгрому Ми втекли з аеродрому На швидкому літаку. Цар Бамбук позбувсь корони, Я — майна і охорони. Полетіли ми з царем... Чи колись рабам віддячим? Летимо удвох і плачем, А куди — не розберем! Але раптом... Що це? Звідки? Гучно вдарили зенітки. Лихо, лишенько моє! Вийшло так, що ми летіли Не туди, куди хотіли. Зрозумів я, де ми є! Бачу, б’ють не для салюту,— Ухопив я парашута. Тягне й цар: — Віддай мені! — Я кричу:— Прощайте, царю! Побувати ще раз марю На дідівській стороні! У Бамбука — очі рогом. Я крутнувсь і в люк прожогом. В люте ревище вітрів. А літак з царем Бамбуком З журним клекотом і гуком, Наче свічечка, згорів? І хитало і гойдало, Приземлився вельми вдало На якомусь пустирі. Вартові, немов шакали... Я — в кущі. Не розшукали У колючім чагарі. Замість того щоб радіти, Я не знав, де ноги діти. Превеликий тіпав страх. З горя листя їв торішнє, І ховався, бо нелишнє. По байраках та ярах. Не втрачав надій, одначе. Якось бачу. Коник скаче. Не повірилось очам: Затряслась моя сивинка. Коли я пізнав Барвінка,— Мчав на Конику з дівчам. Стежечками потайними Я побіг слідом за ними. Наглядав за сурмачем. Та зненацька — вража сило! — Аж завив, бджола вкусила На городі, під кущем. Цар гукнув: — Признайсь, куркулик Що в мішку тримаєш? — Вулик, Повний лютої бджоли!

Я в льоток запхнув ганчірку. Залишив маленьку дірку, Щоб, конаючи, жили. Заскрипіла Печериця: — Чули ви дурного биця? Хто ти — пасічник чи звір? Наділив царя бджолою, Роздратованою, злою,— Чудернацький сувенір! Але цар сказав: — Царівно! Не хвилюйся, дихай рівно! Тхір нам послугу зробив. Коли рій у нас в полоні — Перемога на долоні! Найдорожчий із скарбів! Хай тепер квітують квіти! Бджолам їх не опилити. Облетять, як папірці. І не буде ні городу. Ані ягідного плоду,— Пропадуть і стрибунці! Струнко, браві командири! Годі вам псувать мундири,— Між собою, знацця, мир! А командувать військами, І жуками й будяками. Буде він... фельдмаршал Тхір! Лють скривила Свинория,— Не збулася давня мрія! Впав Буркун, зітхнув Пирій. Мухомор обняв Тхоряку: — Одягайсь, бери ломаку, Військо муштрою погрій! Скочив Тхір, помивсь в ковбані І відразу ж після бані Одягнув новий мундир. Бур’яни гукнули хором: — Уперед за Мухомором! Хай живе фельдмаршал Тхір!

1 2 3 4 5 6

Поделиться с друзьями:

Чтение онлайн

КНИГИ

АВТОРЫ

ЖАНРЫ

Деловая литература

Детективы

Детские

Документальная литература

Дом и Семья

Драматургия

Жанр не определен

Компьютеры и Интернет

Любовные романы

Научно-образовательная

Поэзия

Приключения

Проза

Прочее

Религия и эзотерика

Справочная литература

Старинная литература

Техника

Фантастика

Фольклор

Юмор

Сто пригод Барвінка та Ромашки

Чалий Богдан

Шрифт: