Чтение онлайн

Не було, напевно, у Польщі кращого кандидата. З наказу маршала до Луцька їхав діяч, який народився і формувався у столиці України, колишній комендант III округу Польської військової організації, створеної у Києві в грудні 1914 року, пізніше (1920) віце-міністр внутрішніх справ уряду Петлюри. Як писав пізніше у спогадах: «Я був поляком — довіреною особою Польщі і був поляком — віце-міністром України, довіреною особою України. Не був «інструментом» Польщі в українському уряді, не був агентом чи підставкою. Польща могла мати до мене довіру. У не меншій мірі могла мати до мене довіру Україна. І тут, і там я був собою, а одночасно був зустріччю двох світів, які дивились собі в очі довірливо і віддано…» [38] . Отже, на Волинь їхала довірена особа обох народів не з національно-«демократичною» концепцією «навернення» православних душ, побудови на кресах польського муру з української цегли, а тільки з ідеєю творення спільного дому, у якому обидва народи почуватимуть себе співгосподарями. За даних умов це було найкраще вирішення, незважаючи на те, що також тимчасове, власне, до часу відродження на етнічно українській території незалежної України.

Створюючи «волинську програму», Юзевський висував необхідність відбудови незалежної української держави зі столицею у Києві, передбаченої польсько-українським союзом 1920 року у такій конфігурації, щоб Волинь залишилась у межах Польщі. Цього вимагав польський державний інтерес. Відкидаючи ендецький план національної асиміляції, тобто примусової полонізації автохтонного населення, нереальний у зв'язку з швидким формуванням української національної свідомості, Юзевський представив проект державної асиміляції. Він полягав у формуванні серед місцевого населення такого сильного почуття лояльності до Польської держави, щоб вони не захотіли відриватись від Польщі навіть після відновлення самостійної України над Дніпром. Підставою для формування почуття лояльності повинна була бути можливість вільного розвитку всіх галузей українського національного життя. Правда, вони почали розвиватись, хоча і з зусиллями, ще перед прибуттям Юзевського, дістаючись на Волинь з Галичини, тільки от галицькі організації несли з собою націоналістичну ідеологію, так само небезпечну для польської влади, як і комуністичні гасла. За допомогою адміністративного апарату, головним чином поліції, Юзевський збудував на межі Волині і Галичини так званий сокальський кордон, своєрідну греблю для націоналістичної ідеології, не допускаючи на Волинь львівську пресу і обмежуючи міжлюдські контакти обох сторін. Ліквідовано було всі осередки з галицьким родоводом, такі як культурно-просвітницьке товариство «Просвіта», яке утримувало на Волині і ПоліссҐпонад 600 читалень і стільки ж бібліотек, розпущено було економічно-господарське товариство «Сільський господар», антиалкогольне і антинікотинове товариство «Відродження», не легалізували об'єднання жінок «Союз Українок» і ряд інших організацій. Розпустили політичні партії: Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО), Українську соціалістично-радикальну партію (УСРП), знищили український кооперативний рух. Пустоту, що виникла, мусили заповнити нові осередки, польсько-українські, головною метою яких було б власне доведення волинян до державної асиміляції, яка мала полягати у «творчому процесі взаємного проникнення культур і насиченні українських національних якостей польськими елементами» — як це подавав Юзевський, презентуючи тези волинської програми [39] . Очевидно, що це була та сама полонізація, але в гуманній оправі.

Ліквідація старих, добре розвинутих осередків усунула з суспільного життя майже всю українську інтелігенцію на Волині. Вона не була і не могла бути численною, коли випускник сільської загальної школи, звідки походила більшість української молоді, після семи років навчання виходив зі свідоцтвом чотирикласної освіти. Ця молодь не була придатною також для реалізації волинської програми, бо була заражена мікробом трефної ідеології. Тому Юзевський спирався на групу українських емігрантів з колишньої Української Народної Республіки, з якими співпрацював в уряді Петлюри, притягнув також поляків, які походили з Наддніпрянщини. Ця група, яка складалась лише з кількох людей, утворила Волинське українське об'єднання (ВУО), замислене певною мірою як заміна колишній «Просвіті». Діячі ВУО увійшли до сейму і сенату за списками Безпартійного блоку співпраці з урядом (ББСУ) як представники волинських українців. Але ВУО не здобуло популярності у масах — зібрало лише 6000 членів. Українське суспільство прохолодно ставилось до діячів ВУО, вважаючи їх кар'єристами, часто зрадниками, які за «миску чечевиці» готові продати полякам рідного батька.

Як досвідчений політик, Юзевський повинен був розуміти, що для реалізації волинської програми потрібні нові кадри, не обтяжені багажем минулого. їх підготовку почав знаменитий Кременецький ліцей. Спираючись на досвід датського педагога М. Грундтвіга, ліцей відкрив у 1932 році народний університет у Михайлівці, повіт Дубно. Щороку там відбувались по два 4-місячні курси для молоді (чоловічий і жіночий), які підготовляли сільських громадських діячів до ведення культурно-освітньої роботи і поширення ідей польсько-української співпраці. Для розвитку волинського села це був хороший задум, оскільки лише у самій лише Михайлівці навчено до війни близько 300 слухачів. У 1935 р. було відкрито другий народний університет у Ружині коло Ковеля під керівництвом відомого народного діяча Казімєжа Банаха, пізніше начальника штабу Батальйонів Хлопських. Третій НУ, відкритий у 1939 р. у Малинську, повіт Костопіль, не встиг випустити слухачів.

Гірше було з ідеєю польсько-української співпраці. Галина Юршова — керівник НУ в Михайлівці, прекрасний педагог, психолог і вихователь, постала перед складним завданням поєднання двох стихій — польської і української. Народний університет був, мабуть, єдиним місцем на Волині, де не тільки можна було, але й треба було висловлювати відкрито свої погляди. Слухачів інформували, що їхні висловлювання напевно не потраплять до поліцейських картотек, тому дискусії на національні теми відбувались в емоційній атмосфері. Ніхто з молоді не вивчав у школі історію України, але її знали самоуки, які могли легко довести, що «все в нас було добре, поки не було поляків» (див. документ 34). Ні до чого виявлялись тлумачення, що поляки на Волині живуть з діда-прадіда, якщо звучала репліка, що так, бо тут їх влада пхає безперервно з XIV століття, щоб повністю оволодіти українською територією. Спроби обґрунтування польських прав до цієї землі ще більше посилювали роздратування. Завдання, поставлені перед керівництвом НУ, виявилось неможливо виконати. Повертаючись з курсів додому, слухачі не привозили переконання про можливість співпраці обох народів на Волині (див. документ 35). Саме життя довело утопічність політики Юзевського.

Якщо з відсутністю довіри українців воєвода ще якось міг собі дати раду, то більша небезпека чекала на нього з польського боку. За життя Пілсудського це була звичайна, хоча і зростаюча, критика волинської програми, яка нібито надає перевагу українським інтересам. Юзевський легко спростував ці звинувачення у 60-сторінковому звіті за 1936 рік (див. документ 36), розкриваючи в ньому катастрофічне становище українців. Витяг зі звіту є таким прозорим, що коментар тут зайвий.

Але звіт потрапив у пустоту, бо на політичну арену вже вийшли люди, які не мали наміру враховувати інтереси меншості. «Напрямок політики у цій галузі, — як напише через роки Побуг-Маліновський, — починав визначати другий відділ штабу, а його працівники, навіть тупі поручники і капітани, підтримувані темними генералами, мали більш важливий голос, ніж члени уряду». У примітках Побуг-Маліновський поглиблює характеристику людей, які формували національні відносини: «Може, було б краще вжити дещо інших визначень: «незрілих» у першому, «наївних» у другому випадку, але наївність, поєднану з генеральською зарозумілістю, важко відрізнити від темноти, а наслідки такі самі. Другий відділ, а точніше правляча у той період мафія, яка охоплювала також департамент безпеки у МВС і мала широку мережу «інформаторів», аж до Президії Ради міністрів, крутила, як маріонетками, формальними керівниками «двійки» і навіть начальниками штабів. Її інтриги у персоналіях і її роль у найделікатнішій галузі внутрішньої політики — віросповідань і нацменшин — були просто злочинні, гідні лише найтемніших махінацій Народової Партії».

«У провінції, — історик вертається до основного тексту, — національну проблему в свої «міцні» руки брали не тільки командири корпусів і дивізій, але й коменданти малих гарнізонів. Старостинство і відповідно адміністративну і політичну владу в повітах все частіше віддавали поручникам і капітанам, які з цією метою переходили з війська до цивільної державної служби. Політику стосовно меншості зводили до трьох спрощених принципів:

— не об'єднувати «національно небезпечних», тобто відгороджувати Волинь, як тільки можна, і від Малопольщі, і від Полісся;

— на територіях, виділених для української «меншості», «не морочити собі голову, а просто тримати за лоб»;

— підтримувати польський елемент у містах і на селі, особливо військове осадництво, розбудовувати польські організації, серед православних вишукувати «колишніх поляків», творити сільську шляхту, обмежувати ресурси і впливи православ'я, сприяти католицтву в зайнятті домінуючої позиції. Абсолютна більшість польського суспільства на Волині йшла за військом і його «політикою». Народова Партія у «трамтадратській» поведінці військових слушно бачила посилену луну від власної програми, інші, хоча й не праві за переконаннями, вважали, що у боротьбі за «порятунок польськості на Волині» повинні дотримуватись національної солідарності, а різниця у політичних поглядах повинна відійти на дальший план. Юзевський — відважний, компетентний, витривалий — не думав відступати чи підпорядковуватись. У боротьбі з ним не гребували жодними засобами. Старост, які підтримували його і були невійськового походження, тероризували, хто не піддавався — після гучних переслідувань усували, коменданти поліції нав'язували обов'язок покори, а самого Юзевського зневажали у пресі, запекло атакували кожну його дію чи рішення, звинувачували у діяльності на шкоду державі, методами з арсеналу традиції Народової Партії підбурювали проти нього громадську думку в усій Польщі. У Варшаві, де аж занадто активним союзником війська було Міністерство правосуддя Грабовського, різко виступали проти Юзевського, вимагали його «негайного відкликання», а прем'єру навіть погрожували, що «обурені офіцери попросту застрелять його як зрадника» [40] .

Ситуацію ускладнював факт, що поряд з Юзевським на Волині знайшовся сііівгосподар, який підпорядковувався Міністерству внутрішніх справ, — відомий антиукраїнськими акціями Корпус охорони прикордоння (КОП), який мав дещо іншу програму, ніж воєвода. Восени 1937 року копісти розпочали боротьбу за православні душі на волинських прикордонних територіях, головним чином у Кременецькому повіті. Затримували окремих осіб (див. документ 37), потрапляли і групи більше ста осіб (документ 38). Взагалі акція зустріла опір, тому застосовувались репресії. У селян забирали особисті посвідчення, без яких у прикордонній зоні не можна було пересуватись, увечері заборонялось виходити з дому, відвідувати сусідів, світити у помешканнях, за читання українських книжок і газет загрожувала в'язниця. З'явились повідомлення, що КОП буде виселяти з прикордонної смуги всіх православних українців, як ненадійний елемент, а перехрести отримають землю з парцеляції. У наверненні душ брали участь осадники, працівники гмінного самоврядування, учителі початкових шкіл; у гміні Ланівці — війт Ян Стадницький, у гміні Верба — війт-осадник Павло Довнарович, з села Підлужжя — начальник залізничної станції Кам'яниця Волинська Владислав Козловський і його заступник Міхал Рогожа — скільки б тут «заслужених» людей ще можна назвати…

Українське суспільство у Польщі було обурене скандальним наверненням православних, особливо у селі Гриньки Кременецького повіту. Восени 1937 р. осередки КОП всюди влаштовували своє свято, у Гриньках воно відбувалось у школі. Фасадна стіна школи була прикрашена портретами державних достойників і святими образами. На ніч декорації не зняли, у школі було святкування. Зранку виявилось, що портрети і образи були осквернені. Місіонери у мундирах попрацювали добросовісно: 19 грудня 1937 р. в Гриньках перейшло у католицтво 35 родин, у сумі 116 осіб. Депутат Степан Скрипник (пізніше Патріарх Української Автокефальної Православної Церкви Мстислав) звернувся у цій справі до сейму — незабаром усі «ревіндиковані католики» повернулись назад до православ'я.

Тодішні коментатори тлумачили, а сучасні дослідники повторюють, що акція навернення мала подвійну мету: ревіндикацію русифікованих поляків і створення католицького валу проти можливої радянської агресії. Це наївне тлумачення. «Не звертаючи уваги навіть на теорію про вигадану винятковість прізвищ з закінченнями — скі, -цтсі, -іч у навертали навіть людей з типово волинськими прізвищами, як Дацюк, Марчук, Савчук, Якимчук, Пивоварчук, Луцюк, Микитюк, Цимбалюк, Мельничук, Ковальчук, Отче-наш», — писав І. Власовський у книжці «Нарис історії»…(с. 141) і мав рацію. По-друге: жодек офіцер Генерального Штабу, який мислив у згоді із здоровим глуздом, не будував би стратегічних планів на основі «католицького ва. у», збудованого з учорашніх українців. Якщо навертали людеч у Дубненському повіті, який мав кордон не з радянською Україною, а зі східною Галичиною, то, мабуть, в ім'я поганого розуміння патріотизму, роздмухуваного як ендецькими, так і клерикальними колами. Цим патріотизмом були насичені військові кадри, осадники і державна адміністрація. До його послуї постав навіть антиконституційний монстр — Береза Картузька, гірший від сталінських таборів; у Березі новоприбулих вітали биттям і били щодня, в таборах такого не зустрічав. Красиво звучить висновок керівника ревіндикаційної акції у повіті Дубно: «Прошу пана генерала (…) вислати інженера-агронома з села Янівка до Берези». Не якогось там сільського ОУНівця, а інтелігента, власника 100-гектарного господарства, який осмілився протистояти полонізації свого народу (див. документ 39). І що тут мав робити Юзевський зі своєю програмою?