Чтение онлайн

“Але скільки ж і Ляхів побили козаки!-сотні тисяч, із жінками і дітьми, не лишивши жодного. Ми здалека бачили палати їх вельмож і правителів в їх фортецях-такі високі вони. Хто розглядає їх і входить до середини, не може не захопитись їх красою і урядженнєм, їх печами вищими від кипарисів, що служили для розпалювання огню зимою. Тепер сі палаци стоять в руїнах, безлюдні прибіжища собак і свиней. І нарід єврейський і вірменський винищено до решти. Гарні дома, крамниці і заїзди їх стали пристановищем диких звірів-бо Хміль (дай йому боже довгого віку!) заволодівши сими многолюдними містами, цілком винищив усяку чужу людність, і тепер сю країну замешкують самі православні козаки” (21).

Історія визволення, подвиги Хмельницького, сучасний устрій козацького війська і “Козацької землі” дуже інтересували автора, і як він каже (36)-збиранню і перевірянню відомостей про се він присвятив богато часу: “скільки ночей просидів я над записуваннєм сього, не дбаючи про відпочинок”, завважає він. Як людина слабо обізнана з місцевими умовами, з історією Східньої Европи, і взагалі науково не підготована, він при тім богато наплутав. Але все таки в його оповіданнях до волі ясно відбиваються обриси ходячих між козаками і духовенством-тими верствами серед яких він обертався-уявлень і оповідань про сю українську революцію, і тому інтересно приглянутись їм і промацати в них отсі сучасні балачки не знеохочуючись їх наївно-циничними формами.

Вихіднім пунктом сих оповідань, цілком зрозуміло, являється київська держава Володимира Великого; але вона, видимо, не інтересувала автора-в своїй книзі він кілька разів згадує її, але тільки побіжно. Татарська доба на Україні також не відбивається в його оповіданню. Київську державу нищать Ляхи, войовничі наїздники “із земель Франкських”-“нарід що не має рівного що до гордости і пихи”. Репрезентантами його в уяві Павла-себто його оповідачів: козаків і духовних, являються маґнати. Завоювавши землю козаків вони володіли великими землями, так що мали по 10 і по 100 тисяч свого війська. Король у них не мав ніякого значіння: вони вибирали на сей уряд чужоземця і призначали йому землі для утримання, але без їх згоди король нічого не може робити; на те вони й беруть королів з чужоземців; щоб вони не могли стати дідичними володарями і не прийшли до сили. З підвладним козацьким народом маґнати поводилися немилосердно. Насамперед, не задоволяючись даниною що сі піддані їм давали, вони стали віддавати їx у власть Євреїв і Вірмен, і ті не спинялись ні перед якими насильствами над ними самими, їх язиками і доньками,-так що бувши колись панами і володарями козаки “стали рабами проклятих Євреїв” 2).

Далі, Ляхи скасували сорок-тисячне козацьке військо, що стерігло край від Татар. Нарешті-вони стали нищити православну віру і через своїх єзуїтів-єзідів 3) силували козаків до папської віри. Сорок літ тому вони понищили всі православні церкви, перевели священство, а митрополита з одинадцяттю єпископами спалили на залізних штабах (лєгенда про Наливайка перенесена на єрархію). Десять літ пізніш на чолі козаків стали три брати; вони погромили польське військо, поставили в Київі монастир і за поміччю патріярха Теофана, що переїздив через їх землю (як бачимо- історія Сагайдачного і ним фундованого брацтва)-відновили на Україні єрархію. Але Ляхи отруїли тих братів і знищили їх військо 4). Тоді після довгих страждань. від “проклятих Ляхів” 5) прийшов гнів божий на сих насильників і-бог підняв на них свого вірного слугу Хмеля, “щоб визволити свій вибраний нарід від лядської неволі”.

Мішаючи події останніх років з початками повстання, Павло представляє справу так, що з початку Хмель шукав помочи у одновірців: у волоського і мунтянського господаря, але вони не то що не помогли, а видали його пляни Ляхам і Туркам. Не схотів помагати бунтівникові й московський цар. Тоді змовився з “Зиновієм котрого він прозвав Хмелем”, його приятель, король польський-щоб він підняв повстаннє, а король помагатиме йому своїм військом, щоб винищити у Лядській землі всіх панів і правити самовластно. Тоді Хмель виїхав з сином Тимофієм на Січ-“до козаків на острові”, а порозумівшися з ними, вдався до хана: лишив у нього сина в заставі, а дістав татарську орду в поміч, за такою умовою: “земля і здобич нам, а бранці вам”. Коли Хмельницький з Татарами з'явився на Вкраїні, козаки повстали, а Хмель хитрим підступом погромив лядське військо. Пани не могли противстати йому, бо кожний хотів на власну руку боронити свою землю, без чиєї небудь помочи. Король потайки порозумівався з ним, щоб їх знищити, але вони довідались про се й отруїли його; теж замишляли і на Хмеля, і для того замирилися з ним щоб приспати його увагу, але нічого не могли поробити з ним. Козаки за той час заволоділи всім краєм і винищили в нім весь рід Ляхів, Вірмен і Євреїв.

Так стояла справа до останньої Жванецької війни; коли Ляхи підкупили хана і він зрадив. Хмель знов удався до московського царя, і сим разом завдяки посередництву патріярха цар згодився взяти його під свою владу, задля православної віри. Післав Хмелеві і старшині кафтани “і надав йому титул князя з огляду на вагу його держави” 6). Послав ультиматум королеві, але поки йшли наради і переговори, “сі негідники”-польські пани, знаючи, що козаки ніколи не беруться до зброї в великому пості, напали того року під сам Великдень на 70 до 80 місточок в землі козаків-“головно на те щоб докучити цареві, котрому в опіку віддалися козаки” 7).

Робили при тім незвичайні звірства: не тільки побивали всіх, кого запопали- навіть дітей-немовлят, але розпорювали животи вагітним жінкам. Наброївши такого втікли назад, так що військо Хмеля захопило і знищило тільки арієрґард, “і з ним одного з єзуїтів, що підбивав їх на се” 8). Потім козаки напали на лядські місточка і вибили кого захопили, в пімсту за се. А цар довідавшися і страшно розгнівавшися на Ляхів за те що вони змішали кров сих мучеників з кровю Христа, в переддень його розпяття, постановив воювати Ляхів і з 500-тисячною армією рушив на Смоленськ, піславши крім того Хмельницькому в поміч 90 тис., а 300 тис. з одним боярином (Шереметьевим) поставив на границі татарської землі (всі цифри, як бачимо, сильно перебільшені).

Павлові з Макарієм, переїхавши Дністер під Рашковим, 20 н. с. червня 1654 р. довелось переїздити через сі місця, де погостили того року на Великдень Ляхи з Волохами-в районі Побожа. На кожнім кроці приходилось їм бачити сліди спустошення і чути оповідання про польські екзекуції. Переїхавши Соболівку, вони побачили в Степанівці попалені церкви-“бо се містечко з числа тих, що повоювали Ляхи на Великдень: людей побили, а містечко спалили”. Потім вони переїхали через містечко “Явбаз” (так транскрібує його назву перекладчик-вказуючи на Обозівку) 9)-тут замок і всі укріплення згоріли в великодню ніч, але гарна церква заціліла. “Тому що се був добре укріплений город, сюди збіглися мешканці сусідніх місточок, але невірні обложили і перемогли сих людей, що не гідні були відборонитися; тоді кинулись на них і всіх порубали, так що вони стали причасниками христовим мукам; тисячі було таких, і навколо було ще чотири великіх місточка, що мали таку саму долю” (19). Далі переїхали місточко Талалаївку, з котрим Ляхи зробили те саме. За ним Оробієвка-“укріплення спалені, але трохи людей лишилося; наші серця рвалися з причини сеї пригоди-але вони вийшли стрінути як звичайно і привели нас до великої церкви св. Михайла. В козацькій землі ми ще не бачили такої високої і величавої церкви, з її пятьма банями. Її опасань вся точена, а дзвіниця над ворітьми також має ажурну ґалєрею”. Мешканці які заціліли просили патріярха посвятити церкву, “бо прокляті Ляхи входили до неї, рубали ікони і знечестили церкву; тому від Великодня й досі в ній не було служби-чекали владики щоб їм посвятив-патріярх зараз же посвятив воду і висвятив церкву” (с. 21).

“Так людям і не вдалося потішитися сею новою церквою”, завважає автор. “Ми богато плакали над тисячами мучеників, побитих сими безбожними й обманцями в сих 40 чи 50 місточках, яких 70 чи 80 тисяч душ. От невірні й нечисті люди! от немилосердні серця! Чим завинили жінки, дівчата, діти і немовлята, аби їх убивати? Коли маєте відвагу-ідіть воювати з їх головою, що наробив з вас сміху цілому світові, побивши ваших панів і князів, знищивши ваших героїв і смільців і віддавши вас на зневагу і глузуваннє. Його імя Хміль!” (20).

Тут і далі по цілій Україні Павла вражала маса вдів і сиріт. “Ми помітили в сій країні, себто у козаків,-записує він на початку оповідання про подоріж через Україну, “несчисленну силу вдів і сиріт-тому що відколи повстав гетьман Хмель і до нинішнього часу не припинялися страшенні війни. Протягом цілого року, вечерами, як зайде сонце, сироти ходять по всіх хатах: хором співають гімни пресвятій діві, приємним голосом, що захоплює душі. Сей голосний спів чути здалека. Скінчивши спів вони отримують з того дому (де співали) в дарунок гроші, хліб, або иншу страву і взагалі все потрібне для їх прожитку підчас учення. Через се більшість сиріт письменні, і взагалі скількість письменних дуже зросла, відколи настав Хмель і визволивши сей край, звільнивши сі міліони православних з кормиги ворогів їx віри, проклятих Ляхів” (2).

Приїхавши після Рашкова до Дмитрашкова, Павло так описує зустріч: “Проїхавши дві великі милі, ми над вечір приїхали до иншого города званого Димитрашково. Коли з'їхали з горба в простору долину, нас зустріла чимала юрба з міста і помогла нашим підводам виїхати на гору, де стоїть те місто. Тут тисячі (!) мешканців вийшли нам на зустріч. Перед усім сім священиків з семи церков сього міста, з корогвами і свічками, далі старшина і військо. Коли ся процесія наближалася, наш владика патріярх шануючи хрести й образи зліз з візка. Як звичайно, ми одягли на нього мантію і стали наоколо з відповідною пошаною. Потім як він поцілував ікони і хрести і благословив усіх, вони пішли наперед під голосний хоровий спів, від котрого хиталася гора і долина, особливо від співу хлопців. Вийшовши на гору і пройшовши міську браму, ми побачили на вулицях великі тисячі чоловіків і жінок-таку силу, що здивувалися їх множеству! Коли наш патріярх проходив повз них, вони падали перед ним на землю і лишалися так поки він не минав їх-тоді тільки вставали. Ми не могли вийти з диву особливо від такого множества дітей всяких літ, що сипалися немов морський пісок. При тім бачили в сім благословеннім народі побожність і страх божий, просто на прочуд. Так ми дійшли до церкви св. Димитрія. Нас впровадили до неї і протопоп відправив молебень 10). Нашому патріярхові піднесли святу воду, він покропив церкву і тих, що стояли найближче, а потім сипнув і на всю решту. Після того вони з співом і свічками пішли знову перед нами, до дому протопопа, де нас закватирували. Ввечері діти сироти знову ходили, співаючи гімни; їх спів тішив і захоплював души, а приємні голоси приводили до здивування” (4).