Чтение онлайн

“Коли хтось приходив до нього під час столу з жалями, або звертався з мовою, то він говорив потиху, щоб ніхто не чув: такий у них звичай. А що до порядку за столом, то він сів нижче, а нашого патріярха посадив на першому місці-згідно з честю яка йому належить у зібраннях. Не так як господарі Валахії та Молдавії, що самі засідали перше місце, а архиєрея садовили нижче від себе.

“На стіл подали миску з горілкою і її черпали ложкам ще гарячу. Перед гетьманом поставили в срібнім кубку кращої горілки, і він подав з-початку патріярхові а потім випив сам і почастував кожного з нас-так як ми стояли перед ним. Подумай про таку смиренність-поздоров його боже! у нього нема окремих чашників і стольників щоб подавати страви і напитки, як то ведеться у царів і правителів! Після того поставлено на стіл розписні глиняні миски з вареною солоною рибою, і трохи иншої страви. Не було ні срібних полумисків і кубків, ні срібних ложок або чогось подібного-хоч у кожного його служебника по кілька скринь повних полумисків, чарок, ложок і всяких коштовностей з срібла і золота. Але вони в поході нічого того не вживають; що инше-як бувають дома.

“Перед заходом сонця гетьман попрощався з нашим патріярхом, провів його за браму, і сів на свою бричку, запряжену тільки одним конем. Не було царських карет, прикрашених дорогими матеріями і запряжених кількома гарними кіньми-хоч гетьман мав їх тисячі. Під дощем-зливою поїхав він до свого війська, укрившися білою бундою від дощу. Від'їхавши переслав грошей на дорогу з перепросинами, а також дав листи до всіх підвластних міст, щоб нам давали страву і питтє, коней і підводи дурно. Також листа до царя і до путивльського воєводи” (32-5).

Другого дня, в четвер 22 (с. с.) червня патріярх виїхав з Богуслава на Київ. “Дорога наша йшла через табор козацького війська і Хмеля. Вони вже рушили були в похід, але гетьман післав до патріярха і запросив до себе, відложивши для сього свій виїзд. Ми в'їхали в середину війська і ти читачу, мігби побачити, як тисячі і сотки тисяч, випереджували оден одного, юрбами поспішали, щоб поцілувати правицю і хрест патріярха. Кидались на землю, так що коні (патріяршої підводи) спинялись і ми сердилися на таку їх силу. Та нарешті ми доїхали до шатра гетьмана Хмеля-маленького і непоказного. Гетьман вийшов на зустріч патріярхові й поклонився до землі. Тоді патріярх прочитав над ним молитву на війну і побіду, просячи божого благословення йому і війську. Гетьман, підтримуючи патріярха під руку, запровадив його до свого шатра. Там не було дорогих килимів, тільки проста застілка на підлогу. Сам він перед тим був при столі, де стояла страва і він обідав- але там не було нічого, крім вареного кропу (?)-хоч ми бачили як його служба і вояки ловили рибу в сусідніх ставах. Вважай, який він повздержний в іжї.

“Він почастував нас горілкою, ми встали і він вийшов з нашим патріярхом, щоб його відпровадити. Так ми поїхали. Його козаки не мають і шатрів, а ставлять дерева або гиляки, і покривають їх своїми кереями, як шатри для охорони від дощу. Задоволяються незвичайно малим-нехай благословить їх господь!” (37).

Примітки

1) Такі паникадила з рогу видко траплялись на Україні частіш, і дуже дивували Павла; він перед тим згадує таке паникадило в Лисянці: “з оленячих рогів, таких як ті, що в них з'явився Христос Євстафієві і говорив з ним” (с. 30).

КИЇВСЬКІ ВРАЖІННЯ- ЇХ ОДНОБІЧНІСТЬ, ДОРОГА ВІД ВАСИЛЬКОВА — ПО ПЕЧЕРСЬКИХ МАЄТНОСТЯХ, ПЕЧЕРСЬКІ ВОЛОДІННЯ, ПЕЧЕРСЬКИЙ МОНАСТИР І ЙОГО БРАТІЯ, ЦЕРЕМОНІЯ СТРІЧІ І ТРАПЕЗА, КИЇВСЬКЕ МИСТЕЦТВО, КЕЛІЇ АРХИМАНДРИТА, ДЗВІНИЦІ, ПЕЧЕРІ, ЖІНОЧИЙ МОНАСТИР, ЛАВРСЬКА ДРУКАРНЯ. ВІЗИТА МИТРОПОЛИТА, МИТРОПОЛИЧІ І ЛАВРСЬКІ СЛУГИ, УРОЧИСТА СЛУЖБА НА ПЕТРА-ПАВЛА — ПОБУТОВІ ПОДРОБИЦІ, СВ. СОФІЯ. СТРІЧА З ДАНИЛОМ КАЛУҐЕРОМ. ЗАВВАЖЕННЯ ПРО СУЧАСНЕ КИЇВСЬКЕ МАЛЯРСТВО. МИХАЙЛІВСЬКИЙ МОНАСТИР І МОСКОВСЬКА ФОРТЕЦЯ. “МІСТО КИЇВ” — ПОДІЛ, ДНІПРО І ТОРГІВЛЯ. РОЗГРІШАЛЬНІ ЛИСТИ. ПОРТРЕТИ ПАТРІЯРХІВ, ЩО ВІДВІДУВАЛИ КИЇВ. МОНАСТИР ПУСТИННОГО МИКОЛАЯ. ВИДУБИЦЬКИЙ МОНАСТИР.

Тепер наведемо все інтересніше з опису Київа (дещо ми вийняли з нього для попередніх характеристик-того не будемо повторювати). При всій односторонности- через скупленнє уваги на явищах церковно-обрядових, сей опис все таки дає стільки як ні одно инше джерело для розуміння тодішнього українського життя в його культурнім осередку. Людина більш освічена і більш обізнана з місцевими церковними відносинами, з культурною історією хоч би церковною ж таки, розуміється більше уваги звернула на такі явища як брацька школа, лаврська друкарня, її літературна продукція, праця над перекладами грецької церковної літератури, над реставраційною роботою коло старих памяток мистецтва і культу. Малоосвічений автор не звернув на се уваги, а натомість загромадив своє оповіданнє подробицями богослужень, зверхнього вигляду церков і духовенства і под. Але кінець кінцем не забуваймо й того, що в значній мірі конструкційна, будівнича робота самого українського громадянства йшла таки в сей бік: будування православної церковної культури як видимий знак-найбільш проречистий і яскравий-перемоги над ворожим і насильницьким польсько-латинським світом та визволення з лядської кормиги. Хто хоче зрозуміти позитивні, конструктивні сторони сього визвільного процесу, не повинен легковажити сеї церковної сфери і того що дає для неї Павло. Виловивши ті, сорозмірно скупі відомости і згадки, що говорять про инші сторони життя, я вважаю потрібним тепер дати дещо і з сеї церковної сфери пропускаючи тільки найменш інтересні обрядові деталі.

Підчас першого свого переїзду через Україну Павло з батьком пробули в Київі та його околиці 16 день, від 24 с. с. червня до 10 липня, і оповіданнє про київські монастирі й церкви становить мало що менше ніж половину цілого його оповідання про Україну. З поворотом, два роки пізніш вони пробули тут знову 16 день, від 28 червня до 14 липня, але сьому другому побутові Павло присвятив всього кілька сторін (як і взагалі свій другий переїзд описав дуже коротко). Його перше оповіданнє починаю від Василькова-печерської маєтности, де сірійські гости почули себе вже в гостях у київських монахів.

“Нас стрів сотник з 50 кінними козаками і так ми приїхали до міста званого Василико (Василькова)-гідного сього імени 1), бо він великий і міцний, не оден, а три великі городи з замками й укріпленнями, оден в другім, на верху неприступної гори. Але всі вони порожні-бо два роки тому прокинулась пошість і виморила мешканців. Перед містом нас стріли священики й люде з корогвами, вийшли з нами на найвище місце і привели до гарної церкви, що стоїть в середині третього укріплення. Се церква Антонія і Теодосія-двох святих Козацької землі, що перші запровадили ангельське чернече життє: поставили келії й печери для анахоретів, завели монастирі і монаший чин, тому їх дуже шанують. Церква висока і гарна, з великим іконостасом-подібним до грецьких, особливо вражає велика і прегарна ікона Пречистої: такої ми не бачили до того часу і потім не бачили. Лице так гарно написано-наче говорить, одіж її-як темночервоний блискучий оксамит, ніколи ми не бачили такого виробу: темне тло, а фалди ясні-як фалди правдивого оксамиту. Покрова, що покриває її чоло спадаючи долі, наче міниться і хвилюється. Я богато бачив ікон від Грецьких сторін почавши і далі, і відси до Москви, але не бачив подібного і рівновартного. Козацькі малярі навчилися малювати красу лиця і убрання від франкських і лядських артистів і тепер пишуть православні образи вправно і артистично. Вони дуже зручно малюють портрети, цілком подібні-як ми се бачили на портретах патріярха єрусалимського Теофана та инших.

“Нас закватирували в гостинниці Печерського монастиря, що під Київом. Імя його славне в Козацької землі. Все отсе місто (Васильків) разом з сотнею инших здавна належить сьому монастиреві. Його архимандрит оповідав нам, що в маєтностях його ще й тепер є 30 “базарів”, себто великих і людних міст, і 400 богатих сіл в землі Ляхів 2)-бо й вони дуже шанують сей монастир. За нього й спіткала Ляхів біда-через те що священики єзуїти, або краще сказати єзіди 3), хотіли відбирати його від православних, і се стало причиною їх погибелі.

“В сім місті (Василькові) є ще дві церкві: Входу Господнього і св. Миколая. В згаданій вище церкві (Антонія і Теодосія) ми відстояли службу під 6 неділю після Зелених Свят 4), рано утреню і літурґію, після того вийшли в сусідній сад сеї церкви: там богато вишень, слив, горіхів і винограду-котрого ми не бачили від самої Молдави, також рута і темночервона левконія. В понеділок, вставши рано ми переїхали 5 миль; той же сотник з своїми людьми провожали нас під корогвами.

“Їхали дорогами трудними і узькими через великий ліс, поки виїхали над великий став, де стояли млини-маєтність того ж монастиря. Але ще не доїхавши сюди, ми побачили блискучі бані монастиря і св. Софії. Коли ми виїхали на гору, нашого патріярха стрів ігумен, званий у них архимандритом-бо в сім краю, аж до Московщини ігуменів звуть архимандритами. Був з ними епископ, що проживає в монастирі, й кілька монахів. Патріярха посадили до монастирської карети, дуже гарної, зверху золоченої, в середині вибитої червоним оксамитом, і так нас повезли до монастиря. Їхати довелося серед безконечних садів, з незчисленою силою горіхів, шовковиці і винограду. В кождім саді хата його господаря; таких домів 4-5 тисяч з стилькома ж садами-се володіннє Печерського монастиря.

“Так ми доїхали до великого города з муром, ровом і множеством городів. Виїхавши на розкішну, широку вулицю, ми проїхали повз монастиря для черниць з високих фамилій, потім до високої мурованої вежі, вибіленої вапном: се була Печерська брама-над нею наче висить церква з богатьма округлими вікнами і високою кантуватою вежою, вона посвячена в імя св. трійці, і в середині її образ гостини ангелів у Авраама.

“Тут нашого патріярха вивели з карети-з пошани до монастиря: хоч би цар сюди приїхав, мусить вийти і відси йти пішки. Тут міцна залізна брама і стоять воротарі. Йдучи за тими що нас стріли, ми війшли до великого монастиря Успенія. З лівої сторони брами намальований св. Іоан Милосердний, патріярх александрійський, в мантії і з клобуком на голові: наоколо старці, бідаки, каліки, він їм правою рукою роздає золото, а в лівій тримає порожній гаманець. На другій стороні Богатий і Лазар: Богатий сидить при столі, наоколо приятелі і розкішно повбирані жінки, пють вино, а Лазар стоїть при дверях просячи милостини; його женуть і штовхають, він відходить і сідає напроти в брамі, і пси лижуть його рани; тут же й ангел смерти, жахливого виду. Між сими двома дверима деревляний стовп, в середині порожній, окований залізом-аби кожний хто входить, хоч би мав тверде серце, побачивши сі два образи, кинув до середини милостиню для бідних.