Чтение онлайн

Нарешті під гук усіх дзвонів нас провели за місто і ми поїхали погостити у митрополита Св. Софії. Ми розгостилися в його покоях-де висять портрети чотирьох попередніх патріярхів, на весь зріст. Бо в сім краю був завсіди такий звичай, що коли приїздив до них патріярх, з нього писали портрет, саме в такому вигляді, як він був, щоб мати назавсіди його образ: всі вони представлені в мантіях і митрах з панаґіями і патерицями. Перший з них на наше приємне здивованнє був патріярх Йоаким антіохійський, призвищем Дау (Світ); лице у нього дуже темне, борода сивава, гострокінчаста; імя підписане грецькою мовою, і ми вирахували з дати, що з того часу минуло 74 роки. Коло нього Мелетій патріярх александрійський, з довгою сивою бородою. Поруч Єремія царгородський, з гарним лицем і довгою чорною бородою, і Теофан єрусалимський, з довгою чорною бородою. Всі вони приїздили в сю країну скоро оден по другім.

Ві второк рано ми попрощалися з митрополитом і поїхали до Михайлівського монастиря, славного своєю банею: запросив нас архимандрит і ми були там на літурґії в відділі св. Варвари з Бальбеку: сей день 9 липня присвячений їй, на спомин перенесення її мощів з Царгорода до Київа, коли цар Василь Македонянин (!) прислав їх з своєю сестрою в дарунку Володимирові, цареві Київа і Руси. Коли перший раз ми цілували мощі сеї святої, ми думали, що се одна з нових московських святих, але тепер почувши, як читали її синаксар, ми познайомилися з її життєм і зрозуміли, що се Варвара мучениця з Бальбеку 16). Ми знову цілували її тіло-тіло молоденької дівчини з маленькими ніжками й ручками. Недавно їй зробили дуже гарну труну з чорного дерева оковану сріблом. На проханнє нашого патріярха архимандрит дав йому кусничок її ребра і ми сховали його у себе.

Після трапези, під вечір, в супроводі множества стрільців, приданих нам від київського воєводи, ми приїхали до славного Печерського монастиря. Черці його стріли нас з великою парадою, в повнім складі, з гуком дзвонів. Потім в середу ми вибралися до монастиря св. Миколая, на запросини його архимандрита: за першим разом ми в нім не бували. Монастир сей стоїть під стінами Печерського монастиря від сторони Київа і обведений також деревляною стіною. Против його брами стоїть стовп з білого каменя, і на нім золота фіґура (чи образ) св. Миколая-знак монастиря. Відти до монастиря треба сходити глибокою щілиною, подібною до ходу до пивниці, в глиняній горі, укритій густим лісом. Там деревляна велика церква; ми там вислухали літурґію і піднялися потім до трапезної. Потім оглядали монастир. Давніш на сім місці був густий ліс, його вирубали і заложили сю прекрасну будову. Посередині монастиря фонтан: вода збігає з гори і бє до гори високою течією. Місце се з усіх боків окружене горбами вкритими високими деревами. Дніпро протікає зі сходу, але береги його тут дуже стрімкі.

“Коли ми прощалися з монахами, вони повели нас до пивниць монастиря, що лежать за брамою його. Се гарні склепіння, хід до них освітлюється не скісними пивничними вікнами, а гарними банями.

“Ми вернулися до Печерського монастиря. Того вечора було велике свято: задзвонили в дзвони і відправили всеночну, в память смерти Антонія, фундатора монастиря, і ми були при тім з монахами. Мале повечірє служили в церкві на хорах, нагорі. Рано, в четвер 10 липня патріярх, за особливим проханнєм монахів, служив літурґію в присутности всіх людей з міста; при тім посвятив священика й диякона.

“В пятницю ми служили літурґію у черниць, а на суботу запросив нас ігумен св. Михайла (Видубицького), що нижче Печерського монастиря-зо три верстви. Туди провадять дві дороги: одна берегом Дніпра, дуже крута, тільки для верхових. Друга горами, через цілі гаї прегарних овочевих дерев: сливок, яблунь, горіхів і т.ин. Справді-се благословенні гори, подібні своєю приємністю і самітністю до верхів св. Гори, як нам се казали. Вони самі дають поживу пустельникам і аскетам, котрих тут дуже богато: вони годуються овочами сих дерев.

“Сам монастир стоїть на березі Дніпра і дорога до нього через се йде крутим спуском, глибокою щілиною. Його оточують округлі горби вкриті дикими овочевими деревами, богато джерел, а сама церква подібна до Михайлівської-бо будував їх, сказали нам, той самий будівничий. Тільки від довгого часу і тому що фундаменти олтарів заложено на такім високім і крутім березі Дніпра, обернена до ріки сторона від половини церкви (урвалася) й вода занесла її на середину ріки. Тому монастир довго стояв порожній, аж 17 років тому теперішній ігумен узявся за відбудову церкви. Він поставив олтар ближче до середини церкви, вирівняв мури і добудувавши верхню частину церкви деревом, виправив вапном, так що вийшла дуже гарна будова, з гарним іменем на честь архангела Михаїла, що святкується 6 вересня. Ми вислухали тут літурґію, а коли встали від трапези і пішли подивитися на беріг ріки, то справді страшно було глянути вниз-так воно високо! Ніхто не може подивитися (вниз) без того, щоб не затремтіти.

“Ввечері ми повернулися до Печерського монастиря, слухали в неділю літурґію-був на ній і київський воєвода. В понеділок попрощалися з черцями: вони провели нас і попрощалися з нами на березі Дніпра за тимже (Видубецьким) монастирем, ми ж у-друге переїхали човном ріку, простуючи до Хмеля, до города Чигрина” 17).

Примітки

1) Від “васілевс”-цар.

2) Тут текстуальна неясність: чи 30 місточок і 400 сіл в самій землі Ляхів, чи в землі Ляхів тільки частина? Вважаючи, що всіх міст Печерського монастиря автор рахує на 100 (я зробив тут перестановку фраз, дав більшої послідовности оповідання), здається що 30 міст-се те що зісталося поза Козацькою землею.

3) Див. вище. с. 971.

4) Неділя ся була 25 червня с. с.

5) Мабуть порички (виннички).

6) 80 метрів високий, як пояснює Муркос.

7) Кинтар важить 15 пудів і 25 ф., або коло 250 кільо, дзвін важив би коло 800 пудів.

8) Коло півтретя пуда. Треба завважити, що тоді на Україні-як досі в Галичині і скрізь на Заході розмахували не язик дзвону, а цілий дзвін;

Павло переїхавши московську границю зараз завважив сю ржницю: “Люди не розмахують шнурами дзвін, як в Молдавії і Козацькій землі, а шнури привязані до залізних язиків, і ними дзвонять знизу навіть хлопці і діти (не треба такої великої сили як для цілого дзвону): вони бють язиком о край дзвона, і так видобувається приємний і сильний гук, милий для уха: спосіб дуже дотепний і добрий” (с. 108).

9) Павла очевидно дивувало вживаннє трираменних хрестів: воно розвивалось підчас обгострення відносин між обрядом православним і католицьким, і трираменний хрест став спеціяльно “руським хрестом” в противставленню латинському крижу”-однораменному хрестові. На Московщині однораменний хрест вважався чимсь нечестивим, єретичним; навпаки католики зневажали трираменний хрест, як щось специфично схемзатичне; пригадую собі гнівні голоси української преси Галиччини з того приводу, що перемиський маґістрат зробив жетони для собак (на довід заплаченого собачого податку) в формі трираменного хреста, вони підозрівали, мабуть не без підстави, що се було зроблено на зневагу руського (уніятського) обряду, де за тою старою антилатинською традицією трираменний хрест зістався в особливім поважанню.

10) Він зве їx, “вельможі монастиря, себ то його служебники”. Заімпонували йому! пор. вище.

11) Тут фраза яка здається мені неясною: “безъ того чтобы кто нибудь не раскачивалъ его извнутри онъ (язик) не мог бы дойти до краевъ колокола по причинЂ его широты” (с. 63).

12) с. 71, такаж картина в більших розмірах була намальована знадвору на полудневій стороні церкви, каже Павло-с. 68.

13) В ориґ.: монастир трьох братів-царів, що його поставили, пор. вище с. 969 поясненнє сього непорозуміння.

14) Далі незрозуміло: “В Киеве часы на колокольне”.

15) Поминаю переповіданнє тем образів.

16) Бальбек-Геліополь в Сірії, Павло й його батько зацікавилися своєю землячкою і випросили частинку її мощей для себе.

17) IV. с. 185-9.

ИНШІ МІСТА УКРАЇНИ: УМАНЬ, БОГУСЛАВ, ТРИПІЛЛЄ. ПРИЛУКА, СТАВ І ЛАЗНЯ, ГУСТИНСЬКИЙ МОНАСТИР, ЧЕРНЕЧИЙ РЕЖІМ, МОНАСТИРСЬКА ВСЕНОЧНА. ПРИЛУЦЬКИЙ ЯРМАРОК. ПЕРЕЯСЛАВ, ЧИГИРИН, ГЕТЬМАНСЬКА РЕЗІДЕНЦІЯ, СУБОТІВСЬКИЙ ДВІР, ГРОБОВЕЦЬ ТИМОША І ЙОГО ВДОВА.