Чтение онлайн

13) В ркп. Ставроп. Sielnicki Zachnowicz.

14) Мова очевидно про Федора Виговського-вище с. 1096.

15) Федір Виговський.

16) Сі два листи 9 жовтня в записці Кушевича (в обох редакціях-маґістратській і ставропіґіяльній) переставлені оден на місце другого і редактор VI тому Жерел доводить, що се правильний порядок, а помилився в порядку листів Антонович. Але зміст листів цілком ясно виявляє їx порядок, такий як прийняв Антонович.

17) Ze iuz panem wszystkiej Ruski ziemi zostai y onej komu inszemu zadnym sposobem nie pusci, c. 138.

18) a co nam Р. Bog pomogl Ukrainy swej Ruskiej zajachac, przy tem stоіe-Сб. c. 263. В зб. Кушевича a ze nam .. krainy swej Ruskiej, в Ставроп.: kraine swa Ruska.

19) Цифру подає Добєшовский, посміваючися з діспропорції того що Хмельницький зажадав, а на що згодився: “з великої бурі стався тихенький дощик: від 400 тис. відступивши на 60 тисяч згодився без труднощів” (с. 345).

20) Таку гадку висловив Кубаля (III с. 435 прим. 33), вона досить правдоподібна, бо ся розмова Ґродзіцкого з Хмельницьким дуже випинається з оповідання Рудавского про сей наступ козаків: воно загалом дуже коротке.

21) Теки Нарушевича 148 с. 758, дата 18 листопада, див. цитату вишче.

22) Костомаров до сих слів Рудавского (с. 201) ще додає: “Я переконався на власні очі,-писав після того Ґродзіцкий, що між козаками і Москалями нема згоди і сам Хмельницький мені сказав, що не хоче знати Москви: вона дуже груба”. Костомаров цитує “польску рукопись Архива Загран. Справ”, але се мабуть тойже лист Ґродзіцкого 18 листопада, свобідно переказаний Костомаровим.

23) Лист Виговського до Ґродзіцкого з 1 лютого 1656, автоґраф бібл. Чорторийських 398 л. 91, цитує Кубаля с. 437.

24) У Добєшовского трохи більше подробиць: “на чолі козацького війська їхав Хмельницький на сорокатім бахматі, через Краківське передмістє, повз тамошню браму. За ним корогва нова червона, бунчук з білого кінського хвоста. Над ним несли (корогву) Габданк з хрестом (герб Хмельницького) гаптованим на білій китайці, друга з образом св. Михайла, що пробиває на виліт змія. За сими корогвами йшли инші корогви, більше-менше 34, на них видніли крім нашого білого польського орла в короні герби майже всіх дальших воєводств і панств. За ними поспішав Виговський з своїм полком, слідом за великими купами”. “Москва ще роздумувала над відступом- аж третього дня рушила” (с. 345).

КОЗАКИ В ЛЮБЛИНІ, РЕФОРМИ ПЕРЕВЕДЕНІ НА КОРИСТЬ УКР. ЛЮДНОСТИ, НЕПОРОЗУМІННЯ З МОСКОВСЬКИМИ ВОЄВОДАМИ. ПОЛІТИЧНІ РОЗХОДЖЕННЯ І ПЕРСПЕКТИВИ-ПИТАННЯ ПРО ПІДДАННЄ НА ІМЯ ЦАРЯ ЧИ ГЕТЬМАНА, ПЛЯНИ СТАРШИНИ. ВІДНОСИНИ ШВЕДСЬКІ, ПЛЯНИ БОРОТЬБИ З МУСУЛЬМАНСЬКИМ СВІТОМ, НЕПРИХИЛЬНЕ СТАНОВИЩЕ ШВЕДІВ ДО КОЗАЦЬКИХ ДОМАГАНЬ.

Починаю від походу на Люблин. Маємо про нього офіціяльну реляцію Бутурлина 1). За порозуміннєм з гетьманом він посилав стольника Потемкина з райтарами, драгунами і городовими сотнями, гетьман-Данила Виговського з 4 тисячами козаків. Вони поруйнували і попустошили всю країну до Висли, “вирубали і попалили польські городи Ленчно, Парчів, Томашів, Краснобрід, Щебрешин, Лашівку, Раву, Магирів, Белз, Грубешів, Красностав”. В Уханях застали чернигівського воєводу Тишкевича, реґіментарія зимової кампанії і той ратуючи себе і свій маєток присяг з шляхтою і міщанами на підданство цареві, і сина свого вислав з Виговським до Бутурлина. В Люблині знищили передмістє і місто, “Поляків, Німців і Жидів вирубали- побито більше 20 тисяч”, як доносив Потемкин явно побільшуючи; “та ж шляхта, Німці і Жиди, що замкнулися в малім мурованім замку,-вони добили чолом і присягли цареві”. Не згадуючи про ріжну здобич і контрибуцію забрану там, реляція підчеркує здобуту святощ-частину чесного хреста, привезену Потемкиним під Львів 5 листопада н. с., тим часом як люблинське духовенство потішало своїх вірних, що поперше-йому вдалося випросити у Москалів, аби вони взяли тільки частину хреста, а частину лишили місту, а й та частина, котру москалям віддано, не була правдива, так що в дійсности, мовляв, святощ ціла лишилася в місті).

Що діялося в самім Люблині, розповідає сучасна німецька брошюра 2). Військо козацьке й московське приступило під місто 15 жовтня; довідавшися, що богато з міста втікло, частина війська пішла на Вислу, щоб там заняти утікачів. Місто не мало ніякої змоги боротися і зараз же піддалось. Маґістрат зложив присягу цареві 3), дав згоду на розширеннє прав української, краще сказати православної людности: щоб православні мали кілька місць в маґістраті. Виплатив чималу контрибуцію грошима й ріжними товарами, видав армату, католицьку шляхту і Євреїв. Але обійшлося більше грабунком і реквізіціями шляхетського та єврейського майна, а до різні, котрою грозили, не дійшло: місцями тільки сталися кріваві ексцеси: в манастирі св. Бриґіти, де позамикалася шляхта з найціннішим майном, і в єврейській дільниці міста 4). Луцький бурґрабій, що припадком був в місті і попав у сю історію, так описує її, обжаловуючи місцевий маґістрат: “вищеречений маґістрат трактати з неприятелем складає-хоч не так з доброї охоти, як страху: Жидів і шляхту згоджується видати з усіми достатками, складає присягу вірности, приймає нові закони на шкоду шляхетського стану і зараз таки його кривдить: видає едикти, щоб шляхта зносила на майдан до ратуші гроші, срібло, золото, шати і всі достатки, крім міди і цини, а як би хто щось затаїв-за певним доводом кару на горло деклярує, і сю свою нещасливу постанову зараз же проголошує через трубача і трубу на чотирьох рогах ринку. Жидівські склепи зараз відчиняє, відбиває і достатки видає на здобич неприятелеві, а самих Жидів, своїх підвладних, виволочують, витягають з ринку, з склепів, з пивниць і всяких инших потаємних й укритих місць і зганяють до брами, обіцявши видати їx на неминучу різню. І дійсно було б до того прийшло, коли б п. Бондзіньский, бувши також в облозі під той нещасливий час, побачивши такий нехристиянський вчинок-хоча б над кровю поганською, виставивши на небезпеку власне життє звернувся до самого вождя неприятелів-козаків Данила Виговського і по ріжних клопотах у них випросив і визволив. Згадані ж пани бурмистри, зістаючися при своїх замислах, далі і далі трубили, аби шляхта не гаючися приносила своє майно. Наче б то з доброзичливости радять їй краще позбутися того що зможуть здобути знову, а нарешті проголошують за бунтівників тих які б тому противилися, і гірше ніж вороги поводяться з шляхетським станом”. І на потвердженнє того жалібник оповідає, як маґістрат поступив з ним. Коли неприятельські війська вже вертали від Висли, і Виговський прислав до бурмистрів (мабуть по заставців?)-вони його звязали і видали козакам “на смерть”, глузуючи і голосно запевняючи: “Дотоль, панове шляхта, ваших вольностей было” (“Скінчилися ваші вільности”) 5).

Я спинився на сім епізоді, бо він кидає деяке світло на сей наступ на Галичину взагалі. Як бачимо, грабіжом і здобичою не кінчилося, були певні державні завдання в сій експедиції: Приводили до присяги на імя царське “чи на Хмельницького”, як висловлюється Єрлич. Уставлялися нові порядки в інтересах православної людности, повертались їй православні церкви. Те що було зроблено в Люблині, очевидно мало б бути зроблене й у Львові, коли б обставини тому не перешкодили,-коли б гетьман осівсь у нім, як то обіцяв мунтянським повстанцям. І в сім відчувається виразний звязок з тими козацькими декляраціями що зберіг нам Кушевич: що зайшла козацька шабля, мусить належати до них; король шведський і його військо не повинні претендувати на Русь: в процесі розкладу чи нового оформлення Польщі Західня Україна повинна перейти під козацьку зверхність. Козацькі рейди на Люблин, Ярослав, Перемишль, в другий бік-до Галича і Коломиї мали, очевидно, сю політичну мету: зазначити козацьке право на всю західнє-українську територію. Добичницький, руїнний бік сих рейдів не повинен закривати перед нами сеї політичної сторони; грабіж, добичництво з одної сторони мали задоволяти московську армію в її поході, з другої- вони мали звертатися головно против шляхти і Євреїв і мали служити-визволенню місцевої православної людности від панування чужоземців (бодай прикривалися сим гаслом). Українську православну людність козаки брали в свою оборону і всяко вигорожували від погромів, але загалом з міськими громадами старалися уставити modus vivendі: перевести їх під козацький протекторат, обминаючи Москву.

На сім грунті виникали раз-у-раз непорозуміння з московськими воєводами-бо перед ними козацькі провідники не могли, розуміється, відкривати своєї тактики. Ми бачили вище суперечку на сім ґрунті з приводу Гусятина; непорозуміння переказані нашими джерелами що до Люблина 6) і з приводу Львова-почасти згадані вже Кушевичом, очевидно мало ту саму підоснову. В першій, офіціяльній реляції цареві Бутурлин сі суперечки промовчав, але потім пригадав:

“Як ми з твоїм військом і гетьман Б. Хмельницький з військом Запорозьким були під польським городом Львовом, і обложили були Львів, посилали ми до обложених Львовян намовляти, щоб вони прийняли підданство твому цар. вел. і піддали місто Львовяне того нам відмовили, так говорили: за ким буде Варшава і Краків, за тим будуть і вони. А гетьманові вони давали гроші, щоб він не приступав до міста і відступився геть. Тоді гетьман говорив нам, що треба з них взяти гроші і відступити, бо город кріпкий і людей сидить у нім богато. Ми від грошей відмовились-що ми грошей брати не хочемо, але гетьман таки не схотів штурмувати город, а взяв 50 тис. золотих польських і від города відступив. Присилав нам половину грошей, але ми тих грошей не взяли і відіслали назад, і говорили гетьманові, що ти нас післав на Польську Корону не по гроші, а для визволення православної віри і церков божих, а неприятельські городи треба здобувати” 7).

В пізніших “розговорах” гетьманові знов пригадано таке толєрантне становище: “Як царські люди прийшли під Львів і хотіли над Львовом промишляти, ти, гетьмане, не дав ніякого промислу чинити, а бережучи їх, львівських обложенців (сидЂльцов), узяв від Львова 50 тис. зол. червоних. І в Люблині, як послано Д. Виговського і П. Потемкина, тільки передмістя (посади) взято приступом, а замочок піддався, і тамошнім людям не робилося ніякої кривди, і їx не виселяли...”

А гетьмав сказав: “Що з Львова взято, то роздано бідним воякам, а ми тим не покористувалися. Знаємо таких, що поживилися більше того на власну руку 8), але ми й перед цар. вел. не обжаловуємо-нехай і й. цар. вел. покаже нам свою ласку- тим що невпинно нас перед цар. маєстатом обмовляють, нехай віри не дає. А я якби і шалений був (был шаленой) і тоді б такого не зробив-щоб з гармат побивати одновірних царському вел. православних християн” 9).

Річ очевидна, що йдучи під руку з московськими воєводами, які мали дві директиви: нищити неприятельські городи і приводити людність до присяги на царське імя, гетьманові та його однодумцям дуже трудно було здійснити свій політичний плян. Присяга на царське імя була і для місцевої людности річчю в високій мірі одіозною, і самій старшині мало приємною тому, що вона хотіла затримати сі краї в залежности від себе. Вона манєврувала-як се ми бачимо з оповіданая Кушевича, так аби всяко затушувовати гострий розрив свій з Польщею й старим королем, не доводити до піддання сеї країни ні шведському королеві нi московському цареві, а затримати в звязку і контакті з собою. Се було трудно робити, не доводячи до гострого розриву з Карлом-Ґуставом і царем, і тому після двох місяців такої політичної еквілібристики, вона кінець кінцем кинула московське військо під Львовом -що робить на перший погляд вражіннє хаотичности і непослідовности козацької політики. Хмельницький з своїм військом пішли на Україну, мовляв ратувати її від Орди...

З Карлом-Ґуставом, розуміється, було лекше договоритися в сих справах-але момент для сього був теж мало сприятливий. Карло-Ґустав не стільки завойовував Польщу, скільки вона йому добровільно піддавалась. Він воював з Яном-Казимиром, а не з Польщею. Шляхта, міста, військо присягали йому “як протекторові Польського королівства”-як він себе титулував, під умовою заховання Річипосполитої в цілости, більше того-привернення утрачених провінцій, в чім розумілось і приведеннє до послуху козацького війська. 25 жовтня він прийняв в підданство шляхту воєводства Руського, Белзького, Люблинського, Волинського, Київського, запевняючи їй охорону маєтностей-які ще незаняті Москвою і козаками, а забрані маєтности обіцюючи нагородити иншими 10). В таких обставинах йому зовсім не з руки було входити в які небудь поговори з козаками що до розмежування володінь і впливів, признавати за ними право на Західні українські землі то що. Він заохочував їx до дальшої боротьби з Яном-Казимиром і з иншими елєментами Шведам непокірними; маємо його лист з 18 (28) вересня з-під Кракова: Карло-Ґустав повідомляє козацького гетьмана про свої успіхи і просить не відступати від своїх замірів (воювати Польщу очевидно) та тримати звязок і порозуміннє з його ґенералами 11). Гетьман на се вислав до Варшави 3-тисячний полк козаків в розпорядженнє короля 12), і з ним і Данила Калугера, з звісною вже нам інструкцією прохати короля іменем козаків по можности не розбивати козацько-московського союзу, а в порозумінню з Москвою звернути всі сили против Туреччини, на визволеннє тамошніх православних 13). Сі дезідерати Данило, не заставши на місці короля, міг виложити йому тільки 2 (12) падолиста, і тоді ж очевидно подав від себе меморіял про те, як могла б бути переведена ся кампанія против Турків: козаки з Венеціянами й Англійцями (з Кромвелем!) мали повести морські операції, тим часом як Шведи, Москва і козаки мали б воювати суходолом 14); все се досить фантастично, але виложене не без знання обставин і ситуації. Не знати чи се захопило Карла-Ґустава хоч у деякій мірі так як його внука. Козаки висуваючи сі далекі пляни, може бути, хотіли відтягнути інтереси Карла-Ґустава від Західньої України, може-думали зашахувати сею кампанією Орду (Крим мав дістатися на долю Москви). Але для даного моменту се не мало практичного значіння. Шведський король підбивав останки Польщі, як здавалося-цілком успішно і трівко, і в міру того як “спільного ворога” ставало все менше, тим менше лишалося спільного грунту для кооперації з козаками. А спілкуваннє козаків з Москвою, відбираннє присяг на московського царя і руїнні рейди з участю московського війська все менше лишали місця для толєрування козацьких плянів.